Інформаційний портал Тернопільської єпархії УПЦ Київського патріархату

субота, 23 лютого 2013 р.

Один із провідників ОУН-УПА – про «свою правду»

Сьогодні ми часто говоримо про те, кого визнати героями – воїнів Радянської армії чи воїнів ОУН-УПА? Політологи та історики й досі сперечаються і не можуть дійти консенсусу. А людей, які були учасниками та очевидцями тієї «суперечливої» війни, з кожним роком все меншає… Та й у кожного – своя правда. Пропонуємо нашим читачам інтерв’ю з 93-річним воїном УПА – Степаном Семенюком, він же – Федько, він же – Матвій.

***                                       
Степан Семенюк – один із творців загонів УПА, колишній в’язень, чий смертний вирок замінили на 20 років табору. І один із воїнів УПА, хто ще залишився живий…



Народився він 19 січня 1920 року на Волині (тоді – окупована Польщею територія). Початкову школу закінчив у своєму селі, вчився в Луцьку, потім у Катовіцах і Варшаві. Працював вчителем, викладав історію у старших класах. У жовтні 1938 р. вступив до Організації українських націоналістів (ОУН). У серпні 1940-го, через рік після введення радянських військ до Західної України, перейшов у підпілля. У підпіллі став керівником Острозького району Рівненської області, псевдонім – Федькo.

З лютого 1942 р. керував ОУН Луцького району, а з травня 1943-го був референтом із суспільно-політичних питань обласного управління ОУН, псевдонім – Матвій. У серпні 1944 року, після переходу через лінію фронту на радянську територію, був призначений відповідальним за видавничий сектор ОУН.

У тому ж році, 9 вересня, був арештований і засуджений військовим трибуналом НКВС Рівненської області до страти. Після того, як три місяці відсидів у камері смертників, страту йому замінили на 20 років каторжних робіт.

У червні 1946 р. був етапований у Норильлаг, де перебував у табірному поселенні Дудинка, з 1949 р. - в Горлазі-3. Взяв участь у Норильському повстанні в червні - липні 1953 р. У липні 1955-го був переданий польській владі, а незабаром реабілітований.

Сьогодні Степан Семенюк живе в Польщі в м. Зелена Гура, багато пише й публікує «історичних хронік», спілкується з молоддю і щороку обов'язково приїжджає до рідної України. У Києві, два роки тому, ми й зустрілися, і от що вийшло з тієї зустрічі…
***

— Пане Степане, Ви чи не єдиний, хто сьогодні може розказати про повстанський рух ОУН як очевидець. Про Вас відомо, що Ви брали безпосередню участь у формуванні ОУН-УПА, а ще й були учасником повстання у Норильську, де загинули тисячі таборців. Розкажіть, будь ласка, про те замовчуване в радянські часи повстання?

— Ви знаєте, про це вже стільки розказано й написано мною… Ви краще почитайте це в моїй книзі… І, може, ви спитаєте те, що вас особисто цікавить, а не те, що запланували для інтерв’ю?

— Тоді в мене таке питання: як саме в ті далекі 1930-і населення Галичини, і Ви особисто, сприйняли прихід радянських військ?

— Мені було тоді 19 років – уже я був майже дорослим… Загалом, люди хотіли змін. Ті землі, які зараз називаються західними (Волинь, Галичина, Підляшшя), після 1921р. формально відійшли до Польщі. Але населення ніколи не сприймало того, як докорінний факт. Та з другої сторони, прихід більшовиків усі сприйняли зі страхом, бо український народ був непоінформований і не знав, що йому чекати від радянської влади.

Що змінилось у першу чергу? У школах почали викладати українську мову. Щоправда, замість польської мови почали викладати російську як предмет. Учителі пройшли перепідготовку. Я сам, уже будучи членом ОУН, став учителем історії, у 1940 р. пройшов підготовку в секції істориків. Українських же середніх шкіл було небагато – на Волині всього три.

— А говорило населення якою мовою?

