Інформаційний портал Тернопільської єпархії УПЦ Київського патріархату

понеділок, 10 грудня 2012 р.

Доповідь єпископа Афанасія на 16-у Соборі Єпархії

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа! Всечесні отці, диякони, делегати і гості! Відкриваючи цей освячений собор Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ, ми підносимо хвалу Господу нашому Ісусу Христу, Який є Главою Христової Церкви! Ми дякуємо нашому Господу за всі ті Божі милості, які Він подає нам у відродженні нашої зраненої ісіченківським розколом Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви.Але для того, щоб зрозуміти сучасний стан Харківсько-Полтавської єпархії, слід нагадати деякі аспекти з історії.

Короткий виклад історії Харківсько-Полтавської єпархії

Наша єпархія, як і вся Церква, що була і є Церквою українського народу й частиною вселенського православ’я, тричі знищувалася комуністичною владою і тричі Промислом Божим відроджувалася. Третє відродження відбулося в 1989 році.

Але влада не могла допустити існування в Україні непідконтрольної православної Церкви, яка керується лише власним Статутом та священоначаллям, і спробувала знову ліквідувати УАПЦ, але цього разу вже начебто демократичним засобом - шляхом злиття УАПЦ й тієї незначної частини РПЦ, що лишилася з митрополитом Філаретом, відлученим від Російської Церкви за намагання добитися від Московського патріархату самостійності української частини Російської Церкви, яка на той час його ж таки стараннями мала статус самокерованої і мала назву «Українська». Але й тут було грубо порушено Статут УАПЦ, адже рішення про її ліквідацію може прийняти тільки Помісний собор Церкви. А його ніхто не скликав. Як не було благословення на те «об’єднання» і Предстоятеля Церкви патріарха Мстислава. Було лише зібрання частини єпископів, священиків та мирян з обох сторін.

Хоча вони й обрали патріархом новоутвореної УПЦ КП патріарха УАПЦ Мстислава (Скрипника), але без його на те згоди. Його, взагалі, навіть не повідомили про об’єднання! Не піддалися на цю провокацію кілька архієреїв і більшість із півтори тисячі діючих на той час парафій Автокефальної Церкви. Повернувшись того ж року в Україну, святійший патріарх Мстислав провів зібрання єпископів, які лишилися вірними УАПЦ і йому як главі Церкви, та доручив їм відновити церковні структури.

Але впродовж трьох років влада не реєструвала новий Статут УАПЦ. І це зрозуміло, адже при владі перебували творці «об’єднання». Церква діяла, можна сказати, в напівлегальному стані, позбавлена банківських рахунків, які автоматично перейшли до новоствореної Церкви, всіх монастирів – у Київі це Михайлівський Золотоверхий, Видубицький, Феодосіївський і Покровський, який нині в складі УПЦ МП, що були владою передані УПЦ КП, а також духовних шкіл. І лише в 1995 році, за президента Леоніда Кучми, Статут було таки зареєстровано державним комітетом у справах релігій із збереженням правонаступництва УАПЦ, що відновило історичну справедливість. Тобто, Київському патріархату не вдалося перебрати на себе історію УАПЦ. І ми, як і повинно бути, є спадкоємцями історії автокефалії в Україні.

Незважаючи на переслідування, втрати значної частини парафій, всіх коштів, Церква все ж поступово відродилася і вже на час проведення Помісного собору в 2000 році, після смерті патріарха Димитрія, мала більше тисячі парафій.

Харківсько-Полтавську єпархію було створено в 1993 році, тоді її очолив єпископ Ігор (Ісіченко), висвячений того ж року. Поряд із тими парафіями, що лишилися вірними патріарху Мстиславу, почали утворюватися нові, в Харкові було засновано духовну школу «Колегіум патріарха Мстислава», яка готувала освічене духівництво. Але, на жаль, з незрозумілих причин, переважна більшість випускників цієї школи не лишилися в єпархії на парафіях.

