Інформаційний портал Тернопільської єпархії УПЦ Київського патріархату

пʼятниця, 15 березня 2013 р.

Світлої пам'яті диякона Володимира Скоробського

Ось уже 4 рік, як відійшла у вічність дорога нашій парафії людина – диякон Володимир Скоробський. Його не стало на 46-му році життя 14 березня 2009 р.Б. в першу поминальну суботу Великого посту, буквально за декілька годин після богослужіння. Його світла постать все ще перед нашими очима і ніякий час не зітре нашу пам'ять про цю неординарну людину, що зустрілася в нашому житті.  

Спогади про той день...

Ранок того дня мені запам’ятався тихим, мирним і сонячним. Ми разом з Володимиром приїхали до храму, разом молилися за впокоєнння душ наших пращурів. Після служби сходили подивитися на оздоблювальні роботи парафіяльної школи, пройшлись парком повз старі хати і насолодившись теплим подихом ранньої весни поїхали до Києва. Турбуючись про хворе серце свого друга, вирішив допомогти йому занести речі додому на четвертий поверх в Коцюбинському і радо залишився на запропоновану каву. Мама Володі – Любов Андріївна, яка завжди радо мене зустрічала, приготувала каву для мене та чай для Володі та пісне печиво.

Поспілкувавшись близько години, Володимир, проводячи мене, сказав останні слова, які я почув від нього: «Передай вітання моєму юному другу Данилові!»… Зовсім незадовго до цього дня Володя приніс моєму молодшому сину подарунок на день народження – скриньку з дубової кори, наповнену справжніми скарбами для трирічної дитини: жолуді, керамічні статуетки, маленькі м`ячики, справжнє ікло дикого кабана та багато інших дрібничок! Це був найцікавіший подарунок для Данила, котрий у трирічному віці став справжнім фанатом Володіних пісень, які він називав одним лише словом «Мал(р)уся». Ой і повеселився наш Данило з Володею у той день, наспівавшись з ним українських пісень…

Любов і велика повага до дітей – була характерної рисою Володіної шляхетності. Він ставився до них, як до рівних собі, що не рідко змушувало його ставати таким як і вони. Тоді ми, інколи навіть з осудженням і нерозумінням, називали Володю «великою дитиною». Лишень пізніше, після його смерті, я зрозумів, що дитячий стан його душі - це була християнська чеснота дитячої щирості, безпосередності та справжнього сприйняття навколишнього світу. Мало того, це ще й було виконанням заповіді Господньої «Будьте як діти». Ось він і був, як дитина: завжди щирим, завжди чесним і завжди справедливим. Дарма, що мав вигляд воїна-козака із чубом та вусами і важив понад сто кіло, та тільки-но доторкався до дітей усе змінювалося і він ставав справжньою дитиною.

...Пообіцявши передати Данилові вітання, я поїхав. Приблизно за пів-години мені зателефонувала схвильована Любов Андріївна і прокричала, що Володі стало погано з серцем, а швидка, яку вона викликала, не їде… 

Я розвернувся і помчав у Коцюбинське. Почався пошук за кермом телефонів приватних швидких. Чомусь нічого не міг знайти і здавалося, що пройшло дуже багато часу, як знову подзвонила Володіна мама і, плачучи, розказала наскільки складна ситуація. Телефонів швидких у мене не виявилося. Пробував набрати номери телефонів знайомих, які могли б знати контакти приватних швидких, та знову подзвонила п. Люба і повідомила, що приїхала «швидка», яка складалася із двох фельдшерів та одного шприца адріналіну. Мама сказала, що вони не мають нічого, щоб допомогти Володі, не було навіть тонометра! І це на якась глибинка північного Полісся, бездоріжжя і забутість, які я пізнав саме з Володимиром у етнографічних експедиціях, - це Київська область, 2 км від межі Києва…

Якщо щиро, то вже тоді за станом матері і тоном її голосу я відчув, що станеться щось страшне… Задиханий, вбігши на четвертий поверх, увійшов до Володіної оселі і побачив страшну картину: Володя лежить на дивані бездиханний, мама волає на весь дім, а фельдшери оформлюють довідку про смерть. Я спізнився всього на декілька хвилин… Підійшов до друга, прочитав заупокійну молитву, перехрестив та поклав руку на ще тепле Володимирове чоло і тільки тоді зрозумів, що друг мій помер...

