Інформаційний портал Тернопільської єпархії УПЦ Київського патріархату

вівторок, 2 квітня 2013 р.

Патріарх Мстислав: Людина непохитної віри

Щедра Полтавська земля на великих людей. Багатьма іменами визначних політичних, військових, культурних і церковних діячів прославила вона Україну. Серед них є люди, чиє життя позначене особливим духовним горінням. Часто такими були й родини. Так, із сім’ї Петлюр вийшов не тільки голова Директорії та Головний отаман військ УНР Симон Петлюра. Тісними родинними узами пов’язаний із ним Першоієрарх Української православної церкви в США, перший патріарх Київський і всієї України Мстислав, у миру — Степан Скрипник. Це складна, суперечлива, але, без сумніву, видатна постать в історії України.

Про нього сформовано декілька стійких міфів совєтською пропагандою, церковними істориками, іноземними дослідниками. Ще кілька десятиліть тому С.Скрипника характеризували як «петлюрівсько-шляхетсько-гестапівського годованця» і буржуазно-націоналістичного зрадника. Сьогодні його називають «Божим помазаником для України... духовним лідером нації», «однією з найвизначніших постатей ХХ століття, Великим Сином України, який усе своє життя присвятив служінню українському народові та його Церкві».

Степан Іванович Скрипник народився 10 квітня 1898 року в Полтаві у глибоко релігійній сім’ї нащадків козацького роду. Батько його — Іван Скрипник, походив із козаків Миргородського полку, а мати — Маріамна, з дому Петлюр — рідна сестра Симона Петлюри. У формуванні світогляду Степана велику роль відіграли православні традиції. Таїнство хрещення його здійснив у Всесвятській церкві о.Федір Булдовський, майбутній митрополит. Серед його найближчих родичів було чимало духовних осіб: двоюрідний дядько-священномученик Сильвестр (Ольшевський) став архієпископом Омським, прадід Олексій (у чернецтві Аркадій) був фундатором Іонинського скиту в Києві, бабуся матері ігуменя Антонія та її внучка Гавриїла заснували Покровський монастир біля Феодосії. Крім того, дід і батько були в Полтаві старостами цвинтарної й Воскресенської церков відповідно.

Як згадував патріарх, у його родині було «сім дядьків священиків по материній лінії». Разом із тітками Маріаною і Феодосією Степан відвідував церкви і монастирі Полтавщини. Сам Мстислав згадує: «На літо нам давали, дякуючи дядьку Сильвестру, дві кімнати монастирські, там дуже гарна околиця, і туди забирали дітей на все літо. Там тітка Марина та тітка Феня ціле літо були з дітьми, пильнували нас. Щодня ходили в монастир. Вже о 6-й ранку мусили бути на ногах, йшли до церкви правити службу Божу. Я носив свічку на архієрейську службу Божу...» Отже, його церковно-релігійний стрижень був закладений ще у ранньому дитинстві, що свідчило про тверду й непохитну віру, глибоке духовне виховання в родині Скрипників.

Освіту Степан розпочав у приватній підготовчій прогімназії В.Шевелєва, де навчалися діти свідомих українців. Після закриття владою школи за участь учнів у святкуванні відкриття пам’ятника І.Котляревському продовжив навчання у Полтавській першій класичній чоловічій гімназії. Перебуваючи в гімназії, Степан Скрипник вступає в таємний «Гурток українських середньошкільників у Полтаві», який під керівництвом П.Чижевського, П.Ризенка та Ф.Попадича проводив патріотичну роботу серед учнівської молоді. Певний вплив на формування свідомості гімназиста Скрипника мав його хрещений батько Пилип Іваненко, який був директором єпархіальних свічних заводів, членом українських організацій Полтави. Прикладом для наслідування завжди був дядько Симон Петлюра, який змалку прищепляв йому любов до української історії, культури, літератури. В одному з інтерв’ю на запитання: «Які постаті на Вашому віку були найвидатнішими?» Мстислав відповів: «Симон Петлюра. Я був пуцвірком. Влітку він приїхав із Кубані і був два тижні, навчив мене одного вірша — «Пани, пани...» А то було якраз на Різдво, і він хотів, щоб я той вірш декламував. Від цього пішло дуже багато... Мама була вдоволена, обняла мене, розчулилася, тато зрадів, але мама каже, я боюся, що цей Сенька зробить із тебе соціаліста. В цей момент, я вважаю, що зерно пустило корінця...»

