Інформаційний портал Тернопільської єпархії УПЦ Київського патріархату

неділя, 6 січня 2013 р.

З богословської скарбниці: про Різдво Христове


«Таємно народився єси у вертепі, але небо Тебе усім проповідувало, немов устами, зірку пропонуючи, Спасе», – співає Свята Церква в навечір’я Христового Різдва. Велика тайна благочестя: Бог явився у плоті – була саме тайною. Про народження Бога на землі проповідували небеса, але ця проповідь була величною і мовчазною, тому що устами небес була зірка. Та подія, яку тепер святкує весь християнський світ, проминула в свій час майже зовсім непоміченою. Хіба знав греко-римський світ, хіба відчував навіть світ юдейський, що десь у печері, в Вифлеємі Саме Божество, втілившись, поєдналося «незлитно і нероздільно, незмінно і нерозлучно» з природою людською? Та й чи скоро звернуло людство свою увагу на найбільшу подію у своїй історії? Минули не роки, а сторіччя до того часу, коли високі уми почали богословствувати про втілення і про його значення для людства.

Немовля зростало, але ми не знаємо Його святого дитинства. Лише апокрифічні євангелія намагаються заповнити тридцятирічну порожнечу і наповнюють її чудесним. Божественне достоїнство Немовляти чітко виявляється в подіях, про які говорять апокрифи, але про все це мовчать Євангелія. У Євангеліях, навпаки, ми бачимо постійне немов би приховування Божества. Христос був на землі Бог, Який затаївся. Він просить мовчати про Свої чуда. Він ніколи не каже про Себе: «Я – Бог».

Ще у вертепі здійснилося Божественне долучення до єства людського. Христос вже вийшов на діло Євангелії. Зібрані були і ловці людей. Вони полишили рибальські сіті, але вже закинули в море людства свої євангельські сіті. А Божество їх Учителя лише ще відчувається, але ще не усвідомлене у всій глибині його значення. Втілення Бога і значення цього втілення все ще залишається в таємниці.

Фреска. Каппадокія, XIIв.
Але ось і перший випадок, коли Христос із Своїми учнями повів мову про втілення і вказав їм на його наслідки. Де це було? Далеко від людей, далеко від міст, на крайній півночі землі обітованої, в межах Кесарії Филипової. Там був Христос наодинці зі Своїми учнями. Обережно Христос питає учнів: За кого народ вважає… Сина Людського, тобто Його Самого? «Показуючи, як сильно бажає, щоб сповідували Його втілення, каже: Сина Людського». Учні відповідають: «За Іоана Хрестителя, за Іллю, за Єремію, за одного з пророків». Не таку думку про Себе хоче чути Господь від Своїх найближчих послідовників. «Ви ж за кого Мене шануєте?» Ваша думка має бути інакша, вища. «Ти – Христос, Син Бога Живого», – поспішає раніше за решту учнів відповісти апостол Петро (Мф. 16, 13-16).

Що сказав Петро? Він сповідав втілення Сина Божого. Петро сказав те ж, що потім написав у своєму духовному Євангелії Іоан, коли його розум, як орел, злетів понад видимі творіння: Слово стало тілом і перебувало між нами (Ін. 1, 14), хоча слава, достоїнство, природа цього Слова була славою Єдинородного від Отця. Велика таїна благочестя перш, ніж стала загальновизнаною (сповідуваною), була сповідана устами Петра від усього лику апостольського. «Слова ці: Ти єси Христос, Син Божий (Лк. 4, 41), означають поєднання двох природ, яке для нашого спасіння благоговійно вчинив у Собі Син Божий». У сповіданні Петра слід бачити зерно пізнішої церковної христології. Багато великих церковних Богословів у всій глибині розкривали христологічне вчення, але коротко і зовсім виразно Христологічна істина була висловлена набагато раніше за Халкидонський Собор – коли апостоли зібралися біля Самого Христа в межах Кесарії Филипової.