Хотів втішити маму, але то була марна справа. Тож почав обдзвонювати друзів. Першу заупокійну літію над тілом д. Володимира відслужив його друг-пластун отець Сергій Прудко. Разом із ним, отцем Олександром, Олександром Лінчевським та ще одним другом-пластуном Миколою знесли ми тіло свого вірного друга. У той момент я подумав, що яке швидкоплинне життя – лише зранку ми разом з Володимиром молилися за впокоєння душ наших пращурів, а вже через декілька годин він сам до них приєднався…

Зустрічатися зі смертю в образі покійників мені як священику доводилося й не раз. Та цього разу усе було по-особливому – адже помер мій найкращий друг, друг, який власне і сформував мій релігійний та патріотичний світогляд. І це було боляче. Ні, я не плакав. Не плакав, мабуть тому, що дуже добре усвідомлював те, що сталося – Володимир перейшов з тимчасового життя у життя Вічне. Лишень пізньої ночі, передивляючись фотографії з Володимиром, я не втримався від плачу. І проаналізувавши свої почуття в ці дні, я чітко зрозумів, що плачимо по покійниках ми лишень із-за жалю до самого себе, із-за жалю, що вже ніколи не побачимо, не почуємо і не доторкнемося до улюбленої людини. А їм покійним наш плач не потрібен. Потрібна молитва. Дуже потрібна. Бо лише вона здатна їм допомогти здобути Царство Боже, лише молитва і наша віра здатні звільнити наших небіжчиків від тягару забутих або неспокутаних ними гріхів.

Тішило мене ще й те, що я добре знав свого друга, знав його тверду віру в Бога, віру у потойбічне життя, знав його чесне, щире життя, у якому Володимир ніколи не пішов би проти внутрішнього голосу Божого – своєї совісті. Ні, він не був безгрішним, були й падіння, але він завжди підводився, виправлявся і знаходив сили знову стати дитиною Божою. Таку людину не страшно відпускати у далеку і, мабуть, нелегку подорож до Бога і до Вічності. Наступного ранку у святу неділю для мене, як священика, була найтяжча Служба Божа. Кожен момент богослужіння усім нам в храмі нагадував, що Володі нам дуже не вистачатиме. Це було дійсно тяжко. Для мене це було тяжче, аніж момент його смерті і сам похорон. Провели ми диякона Володимира, на мою думку, гідно, гідно справжньому християнину та козаку.

Козацький хрест на могилі д. Володимира Скоробського. Берківці.
Забрали його тіло до храму напередодні похорону. Зустрічали його з десяток священиків, безліч рідних, друзів, пластунів та парафіян його храму. Відслуживши парастас читали над тілом усю ніч Псалтир, правили літії. Зранку на похорон приїхало 16 священиків та дві сотні найрідніших людей. Якою щирою і потужною була тоді молитва! Мабуть кожен з присутніх у храмі, і я особисто, помріяв, щоб за всіх покійних християн завжди так щиро молилися. Поховали диякона Володимира 16 березня 2009 р. на Берковецькому цвинтарі у Києві, у місті яке він так любив.  

Усі ці роки для нас усіх: родичів, друзів та знайомих, були роками особливої молитви за впокоєння душі повікнезабутнього диякона Володимира. Уся наша громада, усі рідні та друзі щодня молилися і молитимемося до Господа за прощення його гріхів. Ми усі віримо у Боже милосердя, у Його всепрощення і в те, що саме такі людські душі, як душа спочилого д. Володимира, наповнять оселі праведників. Царство Небесне тобі друже Володимире і вічний спокій!

Друг д. Володимира, настоятель храму св. вмч. Димитрія Солунського, УПЦ-КП
протоієрей Богдан Тимошенко