Інформаційний портал Тернопільської єпархії УПЦ Київського патріархату

пʼятниця, 7 грудня 2012 р.

Життєвий шлях Його Святості Іоана Павла ІІ

І. Дитинство. Юність В невеличкому містечку Вадовиці в Польщі в родині Кароля та Емілії Войтилів 18 травня 1920 року народився другий син, якого назвали Кароль. Старшому сину Едмунду на той час було 14 років. Під час пологів мати попросила акушерку відчинити вікно, із-за якого долинали дзвони відправлення травневого молебну з ближнього костьолу. Так під дзвони і народився майбутній Папа Римський.

Родина Войтилів мешкала в невеликому будинку. В кімнатах на стінах знаходились ікони, родинні фотографії, було багато книжок. Батько Кароля — відставний поручик, мати — спокійна та приваблива жінка, займалась вихованням дітей. Вона мала слабке здоров'я: непокоїли серце, нирки. Доглядати маленького Кароля було їй важко. Та пестячи сина мати неодноразово повторювала: "Мій Льолек стане великою людиною.”

Кароль був здібним учнем. Завжди рухливий, любив грати у футбол. Частіше грав у захисті. Товариші прозвали Кароля "Мартин” на честь відомого на той час футболіста. В зимових розвагах надавав перевагу хокею, любив з'їжджати з високих гір на санях, лижах.

На безтурботне дитинство Кароля насувалась хвороба матері. Про смерть матері повідомила Каролю вчителька, батько не мав відваги сповістити сина про сирітство. По смерті матері Льолек подорослішав, став мовчазним, заглибився у книжки, молитви...

Дев'ятирічний хлопчик дуже гостро переживав втрату материнської любові. Пізніше в студентські роки, на згадку про смерть матері Кароль написав: "Над твоєю білою могилою, о Мати ЗГАСЛА ЛЮБОВ, молюсь з усією любов'ю сина.”

Пустоту від "згаслої любові” матері намагалися Каролю заповнити батько та старший брат Едмунд, який вже навчався в Кракові в медичному інституті. По приїзду додому Едмунд весь час проводив із Каролем: грали в м'яча, ходили в гори, розважались...

Через три роки по смерті матері в житті Кароля знову сталася трагедія. Раптово, у віці 26 років, помер старший брат Едмунд. Для Кароля, то було великим потрясінням. Батько намагався полегшити стан молодшого сина. Він став для сина найближчим другом, приділяючи багато часу для особистого спілкування із сином. Старші люди у Вадовицях пам'ятали батька та сина, які разом йшли до костьолу, до школи, на прогулянки...

Батько Кароля фізично розвинений та загартований намагався виховати у сина витривалість, любов до подорожей. Він запровадив щоденні прогулянки з сином за місто, у вихідні та канікули — подорожі у гори. Саме батько ввів Кароля у фантастичний світ гір: навчив розпізнавати породи птахів, дерев, звірів...Співав йому біля вогнища під власний акомпанемент гітари, грав із сином у м'яча.

 З часом вільних годин для розваг у Кароля ставало все менше. Здібний хлопчина приділяв наукам більшу частину дня. Продовжував навчання Кароль у чоловічій гімназії у Вадовицях. То була школа з власними традиціями, де викладали досвідчені педагоги. Навчання у гімназії давалось Каролю легко. Та не дивлячись на здібності, Кароль приділяв багато уваги самостійному опрацюванню навчального матеріалу. Був товариським і уважним до інших. Допомагав однокласникам у навчанні.

Зростав Кароль у релігійній атмосфері. В його родині разом читали Святе Письмо, спільно молились, дотримувались постів. Серед ровесників Кароль відрізнявся надзвичайною побожністю. Щоденно, по дорозі до школи, заходив до костьолу. Молився також протягом дня: до та після їжі; в перервах між вивченням шкільних предметів...Всім здавалось, що Кароль одразу обере шлях священика. Батько хотів бачити сина своїм послідовником — військовим. Він вважав, що військовий може найкраще служити Батьківщині та мати гарантію доброго побуту.

В гімназії у Кароля несподівано з'явилось захоплення театром. Аматорська театральна студія, яку започаткувала вчителька полоністики, складалась із учнів чоловічої та жіночої гімназій. Кароль Войтила — високий, стрункий, наділений чудовим голосом та надзвичайною пам'яттю, грав майже в усіх спектаклях головні ролі, іноді й по дві ролі одночасно. Відрізнявся Кароль і як декламатор.

