Інформаційний портал Тернопільської єпархії УПЦ Київського патріархату

пʼятниця, 5 квітня 2013 р.

Митрополит Адріан про чернецтво та шлях до нього

Нещодавно на сайті «Помісна Церква» було опубліковано розлоге інтерв’ю Високопреосвященного Адріана, митрополита Московського й Богородського УПЦ Київського Патріархату, в якому владика поділився своїми міркуваннями щодо історії та сучасного стану Українських Церков. Матеріал виявися доволі цікавий нашим читачам, тому редакція справедливо вирішила продовжити спілкування з владикою. У новій публікації редактор «Помісної Церкви» розмовляє з митрополитом Адріаном про чернецтво: його історію та сучасний стан. Також владика Адріан люб’язно поділився з читачами нашого проекту власними спогадами з дитинства та юнацтва, неймовірно цікаво розповідаючи про свій шлях до постригу.

- Владико! Триває Великий Піст. Чи змінилася його форма з часів написання Типікону? 

- Згідно перекладу з грецької мови, Типікон (Типік) є книга уставу Православного богослужіння. У ній є розділи стосовно практичного звершення церковного богослужіння, та про монастирське життя, тобто монастирський устав. Перші Типікони з’явилися із зародженням чернецтва у III-IV-му століттях після Різдва Христового. В них особливим чином розвинені ідеї устрою чернечого життя та вимоги, які повинні виконувати ченці та черниці, щоб досягти вищого морального удосконалення. 

Перша чернеча громада була заснована одним із подвижників чернецтва, преподобним Антонієм Великим у 305-му році. Вона складалась із пустельників, які жили в скитах окремо один від одного і називались Лаврами. Його монастирі були перехідною ланкою від анахоретства до суворого гуртожитку (кіновій). 

Преподобний Пахомій Великий (292-348) заснував першу кіновію, тобто строгий монастир з записаним уставом. Ченці були зобов’язані проводити життя у молитві, читанні духовних книг і праці.  Загальні богослужіння звершувались вночі та в день. Їжа була сама проста, один раз на добу після обідні, тобто, після головного богослужіння. Ченцям радилась мовчазливість, в ідеалі - повна мовчанка і абсолютне некористолюбство, строгий послух.

Чернечий Устав преподобного Іоана Касіана (помер у 435-му році) являє собою подальшу стадію розвитку правил монастирів та чернечих гуртожитків в єгипетських пустелях. Основою богослужбового чину єгипетського чернецтва були співи та читання на вечірніх і нічних службах. Вживалися тексти з Старого та Нового Завітів, Псалтиря, інших християнських книг.

Чернечий Устав святителя Василія Великого (329-379) складений був для монастирів Малої Азії. У ньому давалась загальна теорія подвижництва. Молитва повинна була бути безперервною. Вона повинна була супроводжувати роботу інока, а також мала стати головною частиною богослужіння. Інок повинен був щодня причащатися заготовленимим Дарами Святих Христових і Животворчих Таїн.

Устав святителя Бенедикта Нурсійського, як засновника уставного кіновійного чернецтва в Західній частині Європи в цілому розвивав традиції Устава монастирів преподобного Пахомія Великого. Найбільш відомі Типікони були: Студійський, засновником якого був преподобний Феодор Студит з Константинопольського монастиря (826); Єрусалимський і Великої Церкви, тобто Устав Святої Софії у Константинополі.

В IX-му столітті Студійський Устав був прийнятий у більшості монастирів Візантійської імперії. XІІ-му столітті на зміну Студійського Уставу прийшов Єрусалимський Типікон під впливом преподобного Савви Освяченого з під Єрусалиму.  Типікон Великої Церкви використовувався в Патріаршому соборі Константинополя у IX-му – ХІ-му століттях, де за основу був спів з великою кількістю  хористів.

Тому, коли до Константинополя були направлені посли великого князя Київського Володимира (Красне Сонечко), у 980-ті роки Х-го століття, то від урочистого богослужіння та від багатого співу в них сльози лилися як «з відра», від радощів і побаченої краси. І ось, до Києва повернулись три делегації послів від Риму, Константинополя і Астрахані (Астраханське ханство), де проживала велика кількість юдейської діаспори, то під час їх звіту великий князь Київський Володимир зрозумів, що для Київської Русі найкраща віра – Православна, яку отримають русичі і весь руський (український) народ від Візантії.

