Інформаційний портал Тернопільської єпархії УПЦ Київського патріархату

четвер, 18 квітня 2013 р.

Преосвященний Афанасій: "Руки вгору не піднімаємо"

Не встиг 4 квітня цього року в Києві завершитися архієрейський Собор УАПЦ, як одразу ж в Інтернеті замайоріли повідомлення: «В УАПЦ серйозна криза», «В УАПЦ назрел новый раскол», «УПЦ КП: об’єднання з УАПЦ іде всупереч позиції її Предстоятеля», «Отдельные парафии УАПЦ присоединяются к КП», «УАПЦ переходить до КП», «Об’єднання парафій УАПЦ з Київським патріархатом успішно триває» - це заголовок офіційної заяви прес-центру Київського патріархату, «В УПЦ КП пояснили, на яких умовах приймають парафії УАПЦ». І ця брудна хвиля не припиняється. Вибачте, але ж за виключенням окремих, ніхто в нашій Церкві руки вгору не піднімає!

Тут інше. Як нині модно висловлюватися, - з цього місця давайте детальніше. Спеціально запущену неправдиву інформацію, а вірніше - провокаційну дезінформацію, вже вкотре намагаються використати для чергового розхитування єдності УАПЦ. І почнемо з того, що за всю 24-річну історію третього відродження УАПЦ, її неодноразово намагалися ліквідувати як фізично (в радянські часи), так і начебто демократично, шляхом «добровільного» з кимось злиття уже в наші, незалежні.

Якщо за цим разом не брати до уваги попередні два періоди діяльності УАПЦ - 1917-1937-го років та часів Другої світової війни, знищених з допомогою фізичної сили, на що в СРСР були таки добрими мастаками, то першою, і найуспішнішою, була спроба в 1992 році утворення Київського Патріархату на основі УАПЦ вже шляхом начебто демократичним і добровільним – голосуванням на «об’єднавчому Соборі».

Тоді, втративши всі єпархії, майже всі парафії і практично всіх єпископів, користуючись підтримкою тодішньої української влади, митрополиту Філарету вдалося з допомогою частини автокефальних єпископів, що відступилися від свого Предстоятеля, підім’яти під себе УАПЦ, яка вже набирала сили по всій Україні, особливо на Галичині, де розгорнувся потужний рух за відновлення знищеної комуністами в період із 1943 по 1944-й роки УАПЦ.

Якийсь час, особливо доки Церкву очолював колишній політв’язень радянських концтаборів патріарх Володимир (Романюк), номінально автокефальні єпископи та священики з парафіями перебували в новоствореній УПЦ КП, зберігаючи автокефальні Статути парафій, але коли помер патріарх Володимир, половина їх відійшли від КП остаточно і відновили самостійний статус УАПЦ. До речі, патріарх Мстислав не визнав того квазіоб’єднання, бо воно відбулося без його на те благословення і без рішення Помісного Собору Церкви.

За період із 1995 року до 2000-го Церква з 750 громад збільшилася вдвічі – до однієї тисячі. Нині офіційно за Церквою числиться близько 1300 парафій, об’єднаних в єпархії, якими керують десять архієреїв на чолі з Предстоятелем.

Можливо, на фоні такого важковика, як УПЦ (близько 12 тисяч), чи УПЦ КП (близько 4 тисяч), чи УГКЦ (майже 4 тисячі) наша Церква не така вже й помітна. Але якщо взяти до уваги, що більшість православних Церков у світі нараховують до чи трішки більше ста парафій (скажімо Польська – 100, та навіть Константинопольська – дещо більше п’ятисот), то вона є чисельно достатньою, аби вести певну частину українського народу, яка їй довіряє, по шляху спасіння, згідно з євангельською наукою Христа Спасителя. Але ж постійно намагаються перешкоджати.

Я увесь час задаю собі одне й те ж запитання – чому з такою наполегливістю намагаються ліквідувати саме УАПЦ? До того ж, не стільки проросійські сили в особі УПЦ МП, а начебто «свої» - Київський Патріархат, який декларує себе українською державницькою Церквою, національно свідомою! Але ж УАПЦ не лише самостійна українська православна Церква, а Церква, що відродилася всупереч ще потужній радянсько-комуністичній системі – в 1989 році. І якраз вона, у своїй глибинній суті, і є й державницькою, і національною, має українську православну й церковну традицію. До речі, відродженою в ті часи, коли ще мало хто вірив у те, що Україна може стати незалежною державою, а отже існувала реальна загроза репресій, як то вже було в попередні періоди.

Не буду вдаватися в такий вже детальний аналіз – хто, де, коли й чому. Це справа істориків. Хоча правдивої історії будь-якої Церкви на території колишньої Російської імперії, а згодом СРСР, що прийшов їй на зміну, де неправда, перекручування фактів, підробка й, особливо, міфологія всієї історії взагалі, тим паче церковної, просто вросли в мізки науковців і дослідників, бо була такою державна політика, - не напише ніхто й ніколи.