Та не будемо вдаватися до пошуків «що» та «чому». Прийде час і все стане відомим. Як і події, що розгорнулися після Помісного Собору УАПЦ в 2000-му році, на якому було обрано Предстоятелем Церкви блаженнійшого Мефодія (Кудрякова), митрополита Київського і всієї України, а керуючим справами Патріархії архієпископа Ігоря (Ісіченка). З цього часу владика Ігор повів війну проти митрополита Мефодія, утримуючи приміщення Патріархії в Київі і намагаючись змістити Предстоятеля. Уявіть собі – керуючий справами Консисторії не впускає до свого робочого кабінету Предстоятеля Церкви, свого керівника! Тому в квітні 2003 року спільним рішенням Архієрейського собору та патріаршої ради, архієпископа Ігоря було «скреслено» з числа архієреїв УАПЦ, тобто відлучено від Церкви.

Але замість того, щоб покаятися, архієпископ Ігор продовжує деструктивну діяльність, яку, попри його сподівання, не підтримала жодна з провідних західноукраїнських єпархій – ні Львівська, ні Івано-Франківська, ні Тернопільська. Не підтримав його й жоден архієрей. Залишившись в цілковитій ізоляції, архієпископ Ігор проводить 15-ий надзвичайний єпархіальний собор Харківсько-Полтавської єпархії 30 листопада 2005 року в Харкові, на якому вчиняє остаточний розкол, але звинувачує в розкольницьких діях, навпаки, всю повноту Церкви і її Предстоятеля.

З його подачі делегати єпархіального Собору приймають Статут нової релігійної організації під назвою «Харківсько-Полтавська єпархія УАПЦ (оновлена)», а на т. з. 16 соборі ухвалюють: «Прийняти до виконання статути Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ (о) та консисторії Харківсько-Полтавської УАПЦ (о) як правову основу для церковного служіння». Таким чином, ті парафії й священики, які підтримали архієпископа Ігоря (Ісіченка) і вчинили разом із ним розкол, самочинно відділившись від повноти Церкви, не є кліриками та не перебувають у складі Української Автокефальної Православної Церкви, яка зберігає єдність єпископату, священства, чернецтва й мирян до сьогоднішнього дня, розвивається, зміцнюючи свої церковні структури.

Не дочекавшись покаяння з боку архієпископа Ігоря (Ісіченка), який до цього часу іменує себе «Харківсько-Полтавським» архієреєм, архієрейський собор УАПЦ на серпневому засіданні 2009 року прийняв рішення про відновлення діяльності Харківсько-Полтавської єпархії, адже частина священиків і парафій лишились вірними Церкві й своєму Предстоятелю, митрополиту Мефодію, та визначив ігумена Афанасія (Шкурупія), тобто мене, кандидатом на вільну Харківсько-Полтавську кафедру з хіротонією на єпископа Харківського і Полтавського. 15 листопада 2009 року в церкві Миколи Набережного в Київі єпископську хіротонію було звершено Предстоятелем УАПЦ, блаженнійшим митрополитом Мефодієм разом із чотирма архієреями. Того ж дня було видано Указ Предстоятеля про призначення єпископа Афанасія на Харківсько-Полтавську кафедру. І я приступив до виконання своїх архієрейських обов’язків.

Ось така коротка історія єпархії часів незалежності.


А тепер про сьогодення

Ми з вами живемо в благословенний час – минуло вже двадцять років державної незалежності нашої Вітчизни - України, а ми, віруючі православні українці, маємо можливість вільно сповідувати святу православну віру, об’єднуватися в громади, будувати храми для спільної молитви й відправ богослужінь рідною мовою та проводити місіонерську євангельську діяльність серед свого народу. Тобто й ми, українці, й усі ті, хто живе на українській землі, стали народом державотворчим, але, звичайно, нам ще треба стати людьми Божими, бо як закликав нас Тарас Шевченко: «Будьте люде, бо горе вам буде». То щоб горя – багатовікового перебування в ярмі то польському, то турецькому, то московському, що принесло нашому народу стільки біди й нещастя, що вистачить на всі народи світу разом узяті, - з нами більше не ставалося, нам треба зміцнювати власну державу та її духовну опору – УАПЦ як вільну й незалежну ні від яких закордонних центрів Церкву.