ОДНЕ З ОСТАННІХ ФОТО ПАТРІАРХА МСТИСЛАВА: СВЯТО ВОДОХРЕЩА. 1992 РІК 
Патріарх із любов’ю згадував свої роки навчання в гімназії, людей, з якими йому доводилося спілкуватися: Павла Чижевського — «надзвичайно цікава була людина, він був фінансистом»; М.Дмитрієва — адвоката; Ф.Попадича, який «відроджував кобзарство, виховував любов до української пісні»; Г.Коваленка — письменника; Панаса Мирного — «цей дядько з бородою нам цукерки роздавав. А їздив він на вузенькому візку, сам конем правив. Їздив до судової палати. Вже тоді був відомим письменником, пам’ятаю, мама читала його твори».

Будучи гімназистом, Степан Скрипник систематично відвідував церкву, співав у церковному хорі, прислуговував владиці Сильвестру. Існує легенда, що під час молебні владика дав Степану поцілувати не панагію (як водиться), а орден — Зірку святого Станіслава. Тітка Маріана сказала: «Ось побачите, зі Стьопи тепер будуть люди!»

Закінчити гімназію Степану Скрипнику не вдалося. Обставини виключення його з навчального закладу залишаються загадковими. У своїх спогадах владика Мстислав пояснює це призовним віком — 18 років. Хай там як, але навчання в Полтавській гімназії — це була важлива віха в житті юнака, що мала значний вплив на формування його поглядів. Ці роки озброїли його знаннями, націлили на патріотичну діяльність, посилили відчуття національної свідомості, були головною передумовою для суспільного зростання.

СИМОН ПЕТЛЮРА БУВ ДУХОВНИМ І ПОЛІТИЧНИМ БАТЬКОМ СТЕПАНА СКРИПНИКА. ГОЛОВНИЙ ОТАМАН УНР У КИЄВІ НА СОФІЙСЬКІЙ ПЛОЩІ. 1919 РІК. НА ФОТО — В ЦЕНТРІ 
На зорі дитинства Степан, очевидно, не мріяв про духовний сан. Дотримуючись традицій свого козацького роду, він обрав військову кар’єру. Після навчання у гімназії він вступив до військової школи прапорщиків у Оренбурзі. Революційні події 1917 року і відродження України захопили його у свій вир. Він служить вояком у Першому кінному полку гайдамаків ім. К.Гордієнка. Про це нам відомо з листа Івана Скрипника до Симона Петлюри, в якому він повідомляє, що Степан добровільно вступив до полку гайдамаків, і водночас просить влаштувати сина у військове училище. 1917 — 1921 роки Степан Скрипник провів переважно в діючих частинах Української армії, в 1918 році він бере участь у поході Запорізької дивізії в Крим. У липні 1918 року арештований німцями разом із С.Петлюрою, просидів у Київській Лук’янівській в’язниці понад чотири місяці. Після звільнення знову бачимо його у фронтових частинах, аж до поранення в березні 1919 року. Після шпиталю хорунжий С.Скрипник переходить до Похідної канцелярії Головного отамана військ УНР і перебуває там аж до 1921 року, коли й закінчив свою службу в Українській армії.

Після війни потрапив до табору інтернованих у м. Каліш, де займався культурно-освітньою роботою. Звільнившись із табору, осідає в Луцьку, бажаючи жити і працювати серед свого народу, але восени 1922 року польська поліція заарештовує його за громадсько-просвітницьку діяльність й виселяє з Волині. С.Скрипник переїздить до Галичини і працює там в системі кооперації.

Травневий переворот 1926 року в Польщі й прихід до влади Ю. Пілсудського українці сприйняли з надією. Вони сподівалися, що Пілсудський, який 1920 року підтримав Петлюру у війні з більшовиками, зможе відновити попередню політику, сприятливішу для українського населення Польщі. С.Скрипник знову повертається до Волині, де проводить активну культурно-масову роботу серед селян. В тому ж році вступає до Вищої школи політичних наук у Варшаві, яку успішно закінчує в 1930 році. Одночасно в 1929 році він закінчив курси у Вільному університеті Варшави.. Тоді ж С.Скрипник одружився з галичанкою Іванною Вітковицькою; в його родині було троє дітей — син Ярослав, доньки Тамара і Маріана.