14 травня 1938 року Кароль Войтила отримав свідоцтво про закінчення гімназії. Кароль здивував усіх, вступивши на відділ полоністики Краківського університету.

З початку навчання в університеті батько та син оселилися у родинному будинку матері в Кракові, де займали дві невеликі кімнати. Не дивлячись на відсутність жіночих рук, в домі було завжди затишно і охайно.

Вже через два тижні від початку занять в університеті відбувся літературний вечір, в якому Кароль Войтила прийняв активну участь. Талановитий студент записався на додаткові заняття "живого слова”, в театральну студію. Члени студентської театральної студії виступали з виставами. Одразу після вистави Кароль йшов додому й поринав у світ книжок: читав, писав сам...

З настанням окупації в Польщі припинилися заняття в університеті. Значно погіршилось матеріальне становище в родині. Іноді не вистачало грошей на найнеобхідніше. На труднощі Кароль нікому не скаржився. Одного морозного окупаційного дня батько Кароля захворів. Син з хвилюванням старанно опікувався ним. Та хвороба не відступала. В пошуках ліків Кароль залишив ненадовго батька, та коли повернувся додому, побачив його мертвим. Було то в лютому 1941 року. Цілу ніч Кароль ночував біля тіла батька разом із другом. Можливо, то була вирішальна ніч Кароля. Можливо, саме тоді у довгій розмові з приятелем про життя та смерть, у Кароля народилася думка про священство.

Та перш ніж щось змінити в житті, необхідно було якось вижити. Кароль у 21 рік залишився у світі зовсім один. Родина приятеля запропонувала Каролю пожити з ними. Дякуючи домашній атмосфері Каролю вдалося пережити найтяжчі часи після смерті батька. Позбавлені можливості навчатись за часів окупації та, намагаючись чимось допомогти родині, Кароль і його друг Юліуш влаштувались на роботу в кар'єр. Була то важка та виснажлива праця. Після двох років тяжкої роботи в кар'єрі юнакам пощастило перейти на фабрику по очищенню води. То була трохи легша робота. За роботу чоловіки отримували так необхідний на той час пайок: крупу, борошно, горох...

Досвід тяжкої праці, як підкреслював пізніше Кароль, допомогли розуміти життя і турботи робітників, і знаходити з ними спільну мову в спілкуванні. Той юнацький досвід допоміг цілком зрозуміти цінність праці.

В період окупації культурне життя Кракова знаходилось у підпіллі. Проте воно не втратило своєї актуальності та інтенсивності. Немале значення в цьому відіграли молоді полоністи Краківського університету. Після роботи кожну вільну хвилину Кароль з Юліушем присвячували участі в літературній студії, в театральному товаристві. В той час Кароль продовжує багато читати, писати власні твори, вивчати іноземні мови...

Всі відзначали особливий акторський дар Кароля, радили пов'язати життя із театром. Та несподівано для всіх на одній із репетицій Кароль повідомив, що залишає репетиції і приступає до вивчення теології. Для всіх то було великим здивуванням. Останній виступ Кароля на сцені відбувся у грудні 1943 року. Не припиняючи фізичної праці, Кароль вступив до підпільно працюючої духовної семінарії в Кракові. Одночасно в конспіраційних умовах навчався на відділенні теології Краківського університету.

У Кракові продовжували господарювати німці. В день "чорної неділі”, коли німці заарештували понад семи тисяч жителів, Каролю все ж вдалося уникнути арешту. Занепокоєний архієпископ Кракова запропонував семінаристам жити в домі єпископа. Кароль мусив лишити роботу на фабриці й переховуватись від арешту.

По закінченні часів окупації семінаристи вийшли з підпілля, відремонтували будинок і розпочалося відкрите семінарське навчання.

Відновились заняття в університеті. Кароль закінчує третій та четвертий курси факультету теології. В цей час зацікавився поглибленим вивченням життя святого Івана від Христа. Самостійно почав вивчати іспанську мову, щоб в оригіналі читати теологічні поетичні твори. Пише власну поезію та друкує її під псевдонімом. Як завжди Кароль отримує найвищі оцінки. Товариші, жартуючи, написали на дверях його кімнати: "Кароль Войтила — майбутній святий”. По закінченню навчання Кароль півтора роки працює асистентом на кафедрі теології в семінарії.