Київська Русь на той час мала свої кордони від Волги до Вісли (Польща) та від Чорного моря і до Норвегії. Треба сказати, що при владі царя Івана Грозного почала формуватися Російська держава з центром у Москві, оскільки його війська вийшли за межі Київської Русі та Московського царства за Волгу, де руського народу майже не було, а жили інші сотні різних народів, які з часом прийняли святу православну віру, це башкири, мордвини, чуваші, татари та інші народи сходу майбутньої Російської імперії.

У Київській Русі, з прийняттям святого православ’я від Константинополя у 988-му році у храмах, монастирях і у Києво-Печерській Лаврі був розповсюджений устав Великої Церкви, тобто Святої Софії Константинопольської. 

Свята Софія Константинопольська
У Києво-Печерському монастирі служби звершувались священнослужителями-ченцями на чолі з преподобним Антонієм, який використовував Студійський Типікон. Проіснував він до середини ХІV-го століття, а потім був замінений Єрусалимським. Сучасний Типікон в наших Українських Церквах і в Російській, Московського Патріархату розподіляється на три основні частини:

  • І-ша частина складається з 1-ї до 47-ї глави і має загальні вказівки про богослужіння;
  • ІІ-га частина від 47-ї до 52-ї глави і має вказівки про «знамення» (знаки свят) і про послідовність богослужінь на всі дні року – рухомі і не рухомі свята.
  • ІІІ-тя частина має глави з 52-ї до 60-ї. Ці глави мають Устав служб при співпадінні храмового свята з іншими святами. 
Що стосується форми і змісту Великого Посту з часів раннього християнства, то в ІІ-му тисячолітті, а тепер наступило вже й ІІІ-тє, в Православних Церквах світу скрізь в урочистій формі звершуються постові богослужіння. Це й Велика вечірня в Прощену неділю, чотири дні на першій неділі Великого Посту в строгій формі читається Великий канон преподобного Андрія Критського, це й в недільні дні звершення Божественної літургії святителя Василія Великого, це й звершення Літургії Ранішосвячених Дарів святителя Григорія Двоєслова, єпископа Римського тощо.  



  - Чи погоджуєтесь ви з думкою, що якби люди вчилися молитись і поститись з дитинства, то й ченців було б набагато більше?

- Це дуже складне питання, яке вимагає від кожної людини особистого рішення. Як бачимо із життя ченців перших століть християнства, вони вживали їжу всього один раз у день, а страви була простими, без зайвих жирів. У ченців була мета весь свій час віддавати молитві Божій і повсякденній праці. Що стосується сучасного чернецтва і монастирів, в яких вони перебувають, то їх життя в нових умовах є зовсім іншим: трьохразове харчування, гаряча та  різноманітна їжа. Й тому при таких харчах мало однієї молитви і богослужінь. Необхідно,щоб чернець чи черниця почували себе в строгому релігійному стані. Треба кожному ченцеві й керівникам монастирів всю свою фізичну силу і енергію направляти також на фізичну працю, щоб в голову не йшли спокуси та не дійшло до гріхопадінь.

І це не головне, щоб в монастирях Українських Православних Церков, було багато ченців, а важливо, щоб вони в домашніх умовах виховували в собі православне чернецтво. Наприклад, у всі Пости і особливо, у Великий Піст всі люди повинні вести себе достойно і молитовно, милосердно, благодатно і з любов’ю відносились одне до одного. Особливо подружжя зі своїми дітками, повинні знати і пам’ятати, як треба вести себе у піст, під великі свята та перед неділею. А в самий день свята повинні сповідатися, причащатися Святих Христових Таїн, готувавши себе зі смиренням і зі строгістю до себе.

Щоб і духовенство, до якого йдуть люди на богослужіння, на сповіді та на інші Таїнства та Треби, особливо за Божественною Літургією, вели себе по-пастирськи і по-християнськи, а не як наймити, які чекають від віруючих лише матеріальної користі, а не принесення ними в сльозах свої гріхи для зняття їх у покаянні. 