Але, попри всю трагічність минулого, ми справді можемо пишатися історією нашої УАПЦ та бути сьогодні впевненими у правдивості обраного шляху. І хоч на сьогодні наша Церква ще не поширена на всій українській землі так, як би нам того хотілося, і не така чисельна як, скажімо, УПЦ МП та УПЦ КП, але свого часу Господь наш Ісус Христос сказав: «Не бійся мале стадо – Я світ переміг!» Господь переміг, і ми з вами теж отримаємо перемогу, адже альтернативи автокефалії українського православ’я просто немає і бути не може.

Після того, як відновилася діяльність Харківсько-Полтавської кафедри, після семирічної перерви в її діяльності, наклепів і обману, хитання, ми нарешті отримали благодатну можливість працювати і робити все від нас залежне, щоб максимально скористатися з можливості вільної розбудови нашої єпархії, всебічно удосконалювати українське церковне життя.

Говорячи про церковне життя, слід пам’ятати найголовніше: ми – Церква Христова, Церква апостольська, Церква святих отців, мучеників і сповідників, ми – Церква українського народу, який заплатив мільйонами життів, аби хвалити Бога рідною мовою і возносити до Всевишнього молитви не за гіпотетичну «страну нашу», а за «Богом бережену Україну нашу», нашу Вітчизну-Матір. Тобто, в своїх молитвах ми просимо в Господа благодаті не взагалі невідомо для кого, а просимо її для України, де народилися, де живемо ми й наші діти, просячи в Господа захисту й допомоги та благословення на добро й благополуччя.

В Статуті нашої Церкви записано: «УАПЦ здійснює своє служіння в світі на основі соборноправності», а це означає, що устрій нашої Церкви, і єпархії зокрема, відображає в собі принцип життя Пресвятої Тройці, в якій гармонійно вживаються єдність, ієрархічність і любов.

Що єпархія, що Церква в цілому, є сукупністю народу Божого, яким опікується Богом поставлена ієрархія: дияконство – священство – архієрейство, а всі разом ми об’єднані в єдине Тіло Христове – Церкву.

Особливого значення набуває принцип соборноправності в нинішніх умовах нашої Харківсько-Полтавської єпархії, адже її відродження припало на період духовно-морального занепаду українського суспільства, спаду зацікавленості духовними пошуками в традиційній вірі – православній, а отже й Церкві, що сприяло розвитку різноманітних сектантських угрупувань, протестантських та неохристиянських деномінацій. Постійно наростаюча секуляризація суспільного життя, поглиблення в свідомості людей, особливо молоді, споживацької ідеології, призвело до того, що втратилася зацікавленість молодих людей до служіння Богу в священицькому сані. Це, в свою чергу, призвело до гострої кадрової проблеми – немає звідки брати ставлеників на священицьку хіротонію, а так само поставляти настоятелями парафій, тобто нам складно зараз, не зважаючи на бажання віруючих, збільшувати число парафій.

Тому посилення ролі мирян у житті парафій і єпархії, коли члени громад будуть безпосередньо брати участь в усій діяльності своєї парафії від обговорення різних аспектів життєдіяльності, до соборного прийняття рішень, є головним напрямком наших зусиль у справі розбудови. Чим активніше будуть залучатися парафіяни до молитовно-церковного життя, тим дієвішою буде наша праця на ниві духовного спасіння, а, крім того, це буде по справжньому об’єднувати, єднати в єдине ціле членів громад, творити духовно міцну православну родину, де всі рівні і, на основі цієї рівності, відповідальні, аж до жертовності, за свою парафію і єпархію. Ми повинні запропонувати нашим віруючим духовність не на словах, а на ділі, і так поставити справу, щоб людина духовно піднімалася, як говорив преподобний Серафим Саровський, «від сили в силу», а разом із цим зростав і авторитет УАПЦ серед народу Божого на теренах нашої єпархії. Акцентую на цьому вашу увагу.

Але спочатку прозвітуюся про вже зроблене за попередні два роки – 2010-й і 2011-й.