Дізнавшись, що відновилась діяльність монастиря кармелітів, Кароль звернувся з проханням прийняти його до ордену. Та настоятель монастиря запропонував Каролю узгодити це питання з архієпископом Сапехою. Дозволу на вступ до ордену Каролю не дали.

В листопаді 1946 року Кароля Войтилу архієпископ особисто висвятив на священика.

Невдовзі Кароль Войтила їде на навчання до Риму. В Римі разом із Каролем навчались студенти з усього світу. Це дало Каролю можливість поглиблювати вивчення іноземних мов. Колегам Кароль подобався своєю фізичною досконалістю, інтелігентністю, вмінням добре грати в волейбол та великою безпосередністю та сердечністю. В одному з паломництв під час навчання у Римі Кароль мав змогу зустрітися з отцем Піо, капуцином-стигматиком. Очевидці згадують, що отець Піо, схилившись над Каролем, тихо промовив, що його біла сутана буде залита кров'ю (мабуть, то були пророчі слова про замах на Папу). Під час римських канікул Кароль працює в парафіях польських емігрантів у Франції.

Як і завжди, навчальна програма в Римі у Кароля була дуже насиченою. Він багато читає, приділяє увагу написанню власних праць. Його докторська праця з питань віровчення святого Іоана від Христа містила понад 280 сторінок. При захисті в Римі отримала найвищу оцінку. Та титула доктора, по закінченню навчання в Римі Кароль не отримав, бо не мав коштів для друкування праці.
Повернувшись з Риму до Кракова, священик Войтила знов звертається до архієпископа Сапехи про дозвіл на вступ до ордену. Знову Каролю відмовляють. Архієпископ згадував, що тільки двічі в житті відмовив такому проханню. Церкві потрібні були священики. Він, мабуть, передчував, що Кароль потрібен всій Церкві.


ІІ. Служба в парафіях. Єпископ Кракова. Кардинал. Наступник Петра


По закінченню навчання в Римі Кароль Войтила отримав призначення в Неговиці, село за 50 км від Кракова. Мешкало там приблизно 200 жителів в убогих хатинах. Ні водопроводу, ні електрики в селі не було. Це найстаріша парафія заснована в Польщі в 1049 р. До парафії входило 13 навколишніх сіл. Знайомі говорили, що Кароля відправили на "заслання” подалі від культурного та інтелігентного життя.

Передбачали, що на цьому наукова діяльність Войтили буде закінчена. Та у архієпископа були свої бачення щодо діяльності молодого, талановитого священика. Він вважав, що найбільше досвідчення священик отримає тільки в труднощах повсякденної душпастирської праці.
За сім місяців служіння в Неговицях Кароль Войтила охрестив 48 дітей, справив 13 шлюбів.

В березні 1949 року Кароля переводять на роботу до Кракова у костьол святого Флоріана. Тут йому довелося опікуватися молоддю, яка навчалась в інститутах. Дуже швидко Кароль знайшов з ними спільну мову. Встановив з молоддю особисті контакти, притягуючи до себе власною молодістю, тактовністю, а особливо не властивим для багатьох ксьондзів, почуттям гумору. Щедрий на слово він вміє слухати кожного, тому молодь довіряла йому свої таємниці, переживання, труднощі. Кароль проводить катехези, організовує дискусії на різні теми, відвідує студентів у гуртожитках і на приватних квартирах, організовує відвідування театру, кіно. Його адвентові реколекції проходили в непорушній тиші в переповненому молоддю костьолі. Григоріанський хор, яким керував Кароль, користувався великою популярністю. Кароль Войтила об'єднав душпастирську діяльність із вихованням літературної та філософської творчості молоді. Досвідченням праці тих часів через піввіку на питання: "Чи можна надіятись на молодих?” була така відповідь Папи: "Молоді шукають відповідь на підставові питання... Шукають не тільки сенсу життя, але й конкретного проекту, біля якого те своє життя почати будувати. То є найістотніша риса молоді.” Молодий ксьондз побачив, що лише душпастирської роботи не достатньо для спілкування з молоддю. Зробив висновок, що молодь потребує роботи з нею за стінами костьолу. Войтила організовує тривалі мандрівки в гори, на озера, проводить репетиції вистав, організовує творчі дискусії.