Повернуся до предмету нашої розмови – чому із-за переходу до УПЦ КП двох єпископів та кількох священиків, наробили стільки галасу, та ще й відверто тенденційного й неправдивого? В такому випадку треба шукати, кому це вигідно.

Доки Київський Патріархат сам перебував у стані, можна сказати, маршу, - збільшувався кількісно, розвивав свої структури по всій Україні, групував у своїх координатах національно-патріотичні й ті, що навколо них, політичні й громадські сили, накопичував фінанси й матеріальні засоби, укріпляв зв’язки з владою, - то його очільники або не помічали УАПЦ, або робили якісь кроки для об’єднання, але хоча б намагалися робити це полюбовно. Коли ж укріпилися, достатньо успішно завершивши структурну розбудову, утвердилися в громадській думці, а ще більше обросли «жирком», то почало проявлятися справжнє нутро молодого вина, залитого в старі міхи. Жаль тільки, що це «вино» не усвідомлює того, що його грання м’язами не витримає старий бурдюк. Але ж прагнеться все більше й більше!

А тут така нагода! Але як є насправді?

Перед початком роботи архієрейського собору Предстоятель по черзі запитав обох єпископів про те, чи правда, що вони зустрічалися з патріархом Філаретом на предмет переходу до КП і попросив їх тимчасово покинути залу засідань до вияснення всіх обставин та прийняття рішення про їхню подальшу долю в УАПЦ. Коли єпископи вийшли, собор розпочав роботу засідання, яке пройшло в спокійній і конструктивній обстановці.

Що цікаво – до розповсюдження неправдивої інформації про стан в УАПЦ, наче по чиїйсь команді, долучаються чи не всі головні сайти в Інтернеті, які пишуть на релігійну тему. Ось хоча б на РІСУ: «Як зазначив прес-центр Київської Патріархії, протягом останніх місяців триває інтенсивний процес об’єднання парафій та духовенства УАПЦ з Київським Патріархатом – таких громад уже налічується десятки». Виникає запитання – де ж у прес-центрі Київського Патріархату нарахували ті «десятки»? Нехай поділяться конкретною інформацією, а не вигадками.

А то читаю: «Прес-центр Київської патріархії з благословення патріарха Філарета поширив повідомлення: «Об’єднання парафій УАПЦ з Київським Патріархатом успішно триває – всупереч офіційні позиції керівництва УАПЦ» - інформує «Релігія в Україні». І навіть більше того: «Як зазначає прес-центр Київської Патріархії, протягом останніх місяців триває інтенсивний процес об’єднання парафій і духовенства УАПЦ з Київським Патріархатом…».

Боже мій, Боже, навіть неправду благословляється використовувати, аби тільки добитися бажаного – підступом і обманом усунути найближчого конкурента з православного поля України та поповнити свої ряди тисячею нових рекрутів, звично після того перечистивши звиклих до вольниці автокефалістів, відверто кажучи, - викинувши тих, хто не підходить під уже чітко відпрацьований трафарет покірності.

Ось підтвердження моїх слів: «УПЦ КП не може допустити, щоб через об’єднання ті непорозуміння й конфлікти , які є характерною рисою життя УАПЦ, були внесені у середовище нашої Церкви. Об’єднання повинне підсилювати, а не ослаблювати Церкву» (Із заяви прес-центру КП). Звичайно, що вони будуть побоюватися, адже наша Церква соборноправна, а в КП існує жорстка одноосібна влада Предстоятеля. А раптом автокефалісти, звикнувши до свободи, почнуть вимагати її і в УПЦ КП та підбурювати і їхнє священство? Але ж сказав Христос: «Я прийшов зробити вас вільними»!

Я вже більше трьох років перебуваю в УАПЦ, але сказати, що конфлікти й непорозуміння є характерною рисою нашої Церкви, не можу, бо така «характерна риса» просто відсутня. Вона, очевидно, існує в уяві очільників Київського Патріархату і не дає їм спокою. Погано тільки, що своєю неправдою, яку суспільство сприймає за чисту монету, вони дійсно вносять певне хвилювання в душі частини не зовсім стійких наших віруючих, які не знають справжнього стану справ у Церкві, а ще шкодять загальній ситуації.

Що ж може приваблювати нестійких у Київському Патріархаті? Справа в тому, що КП вже обріс «жирком», зміцнів і став грати м’язами, а людині притаманно хилитися до сильнішого. Хоча Христос і сказав, що «Сила Моя в немочі проявляється», але ж так уже влаштована людина, що тільки мужні витримують тяготи подвижництва. А де тих мужніх взяти в наш розбещений час? Губонька ж то на солодке плямкає, забуваючи, що після солодкого підносять куштувати й гірке.

А тут ще й давня провокація з новою силою звучить: «Процес діалогу щодо об’єднання з УАПЦ, як централізованою структурою, надалі неможливий… Вважати корисним продовжити діалог на єпархіальному та парафіяльному рівнях». Тобто, восени 2011 року, коли не вдалося одразу й зуздром заволодіти всією УАПЦ, Київський Патріархат відверто заявив, що буде займатися підривною діяльністю проти нашої Церкви з середини. Ось тобі, автокефалісте, і Юріїв день – переходь до нашого табору, ми тобі все простимо й приласкаємо, тільки допоможи нам заволодіти не нашим, бо нам нашого замало.