— Українською. Хоча університетів українських не було на той час. Там, де було багато українців, школи були двомовні. Польську мову натомість викладали лише як предмет, і була ще єврейська. Разом із тим на зламі 1939 – 1940 рр. у Галичині почалися арешти української інтелігенції. Йшло військо, а за ним одразу – НКВС. У лютому 1940-го почалася депортація польського населення.

Всі партії, які діяли легально, перестали діяти, кооперація економічного розвитку, яка існувала з XIX ст., була замінена на радянську кооперацію, господарські спільноти – на совхози. І що цікаво, навіть колишніх комуністів – а тоді діяла Комуністична партія Західної України – не брали до лав партії більшовиків.

— Люди з цього ж краю прийшли, чи зі сходу, півночі України?

— Це було місцеве населення... Сприяло діяльності комуністів те, що поляки, тікаючи, переважно, до Румунії, не вивезли державну документацію. І більшовики знали все: хто належав до освіти, кого судили комуністи, хто був націоналістом – це полегшило їхню репресивну роботу, бо вони не мусили робити якісь розвідки. Ще одне – Комуністична партія Західної України вірила в те, що Україна – самостійна держава. Пізніше, коли все стало відомо, дуже мало комуністів прийняли до роботи. Натомість на різні керуючі партійні посади привезли людей зі східних та південних областей.



— А розкажіть про формування ОУН-УПА? Останнім часом пишуть, що це не можна назвати армією, повстанським рухом, а натомість – «зграєю бандитів»?

— Тут я б радив заглянути до секретних матеріалів, які складала радянська розвідка для вождів партії. Там написано все чітко, що воювали з німцями, чого прагнули... Хто є хто – найкраще видно з тих документів, що зберігаються в архівах, а не з матеріалів мас-медіа.

Як ви думаєте: протягом активної 8-річної діяльності загонів та маса людей – 10 - 20 тисяч – може утриматися без підтримки населення?

…В українського націоналіста було просте завдання – здобути українську державу. Але яка була тоді ситуація в Україні? На Волині діяла не українська і не радянська, а німецька адміністрація – Райхскомісаріат, що охоплювала частину сучасних українських та білоруських земель. Правда, в Галичині було легше, бо вона колись належала Австрії, а то була Німеччина...

Наш провідник якось сказав нам, коли в 1941 р. прийшли німці: «Німці не прийшли ані будувати Українську державу, ані визволяти нас звідкись, а прийшли реалізувати свою політичну й економічну концепцію. Запам’ятайте!»

І врешті, побачивши те, як себе поводять німці, а вони грабували села, забирали молоко, яйця, останню корову, люди зрозуміли, що таке нацизм. «Оунівці» тоді проголосили самостійну Україну, чого німці не визнали й арештували націоналістів. Уже тоді ми почали нагострювати зброю, бо знали, що інакшого виходу, як воювати з ними, не мали. З німцями, не з радянською владою, бо її не було в 1941 році. І, формально, повстанці охороняли населення від грабежів, рятували від вивозу до Німеччини, воювали з ними.

На півночі, до речі, близько Полісся, діяло польське прокомуністичне підпілля, до якого теж входили воїни УПА. Просто така була ситуація в Україні… Українська ж повстанська армія була організована як звичайна армія – зі своїм статутом, своєю присягою, своїми службами: головний штаб, воєнні округи, політичний штаб, військовий, господарчий, медична служба. Усе, що можна було створити у воєнний час, навіть – військові школи діяли...

— А де загони УПА брали зброю?

— А як ви думаєте, в кого зараз беруть зброю кавказці?.. Позичали її.

— Чи жалкуєте про щось? Можливо, хотіли б щось змінити?

— Щоб зрозуміти, чому було так, а не інакше, треба побувати в тій ситуації. Хоча б прочитати секретні німецькі та радянські документи, поговорити з очевидцями, хоча нас залишилося вже набагато...

Знаєте, немає гірше, як не приймати жодних рішень. У війську говориться: краще поганий наказ, ніж жодний. Був такий час, коли треба було приймати рішення не раз наголо і наголову. Хтось потерпів невинно, бо кожна війна – це зло, вона вбиває людей.