Особливо доречно тут згадати молитву преподобного Єфрема Сиріна: «Господи і Владико життя мого! Духа лінивства, безнадійности, владолюбства і пустомовства не дай мені. Духа ж чистоти, смиренномудрости, терпеливости і любові дай мені, рабові Твоєму . Так, Господи Царю! Дай мені бачити провини мої і не осуджувати брата мого, бо Ти благословенний на віки віків. Амінь.Боже, очисти мене, грішного». 

Також і інша важлива молитва, яка вживається у Великий Піст і у всі дні нашого земного життя:
Помилуй нас, Господи, помилуй нас, бо жодного оправдання не маючи, ми, грішні, Тобі як Владиці цю молитву приносимо: помилуй нас. Слава Отцю, і Сину, і Святому Духові.Господи, помилуй нас, бо на Тебе ми надіємось: не прогнівайся дуже на нас і не пам’ятай беззаконь наших, але зглянься і нині як Милосердний і визволи нас від ворогів наших. Бо Ти Бог наш, а ми люди Твої, всі творіння рук Твоїх і ім’я Твоє призиваємо.І нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь. Милосердя двері відкрий нам, Благословенна Богородице, щоб ми, на Тебе надіючись, не загинули, а від усякого лиха Тобою визволилися. Бо Ти єси спасіння роду християнського.

- І взагалі, як на ваш погляд потрібно виховувати молоде покоління, щоб воно правильно сприймало чернецтво?

- Виховання дітей в наш час чомусь розпочинається не вдома, у сім’ї, а з дитячого садку та в школах. Але, на жаль, ні в садках, ні в школах немає спеціальної церковно-релігійної програми, де діти та школярі змогли б вивчати Закон Божий та дізнавались, як жити по-християнськи. Церковне виховання повинне розпочинатись удома, в першу чергу при глибоко віруючих батьках, дідусях і бабусях. Кожна дитина, школяр чи студент зможе "самі себе виховувати" в релігійному дусі, але це вже відбувається за допомогою духовенства храмів чи монастирів, якщо вони розташовані недалеко від їх оселі.

Звичайно, ви справедливо запитаєте, яку рольу вихованні дітей повинні відігравати духовні батьки, хресні, тобто «куми» рідних батька і матері? Це дуже важливе питання, яке ставить всіх хресних батьків перед Судом Божим. Адже під час хрестин дитини, вони дають обіцянку Церкві, що будуть виховувати свою духовну дитину в християнському дусі. Але дуже часто так не буває. Хоч і є ці духовні, так звані, батьки, але вони відіграють роль лише в матеріальних подарунках й то, один чи два рази на рік. З цього приводу, я й хотів би сказати про себе. Мій тато Георгій, загинув на війні, а мама Варвара, тяжко працювала, маючи п’ятьох дітей, серед яких я був найменший.

У 5–9-ти річному віці з тіткою Христиною, рідною сестро мого тата, я ходив до міського храму на честь святого пророка Іллі у Березанівці м. Дніпропетровська. Мені дуже подобалась служба і спів по нотах чотирьохголосного хору. Тоді я був закоханий в доньку священика отця Єфимія, Матрону, яка йшла по храму до кліросу і в неї репіло взуття. Я думав, що це найкращі люди в храмі мають такий звук взуття. 

Коли мені було більше 10-ти років, я часто відвідував Свято-Тихвинський жіночий монастир, що на  вул. Чичеріна м. Дніпропетровська, де був знайомий з багатьма черницями, особливо старшого віку. Вони мені постійно дарували церковні книги, молитовники, свічки тощо. Якось я прибув на монастирське богослужіння, а там не було моєї дуже доброї черниці, по імені Пульхерія. Я почав її наполегливо шукати по монастирю, побіг до її келії, але мені там сказали, що вона померла, її тіло зараз лежить у храмі. Похорон відбувся після Божественної літургії. Я весь час простояв біля її труни, а вже після похорону в храмі її тіло несли до монастирського цвинтаря, куди я теж йшов поряд з чернечим хором.