В липні 1951 року в віці 85 років помирає найкращий вчитель Войтили, улюблений Краківський кардинал Адам Стефан Сапеха. Його наступником став єпископ Євгеній Базяк. Перед смертю Сапеха доручив своєму наступнику опікуватись талановитим ксьондзом Войтилою. Згідно волі померлого кардинала, єпископ Базяк надав Каролю можливість повністю присвятити час для наукової діяльності. Молодий ксьондз не хотів втрачати відносини з прихожанами, отож, на його прохання єпископ дозволив проводити один раз службу і продовжувати роботу з молоддю костьолу св. Флоріана. Проте надалі Кароль будь-яку працю, не пов'язану з науковою, повинен був узгоджувати з єпископом. Ці два роки виявились для наукової діяльності Кароля дуже плідними.

По збігу часу, відведеному на наукову діяльність, Кароль повертається по давніх обов'язків душпастиря, організації роботи з молоддю та викладацької діяльності в університеті на факультеті теології. Коли у 1954 році влади закрили факультет теології в Краківському університеті, Кароль продовжив викладацьку діяльність у духовних семінаріях в Катовиці, Ченстохові, Кракові.

У серпні 1958 року Кароль зі студентами перебував на озерах в Мазурах. Там йому повідомили, що терміново викликають до Кракова. Всі зрозуміли, що для Войтили знову наступають зміни. Радіючи за нього, а також сумуючи, що від'їжджає улюблений учитель, студенти на руках занесли Кароля до автобуса та побажали щасливого повернення. У Варшаві Кароль дізнався про призначення єпископом Кракова. Чекаючи на нічний потяг, Войтила зайшов до каплиці сестер уршулянок і, лежачи на підлозі, довго молився. Одна з сестер, хвилюючись за незнайомця, запропонувала йому вечерю, на що Кароль відповів: "Пробачте, мій потяг о півночі. Дозвольте мені побути в каплиці. У мене є багато чого до розмови з Богом, і дуже прошу не перешкоджати.”

На урочистостях у вересні 1958 року з приводу призначення єпископом Кароль Войтила оголосив своїм девізом: "Totus Tuus” (Увесь Твій). Цим він показав своє повне віддання служінню Богу.

Восени 1962 року єпископ Кароль Войтила виїжджає з іншими єпископами Польщі для участі у ІІ Ватиканському Соборі. Кароль, один з наймолодших єпископів учасників ІІ Ватиканського Собору, дістав можливість глибоко ознайомитися з матеріалами Собору та прийняти активну участь у їх обговоренні, коректуванні і внесенні власних пропозицій. За період діяльності ІІ Ватиканського Собору Кароль заприятелював зі священиками різних країн, зустрів колег по студентських роках у Римі, відвідав Святу Землю. Ця подорож справила незабутнє враження на єпископа.

У грудні 1963 року по приїзду до Кракова по перерві між роботою Собору єпископ Войтила знову зіткнувся в протесті з владами. В робітничому поселенні Польщі у Новій Хутці влади зволікали з дозволом на будівництво костьолу. Єпископ Кароль особисто поїхав до парафії відправляти Різдвяну службу. В маленькій каплиці не було змоги вміститися декільком тисячам вірних, які прийшли на Богослужіння. Єпископ на тріскучому морозі проголосив проповідь, привітав усіх із Різдвяними Святами. Це стало викликом для влад, які вже не раз потріпали від справедливих дорікань єпископа про байдуже ставлення до потреб простого люду.

30 грудня 1963 року Папа Павло VІ призначив єпископа Войтилу архієпископом Краківської дієцезії. Були клопоти з повідомленням краківським світським владам про нове призначення Войтили архієпископом. Владу непокоїла рішучість дій єпископа Войтили, тому офіційне оголошення про призначення архієпископом відбулось в січні 1964 року. Відразу після призначення архієпископом Кароль Войтила ще рішучіше направив свою діяльність на захист незалежності Костьолу. Влади із занепокоєнням спостерігали за діяльністю "твердого та безкомпромісного” архієпископа Кароля Войтили.

