Інформаційний портал Тернопільської єпархії УПЦ Київського патріархату

середа, 12 грудня 2012 р.

"Основні етапи державно-церковних відносин в Україні, як досвід на перспективу"

11 грудня 2012 року, з благословення Блаженійшого Мефодія, митрополита Київського і всієї України, Першоієрарха Української Автокефальної Православної Церкви, Преосвященний Іоан, єпископ Львівський і Самбірський УАПЦ взяв участь та виступив на Всеукраїнській науково-практичній конференції: "Державно-конфесійні відносини в Україні: сучасний стан та тенденції розвитку".  У вітальному слові Владика передав слова поздоровлення учасникам конференції від Предстоятеля та Його побажання успіхів та плідної праці даного заходу. Пропонуємо нашим відвідувачам стенограму виступу привітання та доповідь владики Іоана.

Виступ Преосвященного Іоана, єпископа Львівського і Самбірського

Тема:  Основні етапи державно-церковних відносин в Україні, як досвід на перспективу».

Історія Русі у цілому повторює основні етапи державно-церковних відносин, характерні для інших православних країн, хоча має і суттєві відмінності. Народження Києво-Руської Церкви майже співпало у часі з зародженням державності східних слов’ян. Перші Київські митрополити, які походили з Візантії й Болгарії, передавали Київським князям тисячолітній політичний та законодавчий досвід греко-римської цивілізації.

Особливість нашої вітчизняної історії полягає у тому, що тут Церква, відіграючи вирішальну роль у становленні державного устрою, сама встановлювала форму своїх взаємовідносин з державою. Першими зразками давньоруського законодавства є “Руська Правда” та “Статут святого Володимира”. Попри велику кількість запозичень з візантійського Номоканону, у цих законодавчих актах присутні нові ідеї, що органічно постали з християнського світосприйняття, прищепленого на грунт національного менталітету і традиційного звичаєвого права наших предків.

У “Статуті святого Володимира” проблемі державно-церковних відносин присвячено три розділи. Перший розділ встановлює державні видатки на утримання Церкви, другий — окреслює поле церковного судочинства і третій — визначає коло осіб, які підлягають церковній владі й опіці.


Все це зводиться до утвердження двох засадничих принципів, що зберегли свою актуальність і в сучасності. Перший принцип полягає у тому, що держава призначає утримання Церкві, одночасно покладаючи на неї частину соціального навантаження: виховання підростаючого покоління, завідування благодійними та лікувальними установами та піклування про калік, знедолених і убогих. Згідно другим принципам, Церква перебирає на себе частину судової влади, відповідно до поділу правопорушень на злочини та гріхи. Та обставина, що всі злочини є гріхами, але не всі гріхи вважаються злочинами, зі світської точки зору, обумовила передачу цієї категорії правопорушень у компетенцію церковного суду.

Церковному суду підлягали такі злочини, як блюзнірство над святинями, чаклунство, ворожіння, клятвопорушення, неповага до старших за віком та становищем, образа честі особи, подружня зрада, суди за спадщину, фальшування мірок та вагових гир і т.п. Ці принципи судочинства сприяли вихованню у давньоруському суспільстві поняття про Церкву як совість держави. У свою чергу, Церква сприяла розвиткові найдавніших у Європі демократичних держав — вічових республік Київської Русі. Саме така форма правління існувала певний час у Києві та Полоцьку, а у Пскові та Новгороді — затрималась до XVI ст. Самоврядування у цих державах очолювали єпископи. Під їх головуванням вирішувались основні державні питання: розглядались кандидатури князів і посадників, визначалась зовнішньополітична стратегія, розбирались судові позови. Після татаро-монгольської навали, коли з часом землі Південно-Західної Русі увійшли до складу католицької Речі Посполитої, Православна Церква була позбавлена своєї участі і впливу на громадське життя, на життя держави, але не втратила свого значення для народу. Київські митрополити в умовах католицького поневолення фактично стали такими ж етнархами українского народу, як Царгородські патріархи у Турецькій Порті. Польські королі, не визнаючи влади православних першоієрархів офіційно, фактично вимушені були з нею рахуватися. Після Брестської Унії представником православної громади у польському Сеймі став князь Констянтин Острозький, який отримав від східних патріархів сан патріаршого протосинкела. Під склепінням польського Сейму захищали права Православної Церкви і преподобний Іов Почаївський у XVI ст., і архімандрит Мелхиседек (Значко-Яворський) у XVIII ст. православне духовенство відіграло провідну роль у національно-визвольній боротьбі українського народу проти іноземного і чужовірного поневолення. Видатною постаттю під час національно-визвольної війни, була особа духівника гетьмана Богдана Хмельницького митрополита Корінфського Іоасафа. Саме він, за дорученням східних патріархів, вручив гетьманові меча, освяченого на Гробі Господньому та здійснював подальшу духовну опіку українського війська під час війни і був страчений поляками після битви під Берестечком. Таку ж роль відіграв і архімандрит Мелхиседек (Значко-Яворський) під час повстання, що увійшло в історію під назвою “Коліївщина” і було оспіване Тарасом Шевченком у поемі “Гайдамаки”.