Коли тіло черниці Пульхерії було поставлене біля ями, я був поряд з нею. І ось тут вперше я відчув хуліганський дух і характер монастирського священнослужителя, який був закріплений за цією святою обителлю. Сам він був невисокого росту, маючи біле волосся на голові і сиву бороду. Як же він на мене накинувся зі словами: що ти тут робиш, тобі тут немає чого робити! Біжи звідси додому. Я його не послухав, бо дуже любив свою дуже гарну й глибоко віруючу черницю Пульхерію. Але на все життя залишилось в моєму дитячому серці і душі неповага до подібних священиків і архієреїв. Мені тоді було всього 12-ть років. У мене все обличчя горіло від сорому, хоч із священних книг я знав, якими повинні бути пастирі Христові.

Тому, після цього похорону в моїй свідомості було подвійне бажання ким стати і що обрати в своєму житті: Церкву і пастирство, чи театр і акторство. Але ж після закінчення Дніпропетровського музично-педагогічного училища та Київського Державного педагогічного Університету ім. М. Драгоманова, я все ж таки обрав пастирство, хоча протягом всього свідомого життя постійно зустрічав і зустрічаю таких байдужих священиків і архієреїв, яких я знав зі своїх дитячих років.

Особливо, запам’ятався священик з Амура м. Дніпропетровська о. Віталій Лелюхін, родом зі Смоленської області, якого в кінці 50-х років КДБ поставило єпископом з іменем Іоасафа (Лелюхіна) - Сумським і Охтирським, потім через рік Дніпропетровським і Запорізьким та Кримським, а пізніше Вінницьким і Брацлавським. За його «чесну» працю перед радянськими КГБістами він був поставлений Екзархом України, Митрополитом Київським і Галицьким за те, що він зачинив тисячі храмів, соборів і монастирів в тих єпархіях, в яких керував. 

Але не довго йому прийшлося служити «архієреєм ХХ-го століття», всього 8-м років, бо отримав саму тяжку форму хвороби, коли декілька місяців в резиденції Київської Митрополії кричав на весь голос від болі. Можливо це кричала його совість, яка засуджувала його за скоєні ним злочини перед Богом і Святою Церквою в нашій Батьківщині.

 Митрополит Адріан звершує чин постригу над послушницею Іраїдою 
Ось чому в наш час від гуртожитків до кабінетів чиновників в духовних учбових закладах необхідно заборонити всякі наклепи один на одного, суди-пересуди брат-брата у Христі, доноси «навуходоносорів», начальству і щоб саме начальство мало внутрішню культуру, а не душевну брудноту. Не потрібно просиджувати в своїх кабінетах в пустоті та безстидстві, в плітках і в великих гріхах. 

Я знав одного ректора, який постійно в присутності багатьох людей висміював своїх професорів, докторів наук і академіків АН України, не говорячи про рядових викладачів і навіть найвищих керівників держави, натякаючи, що вони не мають авторитету серед людей. Невже ці особи надіються, що таким ставленням вони заслужать для себе якийсь авторитет?  І це свавілля пліткарів кується не тільки в світських чи духовних учбових закладах, але й у єпархіях, митрополіях і навіть в патріархіях. Чомусь ці нелюди розпочинають суд не з себе, а з інших, набагато кращих від них людей.  

- Історично, ви є з тих людей, які в Київському Патріархаті мають найбільший досвід чернецтва. Чи шкодували ви за свій вибір? Хто найбільше сприяв йому? 

- Це питання є не менш важливим ніж те, що було перед цим. Я народився в часи Великої Вітчизняної Війни в день святого апостола Андрія Первозваного, 13-го грудня 1943-го року. За розповідями моєї мами лікар, який приймав пологи був віруючою людиною і сказав моїй мамі, що за певними знаками видно, що дитина буде багато страждати за віру. Цей лікар навіть чомусь хотів, згідно слів мами, мене забрати собі на виховання наче рідну дитину, але мати не віддала мене.

З 6-ти –до 17-ти років я мав біля хати свою невеличку і не високу капличку, в якій горіли лампадочки перед іконками. Я в ній часто молився і повертаючись у бік берега, де розлитий ставок в очереті, когось благословляв, немо там стояли тисячі людей. У всі свої школярські роки, окрім свого храму, Свято-Іллінського, я відвідував Свято-Тихвинський жіночий монастир, а пізніше Свято-Троїцький собор, в якому приймав участь у співах на лівому кліросі, а пізніше й на правому, головному.