Від часу участі у ІІ Соборі в єпископа Войтили почастішали нагоди відвідування Риму. У Ватикані Кароля приймає на аудієнцію Папа Павло VІ. Кароля запрошують до участі у ватиканських дискусіях, участі у беатіфікаціях мучеників, в засіданнях Світської Ради, Папської Ради до діалогу з невіруючими, до участі у папських паломництвах по світу.
В липні 1967 року у віці 47 років Кароль Войтила отримав кардинальський титул. Він став наймолодшим кардиналом Краківської діецезії. Після кардинальської номінації Кароль сказав: "На шляху мого нового покликання обов'язково мушу підтвердити гідність виявленої мені довіри: від того залежить, чи виграв, чи програв своє життя.”

Кароль Войтила був членом чотирьох конгресів, Папа Павло VІ призначив Кароля консультантом ватиканської Ради у світських справах. У 1971 році під час Синоду єпископів по впровадженню у життя постанов ІІ Собору кардинал Войтила активно виступав за збереження целібату католицького духовенства. У 1967 році Павел VІ запрошує кардинала Войтилу для проведення Пасхальних реколекцій в Апостольській столиці.

Кардинал активно працює у своєму мініпапстві — краківській дієцезії (329 парафій). Ранок Кароля Войтили розпочинався рано, о 5.30 він уже був в каплиці. Кардинальські привілеї не змінили Кароля. Він залишався уважним до інших, невибагливим до своїх потреб.

В одній з кардинальських подорожей по світу Кароль Войтила отримує повідомлення про смерть Папи Римського Павла VІ. Сповнений смутку Кароль повертається до Риму для прощання з Папою, який для Кароля був добрим вчителем та другом.

Після похорон Павла VІ був обраний Папою Іван Павло І, який раптово помер на 33 день свого понтифікату.

Кардинали зібралися на конклав, щоб обрати нового наступника Петра — Папу Римського. Вибори проходили впродовж трьох днів. Жоден із запропонованих кандидатів не міг дістати необхідної кількості голосів. Лише 16 жовтня 1978 року над Сікстинською каплицею з'явився білий дим, це свідчило про обрання Папи Римського. Ним став польський кардинал, Кароль Войтила. "Відкрийте двері Христу! Не бійтесь”, - це були перші слова, з якими новий понтифік звернувся до присутніх на площі перед собором Святого Петра.

Одним із перших паломництв Папи Івана Павла ІІ була у 1979 році подорож на батьківщину до комуністичної Польщі. Влади боялися, що колишній непокірний єпископ розбудить народ, який знаходився в дусі сплячої покори. Іван Павло II, будучи Архієпископом Кракова, переконався на власному досвіді у складності втілення в життя постанов II Ватиканського Собору.

Тому його понтифікат був позначений двома визначальними рисами: велика кількість опублікованих праць та постійні подорожі, протягом яких Святіший Отець відвідав із пастирським візитом майже усі країни, де є католики.

Іван Павло II та його курія написали стільки праць, які за кількістю і якістю дорівнюють працям таких великих богословів, як Святий Тома Аквінський. Самих лише енциклік Іван Павло II видав 14. До найвідоміших належать: Redemptor hominis (1979), Dives in misericordia (1980), Laborem exercens (1981), Slavorum apostoli (1985), Dominum et vivificantem (1986), Sollicitudo rei socialis (1987).

Активна діяльність Івана Павла II не всім була до вподоби. 13 травня 1981 року член турецького ультранаціоналістичного угруповання Мехмет Алі Аґджа на площі Святого Петра стріляв у Папу, важко поранивши його. Проте куля пройшла в кількох міліметрах від життєво важливих органів. Існує багато свідчень те, що за Аґджею стояли болгарські та радянські спецслужби.

Обрання Папою людини з комуністичної держави сприяло прискоренню процесів розпаду Радянської імперії, визволення країн Східної та Центральної Європи і повернення релігійної свободи на всій пострадянській території.

Папа зі Сходу був особливо добре підготований до діалогу з ієрархами інших Церков. Дипломатичні контакти, постійні звертання в посланнях, Апостольські листи і дружні жести сприяли новій довірі та тісним контактам, яких не знали вже століттями.

