Інформаційний портал Тернопільської єпархії УПЦ Київського патріархату

середа, 12 грудня 2012 р.

Українська Православна Церква в ХХ столітті і спроби зближення її з Вселенською Патріярхією ч.1

І. Введення. Поставлена перед нами тема "Українська Православна Церква в XX столітті і спроби зближення її з Вселенською Патріярхією" може й несподівана тема в програмі Собору нашої Церкви в Канаді, але новою вона не є. А поставлення її в програму Собору - це логічний висновок процесу основання, розвитку, а навіть еклезіологічного дозріння нашої Української Православної Церкви в Канаді. Крім того, тема ця в програмі Собору Церкви - це не мій особистий вибір, а це вибір і заключення Комісії Міжцерковних стосунків нашої Церкви та Президії Консисторії. Очевидно, що в нашій церковній структурі, все це діється з благословення Блаженнішого Владики Митрополита.

Отже, до уваги учасників цього Надзвичайного Собору Української Православної Церкви в Канаді ставимо тему: "Українська Православна Церква в XX столітті і спроби зближення її з Вселенською Патріярхією". Ця тема в наш час і в нашій ситуації є не тільки, як сказано вище, логічним висновком процесу всього феномену Української Православної Церкви в Канаді; вона є також природньою і практичною надбудовою того, що було з’ясоване в доповіді Всеч. о. проф. Олега Кравченка: "Догматично-канонічний устрій Вселенської Православної Церкви".

а) Пояснення і важливість теми: Ніхто не може сказати, що українці нецерковні люди, або, що українці церковними справами не цікавляться. Зовсім навпаки; українці церковними справами цікавляться.

Проф. Аркадій Жуковський в своїй доповіді "Українська Православна Церква і Вселенська Константинопольська Патріярхія", приходить до висновку, що Помимо труднощів у минулому в співпраці з Константинопольською Патріярхією, і несприятливого сучасного зовнішньо-міжцерковного становища Української Православної Церкви, яка управляється цілком незалежно від інших церковних осередків, практикуючи фактичну автокефалію, однак не визнану іншими Православними Церквами, закидаючи їй, не оправдано, неканонічність, відповідальні мужі за долю Української Православної Церкви повинні змагати за визнання її автокефальности іншими Православними Церквами, а насамперед домагатися визнання з боку Вселенської Константинопольської Патріярхії, колишньої Церкви-Матері Київської Митрополії, значить Української Православної Церкви. (Календар "Рідна Нива" 1990 p., стор. 136).

Заключення проф. Аркадія Жуковського—не одиноке заключення. Це заключення всіх, хто підходить до проблеми Української Православної Церкви з точки зору заключень православної еклезіології взагалі та принципів Церковного Права зокрема. На це маємо два яскраві приклади з часу українського державо-будівництва за раннього XX століття. Пригадуємо їх. 

2. Заходи в справі відновлення церковних стосунків з Царгородом

За час сімсот років свого існування, від 988 до 1686 року, Українська Православна Церква зберігала стан добровільних стосунків з Константинопольською Патріярхією і наша Церква зо своїм українським народом, зокрема козацтвом, не раз бувала одинокою моральною й економічною силою для Вселенської Патріярхії. З підкоренням Української Православної Церкви Московській Патріярхії 1686 року, стосунки православних українців з Царгородом були насильно перервані і такий стан існував понад триста років, до великої революції 1917 року, яка завалила Імперію російcького царату й відкрила можливість для встановлення Української Дер жави.

За короткий час влади Українського Уряду, українські міністри віро ісповідань не раз деклярували урядові позиції, що Православна Церква України має бути автокефальною, тобто, незалежною від Російської Православної Церкви; але ця свобода мала бути канонізована благословенням Константинопільської Патріярхії. Бо вимога Церковного Права така, що автокефалія даної Церкви сама собою не настає; вона встановляється благословенням Церкви-Матері, якою для Української Церкви є Константинопольська Патріярхія. Це визнавали уряди Української Держави і то вони уповноважували своїх міністрів віроісповідань, професора Олександра Лотоцького 1919 року та професора Івана Огієнка 1921 року, добиватися від Вселенської Патріярхії закону, чи томосу на проголошення Української Православної Церкви автокефальною.

Це був правильний підхід до розв'язки питання канонічного статусу Української Православної Церкви, хоч тодішні політичні, а також церковні обставини цьому зовсім не сприяли: на Україні запанувала комуністична влада, Українська Держава впала, а Патріярший престіл у Константинополі був спорожнений. Правда, хоч місцеблюститель Патріяршого престолу поставився до заходів проф. Олександра Лотоцького прихильно, він все таки конкретного рішення в справі Української Православної Церкви не міг зробити. На заходи про автокефалію Української Православної Церкви з боку проф. Івана Огієнка відповіді не було. Але, коли взяти на увагу тодішну політичну ситуацію в східній Европі, то кращої реакції з боку Константинополя на церковні заходи українців не можна було сподіватися.

Проте, ставлення українських властей до розв'язки церковних питань треба вважати правильним, навіть повчальним, бо вони поступали правильною дорогою і не трактували церковних справ легкодушно. Виходить, що в колах українського уряду за 1918 та 1921 років відповідальні чинники керувалися правильним розумінням природи Церкви, її устрою, а зокрема принципів Церковного Права. Бо в трактуванні питань та проблем Церкви цих принципів переочувати не вільно й, очивидно, так цю справу розуміли.

(далі буде)

Протопресвітер Степан Ярмусь
Надзвичайний Собор Української Православної Церкви в Канаді, 21 жовтня 1989 p., Вінніпеґ, Манітоба.