Інформаційний портал Тернопільської єпархії УПЦ Київського патріархату

вівторок, 22 січня 2013 р.

Українська Православна Церква в ХХ столітті і спроби зближення її з Вселенською Патріярхією ч.2

a) Пояснення і важливість теми. [*] Ніхто не може сказати, що українці не церковні люди, або, що українці церковними справами не цікавляться. Зовсім навпаки, українці церковними справами цікавляться і займаються ними більше, ніж інші народи. Але одна річ цікавитися і займатися церковними справами, а зовсім друга річ розумітися на церковних cправax і здавати собі справу з того, про що саме йдеться, коли нам говорять про Церкву та про церковність взагалі. Думаю, що попередня доповідь пояснила природу Церкви - те, на чому вона основується та якими законами управляється. Бо, хоч у нас про Церкву і про церковні справи говорять багато, то дуже рідко коли люди здають собі справу, про що саме йдеться. 

Дуже часто буває так, що люди говорять про Церкву і про справи церковні на базі свого особистого національного патріотизму, в площині патріотичних почувань та потягнень без будь-якого пов’язання свого зацікавлення з основними правдами Св. Православної Віри, її науки, з розумінням правди і природи Христової Церкви; ми дуже часто легкодушно заявляємо, що наша Православна Церква – то Церква Христова, навіть не здаючи собі справи з того, до чого саме такі заяви обов'язують нас. 

Розмови про Церкву повинні вести ті, що розуміють і природу, і таємницю Христової Церкви, Церкви Православної, а втім Церкви Української. Бо треба знати, що той хто розуміє Церкву і той, хто не розуміє її, або розуміє мало, - вони говорять про різні речі. Один буде говорити про Церкву в її таємничих, містичних, або божественних розмірах; другий буде мислити і говорити про неї в розмірах її організаційної установи й структури, а втім буде вирішувати її долю в чисто емоційний, патріотичний, ну й, звичайно, в демократичний спосіб. І того в нас дуже багато. Ми, правда, від часу до часу чуємо в церкві пересторогу Ісуса Христа, щоб не кожну річ кидати всім під ноги (Мт. 7:6), але мало коли застановляємося над тим, до кого та пересторога відноситься, що вона означає. Правда, щo навіть уже сказане наводить на думку, що нам ставиться на увагу дуже важливі справи.

б) Психологічий зв'язок "Україна i Вiзантiя". Думаю, що на цьому місці не заважить ще раз пригадати тему, яку поставлено нам для роздумувань над нею, отже для поважної розваги: "Українська Православна Церква в XX столітті і спроба зближення її з Вселенською Патріярхією". Українська Православна Церква була поважною церковною одиницею в системі Вселенського Православія від самих своїх початків. Константинопольська Патріархія була її Церквою-Матір’ю, але тільки за шістдесят років після офіційного охрещеня Русі-України Українська Православна Церква на власну руку обрала собі Митрополита, Іларіона І (1051-54), а сто років пізніше (1147-54) в такий же спосіб обрала Клима Смолятича. Великі Князі Київські, Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах та інші, всіх приписів візантійського закону, Номоканону, що прийшов до нас з Хрещенням України, не приймали. Але Митрополити з греків довго займали Київський Престіл.

З прийняттям Християнства від Візантії, Україна багато користала від неї культурно і зберігала з нею духовий зв’язок аж до підкорення Української Православної Церкви Московській Патріярхії, що сталося 1686 року. За сімсот років безпосередніх стосунків з Візантією Українська Православна Церква і її народ духовно і психологічно зблизилися зо своїм пів денним добродієм дуже близько. "Україна і Візантія" - це дуже часта тема в мисленні українських істориків й Ієрархів. В нас уже прийнято говорити про віковічну вісь духової і психологічної орієнтації між Україною і Візантією. На це були не тільки духовні, але й етно-економічні підстави. Тому в кожній поважній, або критичній потребі Україна й Українська Православна Церква звертала свої очі в бік Візантії. 

Навіть сьогодні, говорячи про ситуацію Української Православної Церкви та її перспективи, проф. Аркадій Жуковський, в своїй доповіді "Українська Православна Церква і Вселенська Константинопольська Патріярхія" приходить до висновку, що: "Помимо труднощів у минулому в співпраці з Константинопольською Патріархією і несприятливого сучасного зовнішньо-міжцерковного становища Української Православної Церкви, яка управляється цілком незалежно від інших церковних осередків, практикуючи фактичну автокефалію, однак не визнану іншими Православними Церквами, закидаючи їй, неоправдано, неканонічність, відповідальні мужі за долю Української Православної Церкви повинні змагати за визнання її автокефальності іншими Православними Церквами, а насамперед домагатися визнання з боку Вселенської Константинопольської Патріархії, колишньої Церкви-Матері Ки ївської Митрополії, значить Української Православної Церкви." (Календар "Рідна Нива" 1990 p., стор. 136).

Висновок проф. Аркадія Жуковського - не поодинокий такий висновок. Це висновок усіх, хто підходить до проблеми Української Православної Церкви з точки зору православної еклезіології взагалі та принципів Церковного права зокрема. На це маємо два яскраві приклади з часу українського державо-будівництва за раннього XX століття. Пригадаємо їх.

 (далі буде)

Протопресвітер Степан Ярмусь
Надзвичайний Собор Української Православної Церкви в Канаді, 21 жовтня 1989 p., Вінніпеґ, Манітоба.

[*] Продовження. Поч. див:

  1. Українська Православна Церква в ХХ столітті і спроби зближення її з Вселенською Патріярхією ч.1