В 17-ть років, після закінчення середньої школи я ледве – ледве упросив маму, щоб поїхати до Почаївської Лаври і там влаштуватись на послух. Але керівництво Лаври мене не взяло, бо боялось мого малолітства та уповноваженого у справах релігій по Тернопільській області.


Як з'ясувалось пізніше, благочинним Лаври на той час був мій земляк із  Дніпропетровської області  (Новомосковський район,   с. Піщанка)  архімандрит Каленик (Піскун). Що було зі мною після від’їзду від Лаври? Я змушений був їхати до м. Радивилова (Червоноармійськ) Рівненської області, де влаштувався робітником на залізниці, щоб отримати кошти на повернення додому до Дніпропетровська. Жити я влаштувався в чудових парафіян храму Антонія і Параскеви, які мене полюбили, як свого рідного сина. Я щодня за них і за інших добродіїв молюсь і прошу Господа за їх блаженне вічне життя.

Я ходив там на богослужіння до міського храму на честь святого князя Олександра Невського, співав на кліросі, але священик о. Павло і деякі церковники вважали мене за шпигуна, який прибув з країв більшовизму. Тільки завдяки приїзду до мене моєї мами і тітки Христини, яка всі роки мені у всьому допомагала, особливо в роки навчання, радивилівський священик і церковники стали ставитись до мене відповідно, бо побачили в моїх рідних, що вони нічого не мають спільного з радянською політикою.

Пам’ятаю, як я один раз повертався з роботи на залізниці з м. Дубно до Радивилова. На вулиці було 25-ть градусів морозу, зима. Був вже вечір, а міський поїзд до Радивилова повинен їхати через три – чотири години. Тому я вирішив сісти на товарний потяг, щоб доїхати до свого міста відстань кого 50 кілометрів, оскільки всі «товарняки» на моїй станції зупинялися. Але ж він так і не зупинився, а завіз мене аж до станції Красне Львівської області, до якої я проїхав ще 50 кілометрів, тобто разом 100 км. Після цього, я знову сів на товарний потяг, маючи надію, що цей все ж таки зупиниться у Радивилові. Але цього знову не трапилось. Другий потяг теж не зупинився у Радивилові. Так мені довелось проїхати 200 кілометрів при лютому морозі. Я не відчував своїх ніг, рук і обличчя, а коли проїжджав біля сіл, в яких з димарів бачив дим, я дуже хотів, щоб в біля них хоч якось зігрітися. Ось таке чернецтво я отримав у Почаївській Лаврі в свої юнацькі роки.

Потім була служба в Радянській Армії з 1961-го по 1964-й роки у Ярославській області. Після служби я заїхав до Свято-Троїцької Сергієвої Лаври у м. Загорську, де познайомився з керівником лаврських хорів отцем Матфеєм (Мормилем) та його другом, собратом у Христі ігуменом Марком, викладачем Духовної семінарії. Але особливо мене вразив Ректор Духовної академії і семінарії, митрофорний протоієрей отець Константин Ружицький, невисокого росту, був гордістю духовної освіти в РПЦ МП на той час. Родом він був із західної частини України. На жаль, отець Марк хоч і був молодий, але швидко помер від цукрового діабету. Це була весна 1964-го року. 

Поступити в цьому році на навчання в Духовну семінарію мені не довелось, бо з прибуттям до Дніпропетровська там було нове рішення, поступити до Музично-педагогічного училища після закінчення якого, я поступив і завершив Київський педагогічний університет ім. М. Драгоманова. У 1973-му році, отримавши призначення викладачем до Миколаївського педінституту, я потрапив на прийом до Митрополита Київського і Галицького Філарета з проханням в пораді, що мені далі робити. Він мені чітко сказав, не побоявшись того часу, що П.Ю. Шелеста зняли, а його місце зайняв безбожник В.В. Щербицький і, що ти нічого доброго і корисного не зробиш у своїй педагогіці, хоч і підеш навчатися до Академії педагогічних наук України, куди ти плануєш. Але ти є віруючою людиною й тому їдь до Загорська і там поступай до навчання в Духовну семінарію і Духовну академію. Я так і зробив.