На прес-конференції в Римі в 1980 Його Святість Далай-лама XIV виразив надію на зустріч з Іоанном Павлом II : "Ми живемо в період колосальної кризи, в період подій, що бентежать світ. Неможливо знайти душевний спокій, якщо немає гарантій безпеки і гармонії у відносинах між народами. Ось чому з вірою і надією я чекаю зустрічі зі Святішим Батьком, щоб обмінятися ідеями і почуттями і вислухати його судження про те, як ми можемо відкрити двері до світу і спокою у відносинах між народами". Перша зустріч Його Святості Далай-лама XIV з Його Святістю Папою Римським Іоанном Павлом II відбулася у Ватикані в 1980 році, наступні їх зустрічі відбулися в 1982, 1990, 1996 і 1999 року.

У травні 1995 року опубліковано Апостольський лист про Східні Церкви «Світло Сходу», і того ж місяця вийшла енцикліка «Щоб усі були одно». У червні Рим відвідав наступник Димитрія, Константинопольський Патріарх Варфоломій I, тоді ж підписано спільну заяву. Через півтора року Католикос Вірменії Ґареґін також прибув до Риму для підписання спільної заяви. Після цих зустрічей з'ясувалося, що не існує доктрини, яка б розділяла Схід і Захід.
Іван Павло II доклав чимало зусиль, щоб покращити відносини із Протестантськими Церквами. Делегації лютеран побували в Римі. 1981 року англіканський Архієпископ Кентербері Роберт Рунсі відвідав Папу, а в 1989 році підписано спільну заяву. Його наступник Джордж Кері обрав той же шлях, завдяки чому було підписано наступну спільну заяву.

У квітні 1986 року було налагоджено зв'язки з не християнськими релігіями. Відвідавши єврейську громаду в Римі, Іван Павло II став першим сучасним Папою, який молився в синагозі.

У червні 2001 р. Іван Павло II відвідав з офіційним візитом Україну та відправив меси у Києві та Львові.

26-річний понтифікат Івана Павла II став 3-м за тривалістю в історії Католицької Церкви після правління Святого Петра і блаженного Пія IX. За цей час понтифік відбув 250 пастирських поїздок, у тому числі 104 закордонні подорожі, подолавши шлях, який більш ніж втричі перевищує відстань від Землі до Місяця.

У ході цих вояжів він відвідав 1022 міста на всіх континентах і провів за межами Ватикану в цілому понад 822 доби. Ці цифри треба розглядати в контексті того, що перша закордонна подорож Папи в історії церкви взагалі відбулася тільки в середині XX століття, і зробив її Павло VI. Нездійсненою мрією Івана Павла II так і залишилася поїздка до Росії.

Ще один рекорд, встановлений Папою, пов'язаний з кількістю віруючих і паломників, до яких він безпосередньо звернувся за роки свого понтифіката. Тільки у ході загальних аудієнцій у нього побували близько 17 мільйонів людей.

Понтифік незмінно привертав пильну увагу ЗМІ. В середньому на рік у світі виходило близько 200 книг, присвячених його персоні. Особливий інтерес був прикований до фігури Івана Павла II в перші роки його понтифіката, коли він піддавав різкій публічній критиці всі види тоталітаризму і особливо часто — комунізм.

ІІІ. Прощання із Папою

2 квітня 2005 р. Іван Павло II помер від септичного шоку та серцево-судинного колапсу. Про це говориться у свідоцтві про смерть, підписаній доктором Ренато Буццонетті, главою Дирекції охорони здоров'я та гігієни Держави Ватикан.

Папа Римський Іван Павло ІІ пішов у засвіти за 7 хвилин до вечірньої молитви, яка за ватиканським порядком денним припадає на 22.45. Перебуваючи у свідомості, він, як стверджують люди з його найближчого оточення, зробив спробу зробити прощальний жест у бік площі Святого Петра, де бували десятки тисяч вірних.

Іван Павло II є автором понад 120 філософських і богословських робіт, 5 книг, остання з яких, «Пам'ять і ідентичність», вийшла у світ напередодні його останньої госпіталізації 23 лютого 2005 року. Але головним «бестселером» Папи стала книга «Переступити поріг надії» (1995), видана майже в 20 мільйонах примірників. Крім того, Іван Павло II є автором п'єс «Золотих справ майстри», «Брат нашого Бога», «Фатальна звістка», поем і віршів.