Своє архієрейське служіння я розпочав у єдиній на той час нашій діючій громаді, що мала храм, - «Всіх святих земної української» в Лубнах, де настоятелем митрофорний протоієрей Дмитро Котерлін. Ця парафія велика, міцна і очолює її авторитетний не тільки в самій громаді, а й у Лубнах священик.

За червень і листопад 2010 року, з допомогою директора господарства Ігоря Івановича Вовка, в селі Куликове під Полтавою, було проведено капітальний ремонт другого поверху контори господарства, виділеного директором під храм. Саме в цьому домовому Свято-Вознесенському храмі, на свято Собору архістратига Михаїла, 21 листопада 2010 року, було відправлено першу божественну Літургію, яку я очолив як правлячий архієрей. З того часу архієрейські богослужіння тимчасово, до побудови кафедрального собору в Полтаві чи Харкові, відбуваються саме в цьому храмі. Тут же діє й зареєстрована в 2010 році Свято-Вознесенська парафія села Куликове.

2010 рік був дуже важким, адже я прийняв Харківсько-Полтавську кафедру фактично розгромленої єпархії, більшість колишніх громад якої нині перебувають в окремій релігійній організації, можна сказати, конфесії. Тому піднімати єпархію доводиться практично з нуля та ще й без будь-якої фінансової чи матеріальної підтримки.

І все ж, в 2011 році, за підтримки небайдужих віруючих громадян та за їхньої ініціативи, було створено і зареєстровано сім парафій – шість на Полтавщині і одну на Харківщині. Всього ми маємо 15 парафій, з яких три потребують відновлення.

В 2011 році, за активної участі Консисторії, відновлено діяльність громадської організації «Полтавське міське православне сестринство святої княгині Ольги», яке нині разом із молодіжною групою «Милосердя», опікується Полтавським обласним дитячим притулком «Любисток» та Полтавською обласною школою-інтернат ім. Н. Крупської для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки.

Служіння та діяльність керуючого Архієрея.

З метою успішної діяльності єпархії, при Консисторії моїми Указами, було створено такі відділи:

  • - місіонерсько-паломницький;
  • - по роботі з молоддю,
  • а також прес-центр.
В 2010-11 роках мною проводилися робочі наради з кліром єпархії, спільні богослужіння, після яких обговорювався стан справ у Харківсько-Полтавській єпархії та подавалася інформація про рішення архієрейських соборів УАПЦ, зокрема питання об’єднання з УПЦ КП, а також різні поточні справи.

Архієрей свої богослужіння звершував переважно в Свято-Вознесенській церкві села Куликове під Полтавою в усі неділі та великі свята, а також у парафії «Всіх святих» м. Лубни на храмове свято й на Різдво та Воскресіння Христове. Неодноразово звершував молебні – в містах Полтаві, Харкові, Хоролі, Пирятині, селищі Решетилівка та селі Куликове.

Брав участь у роботі всіх архієрейських соборів Церкви, які проводилися в містах Київі та Тернополі, а також на запрошення преосвященного Іоанна (Швеця), єпископа Львівського і Самбірського, взяв участь у богослужінні в день свята Успіння Пресвятої Богородиці в Свято-Успенському храмі м. Самбір в 2011році.

В 2011 році звершив – 64 Божественних літургій, 11 – великих молебнів за здоров’я, очолив богослужіння храмового свята парафії «Всіх святих» м. Лубни, звершував Святі Таїнства, в тім числі священицькі хіротонії – дияконів Сергія Яроша та Миколая Мельниченка в сан ієрея, але, на жаль, вони покинули нашу єпархію. Також взяв участь в одній архієрейській хіротонії, наніс офіційні візити міським головам Полтави, Решетилівки, Хорола та Пирятина з питань виділення земельних ділянок під побудову церков (в смт. Решетилівка земельну ділянку 0,50 га вже виділено), здійснював робочі поїздки в парафії, зустрічі з різними посадовими особами в питаннях діяльності Харківсько-Полтавської єпархії.

Навчаючись в національному університеті «Острозька академія» зі спеціальності «релігієзнавство» та «богослов’я», провів на навчальних та іспитових сесіях в загальному підсумку 10 тижнів на рік, що, відповідно, зменшило кількість архієрейських богослужінь, але Літургії у Свято-Вознесенському храмі, за моєї відсутності, постійно звершувались кліриком єпархії.