У грудні 1973-го року я був прийнятий співаком двох хорів: мішаного і братського чоловічого, маючи надію на те, що влітку 1974-го року буду навчатися в названому духовному учбовому закладі.  Тим більше, що мене в цьому заспокоював головний диригент двох хорів, архімандрит Матфей, який спеціально клопотався перед Ректором Академії і Семінарії, Архієпископом Володимиром (Сабоданом) про мій вступ до навчання.

Але ті ж самі уповноважені у справах релігій по Московській області не дозволяли Ректору, Архієпископу Володимиру приймати абітурієнтів з вищою державною освітою. Тому Владика Володимир домовився з єпископом Смоленським і В’яземським Феодосієм (Процюком), щоб мене рукопокласти в сан диякона і священика з тим, щоб я зміг поступити на навчання. Два роки я відбудовував полурозбитий Свято-Миколаївський храм в селі Миколо-Яровня Смоленської області (17 км. від Смоленська).

За цей час мені вдалось провести від ближнього села електрику за три кілометри, штукатурити стіни в середині і на вулиці, малярити їх і розписувати. Провів водяне опалення, побудував на вулиці кухню, їдальню, невеликий готель і підсобне господарство, в якому були корови, кози і кури. Я надіявся, що за мою чесну працю Владика Феодосій мене дуже швидко відпустить до навчання. Але він не поспішав це робити. Тільки після моїх довгих умовлянь він переступив себе по-людськи й дав мені направлення. Треба сказати, що коли Смоленським архієреєм став Митрополит Кирил (нині Патріарх РПЦ МП), то він розширив моє підсобне господарство в 10-ть разів.Таким чином у 1982-му році я закінчив Ленінградську духовну семінарію, а в 1988-му ювілейному році завершив Московську Духовну Академію.

На 4-му курсі навчання в МДА, з благословення Святійшого Патріарха Московського Пимена, 8-го вересня 1987-му року, в день пам’яті святого мученика Адріана, я прийняв чернецтво на честь його імені. Чин постригу звершив намісник Лаври архімандрит Олексій (Кутєпов), нині Митрополит Тульський і Белєвський. Весною 1989-го року, після Академії, я отримав призначення до Ногінська Московської області відновлювати Богоявленський собор, в якому молився і служив псаломщиком майбутній Патріарх Московський Пимен (Ізвєков). З Божою допомогою мені вдалося не тільки відновити Богоявленський собор, але й побудувати комплекс з десяти 2-х і 3-х поверхових будівель. За два роки ми встигли стільки зробити, що 23-го липня 1991-го року, під час перенесення святих мощей преп. Серафима Саровського з Москви до Дівєєво у Ногінську була перша зупинка. Була велика урочистість. Мощі зустрічали біля 50 тисяч паломників, 200 священиків, 20 архієреїв на чолі зі Святійшим Патріархом Алексієм ІІ.


Далі події розвивались так. В цьому ж році, на початку листопада 1991-го року у Києві проходив Всеукраїнський Помісний Собор на якому розглядались питанням від’єднання УПЦ від РПЦ МП на чолі з Блаженнійшим Митрополитом Київським Філаретом. В цей же час майже всі республіки колишнього СРСР оголосили своє бажання про вихід з нього і про будівництво своїх незалежних держав. Так поступила й Україна. 

З розпадом Радянського Союзу і об’явою Україною про свій суверенітет і незалежність я мав дружбу з активними членами української діаспори у Москві і по Росії. Але за мою активну підтримку в Росії Української Держави і Помісної Української Православної Церкви з центром у Києві, яка повинна відійти від РПЦ МП і створити свою, мій керуючий Московською єпархією РПЦ МП Митрополит Крутицький і Коломенський Ювеналій (Поярков) дізнався й почав застосовувати до мене свої традиційні методи, будучи членом Священного Синоду та членом інших радянських державних організацій, до яких приймали лише «обраних» архієреїв РПЦ МП.

Направивши мене до Австрії, Митрополит Ювеналій в ці ж дні зробив збори з духовенством Ногінського району й вирішив змістити мене з посади настоятеля Богоявленського собору та благочинного Ногінського району, забуваючи, що я був ще народним депутатом двох рівнів: Московської обласної та Ногінської міської Рад, а також Ректором Православної загальноосвітньої гімназії. Але 1-го жовтня 1992-го року «посли» Митрополита Ювеналія не встигли захопити собор з комплексом будівель, оскільки нашій церковній Раді по телефону сповістили добрі люди із єпархії про зле рішення Владики Ювеналія.