Не плоть і кров відкрили, за словом Христовим, цю велику істину апостолу Петру. Єврейська плоть і кров не приймала втілення. Не за добрий учинок хочемо побити Тебе камінням, але за Богохульство і за те, що Ти, будучи людиною, робиш Себе Богом (Ін. 10, 33). Первосвященик розірвав одежу свою та й сказав: Він богозневажив!… Ви чули цю богозневагу. Як вам здається? Вони ж усі присудили, що Він умерти повинен (Мф. 26, 65-66; Мк. 14, 63). «Ми всі очікуємо, що Месія буде людиною від людей», – каже у Юстина юдей. І довго потому семітичний елемент в Церкві створював христологічні єресі. «Евіоніти …не приймають у свою душу вірою поєднання Бога і людини», – скаржиться святитель Іриней Ліонський. Стародавній світ чимало навчав про Слово, про Лоґос, але не міг сказати: Слово стало тілом. Юдей був деїстом. Еллін, розмірковуючи про Лоґос, впадав у пантеїзм. Не вийшов з цих двох крайнощів і олександрійський синкретизм. У вченні про Лоґос почалася нова епоха. Філософія підкорилася Богослів’ю. Втілений Лоґос почав жити у світі, в людях.

Але відповідь Христа не закінчилась. Він Сам сказав про те значення, яке буде мати для людства втілення Сина Божого. І Я кажу тобі: ти – Петро, і на скелі оцій побудую Я Церкву Мою (Мф. 16, 18). Ім’я твоє – Камінь, і сповідане тобою втілення буде теж каменем, на якому буде створена Моя Церква. Про каміння пророкував Ісая, пророкував Давид. У світлі цих пророцтв апостоли могли легко зрозуміти слова Христові. Апостоли і засвоїли добре Його слова. І апостол Петро, і апостол Павло Самого Христа називають Каменем. Христос – той Камінь, на якому створена Церква. Але що означає створити Церкву на Христі?


Багато святих отців кажуть, що Церква створена на сповіданні Петра, на вірі Петра. Що це означає? Як можна будь-що створити на теоретичному сповіданні якоїсь істини? Адже створюється нове життя людства, створюється нове людство. Теоретичною істиною нове життя і нове створіння не створюються. Христос є підвалина Церкви саме в тому розумінні, в якому Він був сповіданий апостолом Петром. А Петро сповідав втілення Сина Божого. Втілений Син Божий і став основою Церкви. Сповідування Петра може бути назване основою Церкви за своїм об’єктивним значенням, за своїм змістом, тому що в ньому сповіданий факт втілення Бога.

Не ідея втілення, але сам факт втілення лежить в основі Церкви. Церква – ніби безпосереднє продовження втілення, як і будівля може бути названа продовженням фундаменту. Єрм бачив Церкву вежею, що будується. Окремі камені так щільно прилягали один до одного, що не можна було помітити, де закінчується один камінь і де починається інший. Вежа, здавалося, створена з самого каміння. Як тільки камені входили в будову вежі, вони починали світитися, вони змінювали свій звичайний вигляд. Церква і за апостолом Павлом – нове творіння.

Але нове творіння можна зіставити в деяких моментах з творінням першим. Колись Бог взяв порох від землі і створив людину. Ця людина була від землі земною, і вона впала до землі, хоча й була створена для нетління. Люди носили образ Адама земного. У втіленні знову береться порох, запозичується плоть від єства земного, хоча і від Діви Найчистішої.

Створюється нова людина, тому що люди стали учасниками Божої природи. Колись Бог вдихнув у лице людини подих життя, і стала людина живою душею. При новому творінні теж був Божественний подих зі словами: Прийміть Духа Святого (Ін. 20,22) – і, буря раптова зірвалася (Діян. 2,2), Усі наповнилися Святим Духом. Став новий Адам – Духом животворчим. Старе проминуло, тепер все нове. Колишній спосіб життя старої людини відкладається і відбувається зодягнення в нового чоловіка, створеного за Богом у справедливості й святості правди.

Процес поступового перетворення людської природи і почався із втілення Сина Божого, а продовження і здійснення цього процесу – в житті церковному. Так нерозривно пов’язані втілення і Церква. «Слово, було на початку і в Бога, і Слово, Яке Саме було Бог, Який в останні дні за допомогою долучення до приниженості нашої природи зробився тілом з чоловіколюбства і, поєднавшись через неї з людиною, прийняв у Себе все наше єство, щоб через розчинення з Божественною природою обожествилась людська і їх початком освятилась разом вся сукупність нашої природи».

Сщмч. Іларіон (Троїцький)