За радянських часів було поняття – справедлива війна. Але справедлива війна не забиває людей. А тут, якщо не я вас уб’ю, то ви – мене. Хіба це справедливо?..

У тій ситуації ми не могли інакше, коли німецький жандарм міг застрілити тебе на вулиці і піти собі. Навіть ніхто не запитав би, де ти дівся. Так само було в радянські часи: не те сказав Миколі – і дістав 10 років в’язниці, як мовилось у тодішньому жарті.

Ви ніколи не бували в Норильську?

— Ні.

— Там, близько Єнисея, ми робили повстання. Це було ще селище – тільки 30 тисяч політв’язнів, не рахуючи інших. А зараз це велике місто. І нещодавно потомки тих в’язнів зустрілися з Володимиром Путіним, і він поклав квітку до пам’ятника загиблих під час повстання – там померло 500 тисяч...

Жаліти можна про все…

Я прощався зі своєю дівчиною – на прощання дав їй вальтера, такий пістолет. Так ми тоді прощалися, мовляв: краще геройськи вмерти, ніж потрапити в полон до ворога. Потім вона застрелилися. Так мені було…

Але то була війна. За кордоном дивляться більш об’єктивно – не шукають бандитів. Скрізь є люди різні, і дехто просто нагромаджує, використовує будь-яку ситуацію в політичних цілях…

Тоді ж треба було творити Українську державу й одночасно воювати, обороняти її, поки німці не встановили свою державність. А що я думаю взагалі про той час? Кожен із нас мав вибрати щось і наважитися на «війну», знаючи, що ти не виживеш. Бо як не наважишся на це, то мусиш віддатися добровільно в неволю.

У ті часи було дуже багато євреїв. І в гетто була своя поліція, своя управа, але в тих гетто на німців євреї й працювали – шили одіж для війська тощо. Майже щоденно їх вивозили – ніби на роботу, а насправді нищили в концтаборах. Було 65 тисяч євреїв, і тільки 500 осіб, щоб врятувати совість, підняли повстання.

Вольман писав, що «ми знали, що не виживемо, не виграємо, але мали повстати, бо треба було рятувати людську і національну гідність». І люди приходять до могил тих, хто підняв повстання, кланяються і моляться…

Сьогодні якийсь ситий пан професор читає лекції і йому добре роздумувати над тим, хто – ворог, а хто – патріот. Але опинись ти на місці тих 500 хлопців-євреїв – не всі підуть на повстання, а тільки ті, хто має сильну волю. Так само було з УПА. Могли ж добровільно піти на роботу до німців або піти до червоних партизан...

— Найщасливіший момент Вашого життя?

— Мабуть, немає такого… Я прожив 90 років і багато чого бачив...

— Як вдається Вам так бадьоро виглядати?

— Знаєте, я дуже багато пишу, публікую, багато на ногах – попросту дуже активно живу.

— А з якою метою Ви приїхали до України?

— Я приїжджаю в Україну, як додому. За кордоном є українці, але немає України. Так, ви можете піти до церкви, помолитися, поговорити рідною мовою, а звідти вийдете – ви не у своєму середовищі. Всюди ви говорите чужою мовою. А сюди приїжджаю – і я вдома… І зараз мені вже треба йти на поїзд і повертатися до Польщі…

***

P.S. Пан Степан узяв свого рюкзака, дістав звідтіля книги й дав мені, аби я «була поінформованою щодо історії нашого народу». Бадьорими кроками ми вирушили з ним до ст. м. «Вокзальна», де на нього чекав потяг до Варшави… І хто б сказав, що буду йти отак пліч-о-пліч з людиною, яка увійшла в історію «суперечливої» війни, не повірила б. На прощання він потиснув мені руку – і тут я, трохи розчарована, що все пройшло так швидко і не за планом, побачила на його обличчі першу усмішку за вечір…

Дещо з книги спогадів С.Семенюка
(в очікуванні смертного вироку)

...Тяжко на душі, коли востаннє бачиш людей, можливо, що дехто з засуджених передасть листа на волю, або дістане побачення з рідними, або - дай Боже! - повернеться додому на волю, а ти не маєш права, не можеш ані слова сказати про себе.