Що стосується Московського царства, то тут Церква завжди посідала чільне місце в житті держави. Реформи Петра Першого радикально змінили засади державного устрою.

Погляд Петра Першого на Церкву був цілком цинічним і практичним. У його державі їй відводилась роль державного департаменту з питань релігії і моралі. “Духовний регламент”, запроваджений Пером Першим, замінивши патріаршу владу Духовною Колегією — суто державною структурою, руйнував канонічний устрій Православної Церкви. Єпископам було заборонено звертатися до народу з проповідями, текст яких не було затверджено Колегією. Духовенство позбавлялось права зберігати таємницю сповіді. Указом 1725 року заборонялося богослужіння поза стінами храмів та відвідування духовенством будинків віруючих з іконами і святою водою. Священнослужителів зобов’язали нести поліцейську повинність, пильнувати громадський порядок на вулицях, брати участь у гасінні пожеж. Дітей духовенства стали забирати до війська. Почалось справжнє гоніння на монастирі та чернецтво. Указом 1723 року було заборонено здійснювати чернечі постриги. Монастирі передавались під лазарети, школи, притулки для військових інвалідів. Монахам, які протягом століть складали вчену еліту народу, заборонено було займатися книжною справою і навіть тримати у келіях пера, папір та чорнило. Церковна політика спадкоємців Петра Першого щодо Церкви, за щасливим випадком побожної імператриці Єлизавети Петрівни, носила такий самий характер. При Анні Іоанівні владарювання німецької партії спричинило жорстокі репресії проти Церкви та всього російського, які увійшли в історію під назвою “біронівщини”. Двадцять тисяч людей було заслано до Сибіру, п’ять тисяч безслідно зникло, шістьсот парафій залишилось без духовенства, яке опинилося у в’язницях. Імператриця Катерина Друга конфіскувала церковні землі, закрила 620 монастирів, виставивши на вулицю 7300 монахів та піддала жорстоким репресіям духовенство, що протестувало в тому числі святителів Арсенія (Мацеєвича) та Павла (Конюшкевича).

З укоріненням зреформованої російської державності, її вростанням у традицію та суспільний побут, поступово відбувалась стабілізація положення Православної Церкви як державного віровизнання. Що ж відбувається зараз? Яка ситуація між Церквами у сьгоднішньому суспільному і державному житті?

Почнемо з того, що сучасний світ, як і тисячі років тому, лежить у злі (Ін. 5,19) і є вельми неприхильний до Церкви, яка не від світу цього (Ін. 15, 19). Пануюча у демократичному суспільстві ідеологія радикального секуляризму, що прийшла на зміну марксистському атеїзмові, загрожує ще більш згубними наслідками для християнської цивілізації у Європі.

Якщо історична державність надавала підтримку християнському вченню, узаконювала християнську мораль та захищала положення духовенства, то нинішня демократія часто не тільки відкидає можливість привілейованого становища християнства, але й вимагає від Церкви звільнення особи від послуху канонічним приписам та лібералізації віровчення і богослужіння. Християнські соціологи застерігають, що ліберальна доктрина запроваджує язичницький культ свободи і прогресу, плекає сліпу віру в матеріалізм, популяризує філософію агностицизму та нігілізму, зводить людську особу й природні ресурси до рівня економічних одиниць та виставляє їх на торги.

Церква змушена тепер самотужки долати цих ідолів демократії у свідомості членів “суспільства загального споживання”, звертаючись до них словами біблійних пророків: “Коли будеш їсти і пити і наситишся, і збудуєш добрі будинки, і оселишся в них, і як буде в тебе багато срібла і золота, і всього в тебе буде багато. То пильнуй, щоб не загордилося серце твоє, і щоб не забув ти Господа” (Втор. 8, 12-14). Але це суспільство, яке здійснює своє самовираження у формі “диктатури людських егоїзмів”, фактично проголосило курс на побудову постхристиянської цивілізації, “цивілізації смерті”. “ Вони, отримавши свободу, зневажили Всевишнього, знехтували законами Його, залишили шляхи Його, ще й праведних Його утискали і говорили в серці своєму:“Немає Бога” (3Ездр.8,56-58).