У 1930 році С.Скрипника обрали депутатом Польського Сейму від Волині й Полісся (ця частина України до 1939 року була під владою Польщі). В сеймі він палко відстоював інтереси православного населення Волині, яке польська влада намагалася насильно ополячити, руйнуючи православні храми і всіляко утискуючи православних віруючих. Він захищав соціальні, національні, освітні права своїх виборців, набув слави визначного парламентарія. Відповідальне становище в польському парламенті не перешкоджало Скрипникові бути активним в українському громадському житті. Він був членом президії Товариства ім. митрополита Петра Могили в Луцьку і головою товариства «Українська школа» в Рівному, а також членом інших українських культурно-громадських організацій. Скрипник допоміг у збереженні українського шкільництва і преси та стимулював українське національне відродження на Волині. В той же час С.Скрипник брав активну участь у церковних з’їздах духовенства і мирян на Волині, був організатором масових маніфестацій, що відбулися 10 вересня 1933 року в Почаївській лаврі, які поклали край московським впливам у Православній церкві.

КЛАСИК УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ ПАНАС МИРНИЙ,
ЯКОГО МАЙБУТНІЙ ПАТРІАРХ ДОБРЕ ЗНАВ У ДИТИНСТВІ
Пізніше, в 1991 році, в інтерв’ю журналу «Українське Православне Слово» владика Мстислав згадував ті дні: «Ми за Почаїв боролися, бо він і за польських часів був під крилом московським. Націоналістичні польські кола скоріше підтримували московські чорносотенні кола. Я був у Рівному. Мене там прекрасно зустрічали. Там я жив 16 років, водив по дві, по три тисячі, одного разу шість тисяч на прощу до Почаєва. А зараз мене до Почаєва не пускають...» У 1938 році Скрипник виголосив промову в польському Сеймі, в якій виступив із протестом проти примусового окатоличування православних українців. Під час вибуху німецько-польської війни Скрипник мав відвагу заявити, що українці не мають підстав проливати кров за Польщу, яка була впродовж 20 років для українців мачухою. За дев’ять років роботи в парламенті С.Скрипник виголосив близько 20 промов, які стосувались українського питання, розвитку освіти, церковних проблем тощо. За цей час він став зрілим, досвідченим політиком, що згодом допомогло йому в боротьбі за відродження та розвиток помісної Української церкви.

Після вступу радянських військ до Львова загинула при нез’ясованих обставинах дружина Мстислава — Іванна Скрипник. Степан вирішив удруге не одружуватися, сам піклувався про дітей, а відтак постригся в ченці. Висвячений на ієрея у квітні 1942 року, згодом пострижений у ченці з ім’ям Мстислав, 14 травня 1942 року він був хіротонізований на єпископа Переяславського в Андріївському соборі в Києві. Для організаційного об’єднання системою УАПЦ всієї української території, звільненої від більшовицької окупації, єпископ Мстислав відвідує найважливіші осередки: насамперед на Переяславщині, потім рідну Полтаву, Кременчук, Лубни, Хорол, Харків та інші центри Лівобережжя. Всюди знаходить священнослужителів, так потрібних після більшовицького спустошення, відправляє урочисті богослужіння, на яких виголошує патріотичні проповіді. В Харкові під час Надзвичайного великого з’їзду відправляє в Св. Покровському монастирі урочисту Службу Божу й приєднує до УПЦ митрополита Феофіла Булдовського, який дивом вижив під час більшовицького панування. Але активність, запальні проповіді й зростаюча популярність молодого та енергійного єпископа не подобалися німецькій владі. 24 серпня 1942 року С.Скрипник одержує повідомлення про заборону перебувати на теренах Київщини, і він мусив, щоб уникнути арешту, виїхати на Волинь.

Тут у жовтні 1942 року єпископ Мстислав взяв участь у соборі єпископів УАПЦ у Луцьку, який, через заборону німецької влади, проходив нелегально. На цьому соборі було підписано «Акт поєднання» між представниками Автокефальної та Автономної церков. Цей акт — важливе досягнення УАПЦ під німецькою окупацією, а одним із його творців був владика Мстислав. Однак це об’єднання не сподобалося німцям, і вони почали репресії проти ініціаторів цього акта. Найбільший гнів німецької влади звалився на єпископа Мстислава, якого вважали ініціатором поєднання церков. 12 жовтня 1942 року його заарештували. Тримали в ув’язненні у Чернігові, у Прилуках, у Києві, й навіть погрожували смертю. Пізніше в одному з інтерв’ю на запитання: «Що було найстрашніше на Вашому віку?» Владика відповів: «Нічого страшного не було на моєму віку. Був момент, коли я в 1943 році сидів у камері смертників у Києві. В коридорі зустрів голову Всеукраїнської кооперативної спілки, мене вели в одному напрямку, його — в іншому, і він мені сказав: «Мене ведуть на розстріл». А коли я увійшов у камеру, мені сказали, що сьогодні той день, коли виводять на розстріл. А поза тим таких моментів страху не мав. Я вірив у те, що все приходить від Бога».