Тобі лишилось одне - вмерти мовчки! Вмерти безіменно, лише, як українець, український повстанець. А чи то мало!? А все ж таки боляче на душі і в серці!

Тюрма № 1, знов підвал. Чекісти наказали зняти взуття, я скинув дерев'яні трепи й онучі.

- Портянкі бєрі, - сказав наглядач.

- Нащо вони смертникові...

- Дурак, єщо не одін город построіш родінє, - сказав чекіст, який був старшим у цьому "чистилищі" і впхнув мене в камеру, замикаючи двері.

З темряви камери дивилося на мене кількадесят очей. Сам Данте не вигадав би більш жалюгідних істот, які лежали тут ниць, і одною з них став я.

- Що, злякався? Через кілька днів і ти будеш таким, - сказав хтось. Поволі піднімались з підлоги люди і сідали під стінами, бо не могли вже сидіти не підпершись об стіну, в камері були сутінки.

- Друже, то камера номер 14, тут увесь підвал запханий смертниками, наче почекальня до раю на той світ. Але відразу тебе не розстріляють, мусиш відчекати своє і перемінитись в тінь людини, як ми. Ну, а тепер розказуй, що там у світі, як наші? Ти ж був недавно, мабуть, ближче світу і арештований пізніше нас, - хтось ледь чутно мовив.

Так почалось моє смертне життя. Пригорнув мене біля себе Гнат (прізвища, на жаль, вже не пригадую), десь родом з Михайлівського району Чернігівщини, чотовий УПА.

Перше враження - жах! Об'явлення смертного вироку не викликало страху, бо кожен революціонер готовий завжди на смерть і підготовляє себе до цього. Але до московської смертної камери не можна приготуватись, бо цього не можна уявити.

Дивлячись на смертників, можна було подумати, що ти в дослідній анатомічній лабораторії, а довкола тебе людські кістяки, обтягнуті шкірою, або живі мумії.

День у смертній розпочинався від підйому. Чекіст-наглядач гримав у двері, відчиняв "кормушку" і гавкав: "падйом!" Через "кормушку" робили й перевірку - наказували сісти під стінами або лягти ниць, і нас лічили. Після цього подавали кип'яток, але не для гігієнічних потреб, а на сніданок.

Протягом дня давали, хоч не щодень, один раз по 100-150 г чорного хліба, а іноді замість хліба квашу - заварене в воді борошно. На обід суп - навар з картоплі або з іншої городини.

Суп подавали в жерстяних літрових посудинах, їх називали мисками, але без ложок. Одну посудину давали на двох. Ми сідали один проти одного і сьорбали (пили) оцей суп по черзі, раз я сьорбнув і подавав другові, він сьорбнув і подавав мені, і так доти аж поки не опорожнили миску.

Під вечір іноді ще раз давали кип'яток. Щоб обманути голодний шлунок, дехто пив більше кип'ятку, мовляв - де вода ляже, там хліб не ляже. Таке харчування швидко доводило організм до крайнього виснаження і людина тільки існувала - втрачала не лише фізичну силу, але й розумову.

I як не повіриш в чистилище?

Біля дверей у кутку стояла бляшана 200-літрива бочка-"параша", яка служила в'язням за туалет. Щоб дійти до неї, в'язні тримались руками стіни, від чого на стіні залишались відтиски наших пальців і долонь, а щоб сісти на парашу, то мусили помагати кілька інших, бо сам не мав сили.

Парашу забирали з камери надзєратєлі, а на коридорі брали в'язні-"битовики" і в такий спосіб повертали її до камери. Під час цієї процедури нам наказували відсунутися від дверей і сісти.

Камера була десь п'ять метрів у довжину і дещо більше двох метрів завширшки. Під стелею - невеличке, як у пивницях, заґратоване і забите дошками (козирком) віконце. Зовнішня стіна - мур завтовшки більш як метр.

На цій "житловій площі" камери № 14 в тюрмі № 1 в Рівному на переломі 1944-45 pp. перебувало 42 (сорок два) смертники.