Девальвацією загальнолюдських цінностей, спричиненої секулярізацією західного суспільства є настільки очевидною і загрозливою, що стривоженність нею висловлюють навіть політики, які декларують свою нерелігійність. Наприклад, один з таких сучасників пише наступне: “Найвиразнішою ознакою стала неспроможність християнської спільноти досягти внесення згадки про релігійні цінності до проекту Конституційної угоди Європейського Союзу. Це свідчить про те, що християни Європи практично позбавлені реального представництва і доступу до механізмів прийняття рішень у сучасній системі Євросоюзу. Не менш промовистим фактом є атака на такі фундаментальні принципи, як суверенітет людської особи і право людини на життя та суспільний захист сім’ї, які завжди відстоювала Церква. Це насамперед стосується проблеми евтаназії, абортів, експериментів з клонування людини, можливості застосування сучасних електронних технологій для встановлення контролю за особою та намагання трансформувати суспільну уяву про сім’ю як зв’язок чоловіка і жінки шляхом легалізації одностатевих шлюбів”.

Завдання Євангельського Благовістя в сучасному світі ускладнюється ще й через брак солідарності серед християнських конфесій, які почали обирати різні шляхи для забезпечення свого впливу в суспільстві. Правдивий шлях — стародавній, як сама Церква — це шлях апостольський.

Він вимагає від священиків віри, жертовності, здібностей та невтомної праці, а від Церкви — здатності досягнути законодавчого та фінансового забезпечення їх діяльності. Інший шлях — шлях конкістадорів. Коли потужна і агресивна світова сила бере певні конфесії на утримання за умови, що їхня місія буде спрямована на досягнення цілком визначеної і цілком далекої від Христового вчення мети.

Часто з’являються заява на кшталт такої, що “антиподом активних католицької та протестантської культур є нахабно-боягузливі православні спільноти та іслам, які становлять загрозу для Європи”. Як бачимо, інтереси “лицарів глобалізації” співпали з прозелітичними устремліннями західних конфесій, які оголосили канонічну територію Православної Церкви духовною цілиною. Природньо, що динамічне духовне відродження Православ’я, після падіння атеїстичних режимів викликало занепокоєння стратегів нового світового порядку. Запустілі костели та кірхи Заходу промовисто свідчать про те, що християнське майбутнє Нової Об’єднаної Європи, безперечно, — за Православною Церквою.

Сьогодні Україна, завдяки своєму стратегічному розташуванню та великій православній громаді, опинилась у самому центрі міжцивілізаційного протистояння на європейському континенті. Очевидно, що зусилля антиправославної коаліції спрямовані насамперед на недопущення в Україні державного визнання особливого статусу Православної Церкви (бажано Помісної), яке вже відбулося в інших православних країнах. Міцність позицій Церкви в державі залежить передусім від таких чинників, як-то : авторитет Церкви серед народу, її юридичний статус в державі та наявність таких атрибутів цього статусу, як законодавча база, надійні джерела фінансування, доступність засобів масової інформації, участь у вихованні молодого покоління, та повернення історичної власності. Отримати ці права Церква зможе лише після кардинальних змін у сюжеті державно-церковних відносин. Здійснення цього процесу, безумовно, потребуватиме напружених зусиль Священноначалля та воцерковленої громадськості України. Нову концепцію державно-церковних взаємин диктує як вітчизняна і європейська історія, так і сучасність і духовний стан і настрої побожного і православного народу України, а саме:

a) Україна не є державою емігрантів, вона створена автохтонним народом, який має тисячолітню історію свого православного буття;

b) все історичне надбання нашого народу: державність, культура, мистецтво, освіта, літературна творчість, мораль та духовність — виплекані у лоні Православної Церкви;

c) саме православне віровизнання стало запорукою збереження ідентичності українців у драматичних умовах їх існування між католицьким Заходом та ісламським Півднем;

d) відзначення особливої ролі православного християнства є умовою збереження духовного сопричастя у спільній вірі з поколіннями, які творили українську державу протягом її історії;

e) довіра народу України до Православної Церкви є значно вищою, ніж до будь-яких інших державних та суспільних інституцій;

f) у переважній більшості країн-членів Євросоюзу та чи інша конфесія має статус державної. Відсутність такого статусу в Українському Православ’ї обумовлена атеїстичною спадщиною, яку має бути подолано;

g) Православна Церква в Україні та інші традиційні конфесії зазнали жорстоких переслідувань від атеїстичного режиму і не повинна ставитися державою у нерівні умови конкурування з добре відмобілізованими і фінансованими новітніми іноземними релігійними течіями.

На сьогоднішній день в Україні склались сприятливі умови для здійснення позитивних зрушень у галузі реформування державно-церковних відносин. Вирішення цих питань мало б величезне значення, насамперед, для народу і державності України, тому що:

a) Україна привела б свою Конституцію у відповідність до загальноєвропейських норм;

b) держава отримала б у особі Помісної Української Православної Церкви потужний важіль суспільної мобілізації, який сприяв би духовному єднанню та моральному зростанню народу;

c) було б забезпечене зміцнення засад унітарної державності України та усунено загрозу її регіоналізації й сепаратизму на грунті міжконфесійного поділу;

d) було б ліквідоване суспільно-політичне підгрунтя міжконфесійного протистояння.