В 2011 році закінчив 4-й курс Острозького національного університету і отримав диплом бакалавра філософії (релігієзнавство), вступив на 5-ий курс того ж університету на навчання зі спеціальності «магістр богослов’я».

В цьому ж 2011 році, разом із представниками Полтавського об’єднання громадських організацій, взяв участь у вшануванні пам’яті гетьмана Пилипа Орлика, в Клубі письменників в м. Полтаві провів із вірними 10 традиційних духовних зустрічей, участь в яких брало від 60 до 100 чоловік різного віку. Ці зустрічі є своєрідною виховною школою християнського благочестя, катехизації та вивчення православного віровчення.

9 квітня, в Свято-Вознесенському храмі с. Куликове, у співслужінні з духовенством, після Божественної літургії, звершив чин єлепомазання (соборування), в якому взяло участь більше 80 віруючих із різних куточків Полтавщини, Харківщини та Київа.

В цьому ж році публікував на сайті «Автокефалія» власні проповіді, бесіди та інтерв’ю на духовно-релігійні та церковні теми, активно виступив на захист і збереження Української Автокефальної Православної Церкви своїми двома статтями – «Я з вами по всі дні», «Не лізьте через огорожу» та інтерв’ю «Нехай кожен іде своїм шляхом, але українським», які також були подані на «Автокефалії».

В провідних Полтавських обласних газетах «Вечірня Полтава» та «Полтавський вісник» надруковано Різдвяні та Великодні архієрейські послання до пастви, а також прозвучали вони й по обласному радіо. Взяв участь у роботі міжрегіонального круглого столу з відзначення 450-ліття Пересопницької Євангелії, що проходив у Полтавській аграрній академії, а також у роботі міжрегіональної науково-практичної конференції, приуроченої цій же події, що проходила в Полтавському інституті післядипломної практики вчителів, де виступив із змістовними доповідями.

Взяв участь у районному заході відзначення дня Матері в с. Новоселівка Полтавського району, де виступив із повчальним словом.

Кліриками єпархії взято участь у Шевченківських заходах:

- виставці дитячого малюнка в Полтавській міській бібліотеці № 3, присвяченій 150-річниці смерті Т. Г. Шевченка;

- насадженні Шевченкової діброви в с. Михайлики Шишацького району;

- в заходах, присвячених 150-річниці перевезення тіла Шевченка із Санкт-Петербурга до України та його перепоховання;

- в роботі круглого столу з нагоди відзначення міжнародного Дня рідної мови, організованого об’єднанням громадських організацій Полтавщини.

З мого благословення, полковий священик протоієрей Григорій Ганзій супроводжував делегацію полкової старшини Харківського козацького товариства «Слобідський полк» на Велику раду Українського козацтва, а також разом із козацькою старшиною взяв участь у поминальних заходах в пам'ять загиблих воїнів в т. з. «Барвінковому котлі» під селищем Барвінкове на Харківщині влітку 1942 року.

В умовах, коли єпархія тільки-но почала відновлювати організаційну роботу та богослужбове життя, перед нами постало одне з головних завдань – будівництво храмів у кожній парафії, особливо там, де ми маємо активно діючі громади. А це, перш за все, Полтава, Харків, Хорол, Решетилівка, Пирятин, Утківка на Харківщині й деякі інші. Але виникає серйозна проблема – де брати кошти для будівництво? На мою думку, вихід полягає в одному – будівництво простих, не дорогих і таких, що швидко будуються, храмів, аби початок богослужінь не розтягнувся на роки. Такими можуть бути дерев’яні храмові споруди, чи з дешевих матеріалів та легких конструкцій, які нині широко застосовуються в світському будівництві. А для відшукування коштів нам слід створити відповідну структуру єпархіальну і на місцях парафіяльну. Для початку треба призначити економа Консисторії, а на місцях – або благодійні фонди з будівництва храмів, або опікунські ради, куди запрошувати, окрім членів громад даної парафії, ще й тих, хто має відповідні можливості вносити посильні пожертви та залучати до цього інших меценатів, а також допомагати власною працею.