Спали ми "валетом", мої витягнуті ноги сягали до підборіддя товаришеві, що лежав з другого боку, а його - мені. Лежали лише на боці, інакше не вистачало місця; лягали всі разом і змінювали положення на "другий бік" також разом. Якщо хтось обернувся сам, міг втратити місце, бо тіла людські самі стискались. Всі лежали на голій підлозі.

Раз на тиждень у "кормушку" заглядала лікарка і питала, чи "єсть болньниє". Хтось просив часом чогось від болю голови, тоді лікарка подавала якийсь порошок в папірці, папірці обов'язково треба було повернути надзєратєлю. Чого боялись?

Також полички, якими скріплювали кусники хліба, треба було повертати назад.

Лікарка, як не було близько надзєратєлів, іноді казала якесь втішаюче слово українською. Від бруду і видихів "параши" учепилася нас короста, ця свербляча хвороба не давала спокою. Лікували коросту рідиною з вибухівки, яка страшно роз'їдала роздряпані прищі, але короста зникала, а разом з нею і лобкові воші.

Ізоляція, брак руху і повітря та безнадійність притуплюють людський розум. Тому дехто з кришок хліба робив шахові фігури і висушував їх. А при першій провєрці чекісти забирали - "нє положєно". А ми знов ліпили шахи з кусників хліба...

Колись Ґерцен писав, що інтелігентна людина скоріше звикає до в'язничних умов, ніж прості люди. Але цього не можна сказати про большевицьку тюрму. Можливо, так було колись, адже Ґерцен отримував з волі книжки, листи і навіть харчі за свої гроші.

Майже щоденно перевіряли міцність ґрат у вікні, стелі, підлоги і стін. Тоді через "волчок" офіцер верещав:

- Ложісь на живот! Рукі витянуть по швам! Ноґі вверх! Ґолови повєрнуть до двєрєй!

Ми лягали ниць, руки витягували до ніг і ноги згинали в колінах догори. Після цього кілька москалів вбігало до камери з великими дерев'яними молотками і гримали ними по віконних ґратах, підлозі, стінах, стелі. Не один молоток молотив наші кістки.

Подібне дійство було, коли мали викликати когось на страту, тільки тоді не входили до камери. Лише коли ми вже лежали "по-правілам", відчинялась "кормушка" і появлялась у ній морда опер-капітана НКҐБ. Він довго оглядав нас мовчки і відходив.

Були це жахливі хвилини, бо вночі когось мали забрати на страту і кожен приготовляв свою душу до смерті, бо тіло давно вже було готове.

За 79 днів мого перебування в смертній не було випадку, щоб, йдучи на смерть, хтось проявив страх чи жаль, чи плакав, а серед нас були й діти. Всі бажали тим, які ще лишались, вийти на волю. Члени ОУН завжди прощались окликом: "Слава Україні!"

Бувало, що чекісти на коридорі голосно оповідали собі, як когось вішали чи розстрілювали, чим хотіли нам завдати, мабуть, психічних мук. Можливо, що вони й видумували. А оскільки в камері було тихо, голосно розмовляти "нє разрєшалось", то ми чули ті розмови.

За час "смертної" один раз погнали нас до бані, яка була в іншому крилі тюрми. На коридорі і тюремному подвір'ї чекісти стояли суцільним живим парканом, а нам казали бігти і молотили нас киями, викрикуючи: - бєґом, волкі! Ми і справді, мабуть, виглядали не на людей, зарослі, обдерті, босі, брудні. Хоч вимитись по-справжньому не було можливості, бо не було мила, ні досить води, ані зміни білизни, та все ж таки ополоскане водою тіло здавалось легшим.

У бані з сусіднього приміщення через дірку в дверях хтось запитав моє прізвище. Озвався М.Лебідь, вони були вже "помилувані", яке щастя! Я радів, що він вже не смертник, а він, що я ще живий.

- Треба думати, що вас помилують, тому і погнали до бані, - потішив він.