Спаси, Господи, від такої ласки, за якою таїться зміїний укус!

Одна справа, коли людина поставлена в такі умови, що змушена шукати виходу з ситуації, яку їй нав’язали, аби не втратити самої себе, а інша – коли вона керується меркантильними намірами та ще й намагається відомстити тим, від кого йде.

До речі, коли я переходив до УАПЦ, то ні громаду, ні монастир за собою не перетягував. Навпаки, заспокоїв людей і порадив їм залишатися в тій Церкві, в якій вони й перебувають, тобто УПЦ КП, аби не збурювати протистояння, що завжди провокує озлоблення, від якого добра не жди. Так само, зайнявши Харківсько-Полтавську кафедру УАПЦ, робив усе, аби не викликати ніякого збурення в стосунках із архієпископом Федором, керуючим Полтавсько-Кременчуцькою єпархією УПЦ КП, хоча з його боку були дуже недоброзичливі кроки.

І тут виникає ще одне, можна сказати, фундаментальне запитання - чи можна, з одного боку, вчити людей і пропагувати любов, а з другого – сіяти ворожнечу заради власної вигоди? Київський же Патріархат вже ось поспіль стількох років робить усе, аби перетягувати до себе архієреїв з парафіями і цілими єпархіями УАПЦ, використовуючи при цьому засоби, далекі від тих, про які говорить Христос: «Люби ближнього свого, як самого себе».

На жаль, в Київському Патріархаті керуються одним – якщо не з нами, то ворог, якого треба, щонайменше, подолати. Київський Патріархат іде шляхом Московського Патріархату дев’яностих років і в цьому його помилка.

А чому не піти іншим шляхом – якщо вони вважають свою Церкву такою сильною й непорушною у єдності, то чому б їм не допомагати нашій Церкві розвивати власну структуру, зміцнювати міжцерковні взаємозв’язки на всіх рівнях, ділитися місцями у своїх навчальних закладах для підготовки кадрів нашої Церкви, тобто стати друзями, врешті, соратниками у спільній справі – перемозі автокефального руху в українському православ’ї? Вони з одного боку, а ми з другого. Хіба для цього обов’язково треба підкорити, підпорядкувати, зробити слугою? Слово «слуга» містить у собі поняття тимчасовості, найманості на певний час, є лише тимчасовою угодою між хазяїном і тим, хто йому служить. А наймит і є наймит. Говорить же Господь: «А наймит втікає, бо він наймит, і не турбується про овець» (Ін., 10:13).

Але коли в душі є відчуття й відповідальність за те, що за тобою стоять люди, котрі тобі повірили, а повіривши, довірилися й пішли за тобою, то кидати їх на півдорозі, тим паче, коли це більше залежить від тебе самого, а не від когось іншого, а ще коли вони з тих чи інших об’єктивних причин слабші і їм важче вистояти, - негоже.

Хоча, в будь-якому випадку, треба входити в ситуацію людини з розумінням, ставати на її місце і вникати в причини того чи іншого її вчинку не з власного досвіду й поглядів, а з намагання зрозуміти її внутрішній стан, бо в кожного свої обставини, свої можливості і своя сила волі, не завжди співмірна важкості проблеми, що на неї звалилася.

Шкода, звичайно, що від нас пішли такі потужні єпископи та священики, але це їхній особистий вибір, до якого їх підштовхнули ті чи інші обставини, з якими їм не вдалося справитися. Недобре тільки, вибравшись із благенького корабля, намагатися робити в днищі пробоїни – на кораблі колишні побратими, які в бурю не мають наміру його покидати, а зібравшись із силами, рятувати.

І не просто рятувати, а так його переоблаштовувати, щоб ніякі бурі й буревії не змогли його розламати. Адже заяви про те, що «Три великі єпархії УАПЦ переходять до УПЦ КП» є неправдою: єпископи пішли, а парафії лишилися і чекають нових архієреїв, щоб і надалі утверджувати автокефалію. Чому саме Тернопільську єпархію намагаються зруйнувати? Відповідь проста – нею керує блаженнійший митрополит Мефодій, Предстоятель Церкви. А сказано ж у Святому Письмі – уразь пастиря і розбіжаться вівці. Але вони, за окремим виключенням, не піддаються на провокації й не розбігаються!

На кормі нашого корабля стоїть досвідчений і витривалий у буревіях православного моря капітан – Предстоятель УАПЦ, блаженнійший Мефодій, митрополит Київський і всієї України. І коли я читаю: «Об’єднання з УАПЦ іде всупереч позиції її Предстоятеля», то знаю, що це - неправда, але коли так пишуть, то це означає, що капітан на своєму місці й тримає штурвал корабля в своїх руках. Це надає особисто мені впевненості. А нашим «доброзичливцям» скажу - розвалу Української Автокефальної Православної Церкви не дочекаєтеся!

Преосвященний Афанасій,
єпископ Харківський і Полтавський УАПЦ