Інше питання, яке в єпархії стоїть дуже гостро, – кадрове. За ці два звітні роки нам не вдалося ні самим підготувати жодного кандидата до священицької хіротонії, ні залучити хоча б когось до кліру для парафій, які вже діють і прагнуть до богослужбової практики.

Зважаючи на складну ситуацію з вирішенням даної проблеми, я всеж не пов’язував би ці два питання – будівництво храмів і кадрове їх забезпечення, разом, а шукав би вирішення в активній участі в житті парафій самих парафіян, адже ми - Церква соборноправна, в якій всі питання вирішуються обопільно – священством і мирянами, включно до єпархії.

Не слід зациклюватися тільки на одній стороні парафіяльного життя – богослужбовій. Так, вона найголовніша, вона - основа всього життя віруючої людини, так само парафії, і єпархії, і Церкви в цілому. Але якщо є ініціативна група віруючих в тому чи іншому населеному пункті, які прагнуть духовності, то треба з-поміж них підбирати відповідальну людину, яка зможе звершувати служби, що не вимагають участі священика: читання зображальних, канонів, вечірньої чи ранньої, Псалтиря, акафістів. Це буде великою підтримкою для людей, особливо там, де поблизу від місця їхнього проживання немає православного храму.

Консисторії єпархії треба докласти всіх зусиль, аби появилися такі молитовні кімнати в уже діючих парафіях у Хоролі, Решетилівці та Пирятині. Крім того, потрібно зробити все можливе, щоб уже на весну вони отримали настоятелів. Але чекати не слід, бо ми не знаємо сьогодні, що буде завтра, тим паче, що не слід приймати будь-кого. Нам потрібні дійсно духовні люди, які стануть гідними пастирського покликання. І тут нам на допомогу повинна прийти українська традиція, що існувала до 19-го століття, коли кандидатів на священство народ обирав з-поміж себе з благочестивих, віруючих чоловіків. Нам треба задіяти досвід наших попередників.

Але вже зараз, не чекаючи вирішення кадрового питання на місцях, я, як єпископ, і наявні священики, повинні взяти під свою опіку хоча б діючі парафії. Тому я беру на себе зобов’язання разом із ігуменом Антонієм, протодияконом Олександром та регентом єпархіального хору матушкою Олександрою Горай, проводити регулярні, за визначеним графіком, виїзди в парафії для відправи Божественних літургій, проведення духовних катехитичних бесід та прийому віруючих, в яких виникає потреба вирішити питання, пов’язані з православним віруванням, та інші. Це, перш за все, парафії святителя Миколая чудотворця в Хоролі, ікони Пресвятої Богородиці «Одігітрія» в Решетилівці та святого пророка Ілії в Пирятині. Такий графік буде мною складено, узгоджено з головами громад, щоб уже з наступного року цей проект активно запрацював. Деталі виконання цього плану ми обговоримо з головами громад.

Крім того, нам слід активніше залучати священиків, що служать на Харківщині. Скажімо, отець Герман в селищі Утківка згуртував навколо себе чималу громаду, до нього їдуть люди, спраглі справжньої духовної опіки та молитовної допомоги, навіть із Харкова, а моляться в пристосованій каплиці.

На Харківщині молиться за людей інокиня Анна, з якої, до речі й починалося гуртування людей, навколо цих двох автокефальних центрів на харківській землі. Матушка Анна опікується людьми з різних куточків Харківщини. Це, до речі, і є місіонерська діяльність спасіння тих, які заблукали в цьому житті, збилися з правильного шляху.

Консисторія повинна їм допомогти, скажімо, хоча б один раз на квартал, а, за можливості, й частіше, організовувати відправи молебнів, проведення духовних бесід і катехитичних занять із залученням також і єпископа Афанасія, ігумена Антонія та протодиякона Олександра. Такі місіонерські богослужбові та катехитичні виїзди на місця слід включити до плану роботи Місіонерсько-паломницького відділу Консисторії. Нам треба максимально задіяти потенціал наявного священства, вишукавши для цього можливості.