С.Семенюк (зліва) на засланні

* * *

Увесь підвал тюрми був заселений смертниками. До 1945 року випадків заміни ВМН (вищої міри покарання - ІП) на ув'язнення майже не було. Нещодавно тут побував сам Лаврентій Берія і стежив за виконанням вироків.

За дослідженням проф. Пацули, на 1 січня 1945 р. в тюрмі № 1 в Рівному під вироком ВМН перебувало 372 особи, в тюрмі № 4 - 2 особи, в тюрмі м. Дубно - 349 осіб, і в м. Острог - 44 особи.

Разом тільки у Рівненській області 767 осіб, серед них жінки і молодь до 18 років. А по всій Україні?! Хто пред'явить рахунок Москві?

Після кількох моїх днів у смертній до мене підсунувся (!) молодий юнак з великою бородою (ми всі були бородаті і вусаті) і запитався, звідки я. Я йому відповів і він, усміхаючись, сказав, що зрозумів, і ми більше до цього не повертались. А я щойно тоді впізнав його.

Був це провідник юнацтва Острожецького району, з села, здається, Княгиніна. Ще на волі він хворів на туберкульоз коліна, лікував його незабутній д-р Ґросс, а тут неліковане розрослось воно, як диня, і ноги не згинались.

До визвольного руху вступив у 1942 році і вся його діяльність, як і його товаришів, була спрямована проти німців. Стратили його москалі ще в 1944 р. Честь Вам, молоді герої!

Серед смертників було двоє хлопців-братів з Чорторийська - поліського села, що на середньому Стирі. Один не мав іще шістнадцяти, а другий - сімнадцять років. Сиділи вони в смертній вже півроку і так виснажились від голоду, що не могли навіть розмовляти і вставати. Одного з них стратили. Йдучи на страту, мужньо прощались діти-брати. Яку загрозу імперії становили ці діти? Яке дике право має Москва розстрілювати дітей?!

Такий в тюрмі звичай, що в'язні виписують або вишкрябують на стінах своє ім'я чи прізвище. Придивляючись до цих написів історичних, що поставали десятиліттями, можна зробити перелік іменний людей різних мов. Навіть під відпалою штукатуркою можна було вичитати чиєсь прізвище чи ім'я, зокрема ті, що були написані фарбою.

Мінялись окупанти, а в'язниці були повні

Хтось дочитався по цих настінних написах, що у цій тюрмі восени 1939 року сидів один з князів Радзивілів, аж поки Сталін передав його Гітлерові. Проживав князь тепер у Варшаві, користуючись всіма своїми маєтностями в Генеральній губернії (ГГ). Був прийнятий Ґерінґом, у якого інтернувати мав в справі польського католицького духовенства.

Що ж, кожна людина повинна користуватись свободою, це її природне право, Радзивіла також. Але ж... Радзивіли були, за визначенням комуністичної науки, "експлуататарамі народних мас", "злєйшимі враґамі і поработітєлямі трудящіхся Літви, Білорусіі і Украіни" і т.д., що, зрештою, не було далеко від правди.

То що сталося? Князь мінився на пролетарія, чи заграли інші інтереси? Чи з класових позицій вина цих хлопців-дітей могла бути більшою, ніж Радзивіла?

Тут, під вироком смерті, сиділи колишні його піддані - чвораки, наймити і просто поліські селяни з його маєтностей на Волинському Поліссі. Хто має голову - нехай зрозуміє...

 ***

Дивне створіння - людина. Сидить у смертній і чекає на страту, а мислить і мріє. Мріє, якою повинна бути і буде Україна вільною державою.

I сни нам сняться - зокрема, смачні обіди і вечері. Часто снились мама, хоч я не знав, де перебувала моя сім'я, вивезена 15 травня 1941 р. Снилась також Квітка, приходила як янгол і додавала сил, так було і в лагерах.

"Ми мусимо чути себе українцями - не галицькими чи буковинськими, а українцями без офіційних кордонів" І.Франко 

Оце Франкове об'єднувало всіх нас - і тих, хто із східних, і тих, хто із західних областей, хоч віками ділили нас політичні кордони чужих держав. Ми були одні…

Ольга Мамона // Православіє в Україні