Завдяки клопотанню духовенства у квітні 1943 року єпископа Мстислава було звільнено з в’язниці київського гестапо з умовою, що він не буде відправляти Службу Божу і не буде проповідувати. З наступом радянських військ єпископ Мстислав виїжджає до Галичини, а згодом до Польщі, де пробув до весни 1944 року. В Польщі за дорученням митрополита Полікарпа в червні 1944 року єпископ Мстислав організовує евакуацію українського духовенства та їх родин у Західну Європу. Йшлося про значну групу українців, близько 700 біженців, у тому числі 10 православних єпископів, 150 священників, із них 30 греко-католицьких. Разом із ними Мстислав 1944 року емігрував на Захід. Його подальша архіпастирська діяльність у 1944 — 1950 роках пов’язана з організацією церковного життя православних українців діаспори в Німеччині, Франції й Канади. 1950 року він переїхав із Канади до США, очолив УПЦ в цій країні — спочатку як архієпископ при митрополиті Іванові Теодоровичу, а після упокоєння 1971 року владики Івана — як митрополит УПЦ у США, з приєднаними до неї єпархіями в інших країнах української діаспори.

Найбільшим досягненням Мстислава в ті часи вважається побудова «Українського Єрусалима», або «Українського пантеону», в Баунд-Бруці біля Нью-Йорка. Відтоді тут постав осередок усього життя Української православної церкви США. Сюди перенесено консисторію та інші духовні установи. У 1950-х роках у Баунд-Бруці постав величний храм — Церква-пам’ятник, а біля нього відкрито православний цвинтар, на якому знайшли вічний спочинок визначні українські діячі, у тому числі з Полтавщини: А.Левицький, Н.Городовенко, М.Степаненко, С.Лазуренко. До комплексу також увійшли музей, бібліотека, архів, видавництво з друкарнею, українська православна семінарія.

З відродженням української державності в 1990 році митрополит Мстислав спрямовує всі свої сили та досвід на відновлення УАПЦ в Україні. 1990 року на Помісному соборі УАПЦ в Києві 92-річний митрополит Мстислав був обраний першим патріархом Київським і всієї України. Доля судила саме цій, немічній фізично, але сильній духовно людині, очолити перше в історії України патріарше управління Православною церквою. Дивовижною була енергія, з якою патріарх Мстислав на десятому десятку свого життя брався за справу відродження Української Православної церкви в нашій державі. Вже сам факт, що за три роки свого патріаршества Патріарх вісім раз відвідував Україну і подовгу тут працював — говорить сам за себе.

Патріарх двічі відвідав рідне місто. Через десятиліття розлуки Полтава зустріла вірного сина у травні 1991 року та у грудні 1992-го. У перший приїзд Владика завітав у родинний будинок, побував там, де була Всесвятська церква, в якій його хрестили, відвідав місце зруйнованого цвинтаря, де упокоїлися його батьки. З усіх цінностей його життя Полтава дивом зберегла лише батьківський будинок. У цьому напівзруйнованому аварійному будинку, якому понад 200 років, 24 грудня 1994 року було відкрито Меморіальний музей святого патріарха УАПЦ Мстислава Скрипника. З того часу Сестринство Святої княгині Ольги самотужки частково відбудувало меморіальну садибу. Але й зараз будинок потребує негайного ремонту. 29 липня 1994 року на будинку було встановлено меморіальну дошку. 2008 році музей було переоформлено в Історичний культурно-духовний центр на основі меморіального будинку. Влада обіцяє розробити проект меморіального будинку, і як тільки з’явиться можливість (надійде державне фінансування), збудувати музей наново із сучасних будівельних матеріалів. А поки що стоїть родинний будиночок Мстислава на вулиці, яка носить ім’я Карла Лібкнехта, й чекає своєї долі.

Помер Святійший Патріарх 11 червня 1993 року на 96-му році життя. Величезна і незламна духом постать цього вірного сина нашого народу повинна посісти належне місце серед плеяди видатних українців, яких подарувала Україні й світові Полтава.

Анатолій Чернов, Полтава
Газета "День", №57, (2013)