У нас недостатньо задіяний досвідчений духівник, протоієрей Григорій Ганзій, якому слід посилити роботу по оцерковленню козацтва, а також по координації співробітництва єпархії з козачими організаціями. Таким координаційним центром міг би стати новоутворений відділ по роботі з українським козацтвом, а то покищо вся робота зводиться лише до благословення на участь в тих чи інших заходах. Нам слід братися за організацію наших спільних з козачими організаціями проектів і заходів…

В наступному 2013 році нам слід сконцентрувати всі свої зусилля над організацією богослужбового життя у вже діючих парафіях та реанімувати парафії, в яких впродовж останніх років припинилась будь-яка церковна діяльність. Це – головне завдання. Виконаємо його, приступимо до наступного етапу – збільшення числа парафій, для чого слід розробити відповідну єпархіальну програму.

Розробку такої програми я візьму на себе.

Ми не можемо стояти на місці, нам треба розвиватися, якщо ми хочемо серйозної присутності в релігійному просторі. А щоб розвиватися, нам треба активніше залучати до роботи як у парафіях, так і на єпархіальному рівні мирян, і не тільки з числа членів громад, а всіх, хто виявить бажання до такої роботи і має відповідну підготовку, в тім числі, наскільки це буде можливим, і представників місцевої влади. Бо роботи багато, адже ми тільки-но розпочали відбудову єпархії. Всі наші зусилля, вся наша робота повинна бути спрямована на духовну та соціальну опіку народу Божого. Але якщо ми, наявні священнослужителі, можемо, і вже пропонуємо людям саме ту духовну опіку, якої вони прагнуть, то слід там, де ще немає можливості забезпечити їх духівництвом, спиратися на найбільш активних і зацікавлених з-поміж самих же віруючих даної місцевості. Доручати їм організаційне оформлення всіх бажаючих в громади, підшукувати приміщення для облаштування молитовних кімнат, молитовних будинків і, відповідно, займатися підготовкою до будівництва каплиць чи церков.

Перш за все, звичайно, слід взятися за облаштування молитовних кімнат, куди б у недільні дні та свята мали можливість приходити православні віруючі й там задовольняти свої духовно-релігійні потреби, організовувати різні церковні заходи, скажімо до празника святителя Миколая, на Різдво та Воскресіння Христове інше. Та й потім, єпископу також буде куди приїхати, де зустрітися з людьми, відслужити молебень, прийняти громадян. Крім того, такі парафії повинні стати осередками національної просвіти, особливо відродження релігійних і народних традицій у культурі, побуті, вихованні інше.

Таким чином парафії будуть зміцнюватися, кількісно розширюватися, а там знайдуться і кандидати на священство чи вже підготовлені пастирі. Хоча я особисто прихильник підготовки кандидатів на священство з місцевих жителів, які добре обізнані з релігійною ситуацією і яких не лякатимуть труднощі. А членам громад, не чекаючи, доки в них з’явиться священик, слід організовувати у своїх населених пунктах благодійницькі й соціальні заходи від імені нашої Церкви, працювати з дітьми та молоддю.

Сьогодні я представлю на ваш розсуд розроблену мною Концепцію місіонерської діяльності в нашій єпархії. В ній, як на мій погляд, достатньо широко й предметно означено роль і місце нашої Церкви в суспільстві, організаційні форми й методи, а також богословське їх обґрунтування.

Дякую вам, дорогі всечесні отці, брати й сестри, що ви відгукнулися на моє запрошення прибути до Полтави і взяти участь у роботі 16 єпархіального собору, аби обговорити нашу діяльність, порадитися та попрацювати над організацією єпархіальної структури.

Закликаю вас усіх – і священиків, і мирян, активно включитися в роботу, дбати не тільки про себе самих, спасаючи власні душі, але дбати й про ближніх, особливо про тих, які потребують опіки, дбати про загальну справу, без якої ні нам не спастися, ні нашому суспільству.

Нехай допомагає нам в усіх наших задумах Господь наш Ісус Христос!

Слава Ісусу Христу! Слава Україні!

Преосвященний Афанасій, єпископ Харківський і Полтавський УАПЦ