Прощання з папою римським Іваном Павлом II і його похорон стали наймасовішою церемоніальною подією в історії людства. 300 тисяч осіб були присутні на траурній літургії, 4 млн паломників проводили намісника Святого Петра з життя земного в життя вічне (з них більше мільйона склали поляки); понад мільярд віруючих, що належать до різних християнських конфесій і які сповідують різні релігії, молилися за упокій його душі; 2 млрд глядачів стежили за церемонією у прямому ефірі.

На похорон понтифіка з'їхалися понад 100 глав держав та урядів — 11 монархів, 70 президентів і прем'єр-міністрів, кілька керівників міжнародних організацій, у тому числі Генеральний секретар ООН Кофі Аннан. І ще близько двох тисяч членів різних делегацій — всього з 176 країн.

Церемонія похорону папи Івана Павла II, що відбулася 8 квітня 2005 у Ватиканському Соборі Святого Петра, була заснована на літургійних текстах і положеннях апостольської конституції, затвердженої Іваном Павлом II у 1996 році.

 У ніч на 8 квітня було припинено доступ віруючих у собор Святого Петра, і тіло Івана Павла II помістили в кипарисову труну (за переказами, з цього дерева був виготовлений хрест, на якому розп'яли Ісуса Христа) — перша з трьох належних понтифіку при похованні трун (дві інші — цинкова й соснова). Перед закриттям віка труни особу Івана Павла II було накрито спеціальним шматком білого шовку. За традицією в труну поклали шкіряний мішечок з монетами, випущеними за роки понтифікату Івана Павла II, і металевий пенал з сувоєм, що містить життєпис Івана Павла II.

Після молитви труну перенесли на паперть перед фасадом собору Святого Петра, де о 10 годині ранку кардинали відслужили заупокійну месу. Траурну службу вів Йозеф Ратцингер, декан Колегії кардиналів, префект Конґрегації доктрини віри. Літургія йшла на латині, однак окремі місця читалися іспанською, англійською, французькою, а також на суахілі, польською, німецькою та португальською мовами. Східні патріархи відспівували папу по-грецьки. Серед них також був присутній патріарх Української Греко-Католицької Церкви кардинал Любомир Гузар.

По закінченні церемонії прощання тіло Івана Павла II було перенесено в грот базиліки (собору) святого Петра. Іван Павло II похований поруч з мощами святого апостола Петра, у польській капелі (каплиці) Матері Божої Ченстоховської, святої покровительки Польщі, неподалік від каплиці творців слов'янського алфавіту святих Кирила і Мефодія, у першій могилі папи Івана XXIII, прах якого у зв'язку з його канонізацією в 2000 році був перенесений з крипти собору Святого Петра в сам собор. Капела Матері Божої Ченстоховської в 1982 році за наполяганням Івана Павла II була відреставрована, прикрашена іконою Святої Діви Марії та зображеннями польських святих.


ЗОЛОТІ ДУМКИ

З енцикліки Івана Павла ІІ "Віра та розум”

***

Віра і розум - це як би два крила, на яких людський дух возноситься до споглядання істини, бо Сам Бог вклав в уми людей прагнення до пізнання істини, а також до пізнання Його Самого, щоб люди, пізнаючи і люблячи Його, змогли знайти повноту істини про себе самих.

***

Розум і віра максимально розкривають свою духовну природу, щоб дати людині можливість зробити дію, в якій якнайповніше виражається його свобода. Отже, свобода не лише присутня у вірі, але і є її неодмінною умовою.

***

У Бога знаходиться початок усього сущого, в Нім - повнота таємниці, і це є Його славою; завдання людини - досліджувати своїм розумом істину, і в цьому, безумовно, полягає Його гідність.

***

Якщо людина за допомогою свого інтелекту не може розпізнати в Бога Творця усього сущого, то причина криється не стільки у відсутності необхідних засобів, скільки в перешкодах, створених його вільною волею і гріхами.

***

Людина - це єдина істота у всьому видимому, створеному світі, яка не лише здатна знати, але і усвідомлює, що знає, і тому прагне пізнати істину тих речей, які складають предмет його сприйняття.

***

Ніхто не може байдуже відноситься до того, дійсні його знання чи ні. Якщо людина з'ясовує, що вони помилкові, але відкидає їх; якщо переконується в їх правдивості, випробовує задоволення.

Справедливо вважається, що людина досягла зрілого віку, якщо самостійно може відрізнити правду від брехні, виносячи таким чином власний розсуд про виключний стан речей.

***

Людина не знайде істинних цін