Так, отримавши підтримку міської Ногінської влади, виборців, викладачів Гімназії, парафіян тощо, я не виконав Указу Митрополита Ювеналія і Патріарха Московського Алексія ІІ про від’їзд до Ульяновської єпархії відновлювати кафедральний собор, який був розбитий більшовиками в рідному місті В. Леніна. 

Ось в таких умовах я й потрапив до Української Православної Церкви Київського Патріархату, де у грудні 1993-го року був прийнятий до його складу. А 6-го лютого 1994-го року я став єпископом Дніпропетровсько-Запорізьким та Богородським. У Запорізькій області за два роки мені вдалося сформувати Духовне училище з  державною акридетацією, а також, організувати відкриття 50-ти парафій і стільки ж рукопокласти священиків в Богоявленському соборі м. Ногінська, де всі ставленики безкоштовно отримували підрясники, ієрейські хрести, служебники і требники. 

Це ж саме відбувалось і в Дніпропетровській області, де з 1994-го по 2011-й роки мені вдалося сформувати на території Петро-Павлівського храму м. Дніпропетровська, мною побудованого, протягом 12-ти років (1999-2011 рр.), Духовне музично-хорове училище, теж з державним визаннням, на базі якого зараз формується Духовна семінарія, на чолі з  ректором протоієреєм Орестом Юнаком та відкриття 217-ти парафій і рукопокладення в диякони і священики 189-ть священнослужителів.


В моєму виборі чернецтва активну роль відігралав Божий Промисел, який вів мене до Церкви Божої і її благодаті, щоб у свій час стати архімандритом і непокірним ченцем тієї церковної влади, яка була на той час в Московській Патріархії.

- Якби у вас була нагода звернутись до нового покоління ченців, які поради Ви могли б їм дати? 

- По-перше, не мріяти їм, сучасним молодим ченцям, про архієрейські клобуки, особливо білі, митрополичі та про патріарший кукіль, а вчитися й активно працювати на заняттях, просиджувати в бібліотеках і читальних залах духовних учбових закладів, щоб перейняти у достойних наставників чернецтва і не уподібнюватися прислів’ї: «що поганий той єфрейтор, який не мріє стати генералом». 

Не звикати до солодких та жирних харчів, а постійно думати про свій духовний і фізичний стан, що необхідно мати кожному ченцеві. Готувати себе до пастирського служіння і виконувати свої обов’язки, бути молитвенником, дотримуватися постів, ретельно готуватися до проповідей, богослужінь, уважно молитися правило, провадити час навчання чи у монастирі, більше з Богом і в мовчанні.

І ще. Якщо комусь із випускників Духовної академії чи аспірантури запропонують в майбутньому стати єпископом, не поспішайте ловитись на цей «гачок», а старайтесь спочатку потрапити на село, щоб там відчути страждання своїх парафіян і всіх людей, які там живуть. Там також треба займатися ремонтами і будівництвами храмів, відкриття благодійницьких їдалень, Недільних шкіл тощо. Тільки тоді вони будуть мати право приймати запрошення чи пропозиції ставати на архієрейський шлях. Що з того, що сучасні архієреї і навіть деякі Предстоятелі не знають цього парафіяльного сільського життя, а вимоги до них однакові, як від настоятелів міських храмів, які мають і золото, і срібло, і «зелені», і гривні, «Мерседеси» і «Крайслери» та різнобарвні палаци.

- Як ви дивитесь на те, що багато сучасних ченців не завжди відмовляються від власного майна, а дехто з них, ось як відомий московський чернець, мають цілий парк автомобілів та нерухомість у центра міста Москви?

Основною причиною цього є послаблення сучасному чернецтву, які дозволяють подібним ченцям в сані мати все матеріальне, яке зовсім не потрібне справжнім ченцям, подібним до тих, що були в ранніх часи християнства.

Сучасні Лаври і монастирі з центрів молитви, спасіння і подвижництва перетворилися у видимі музеї та історичні свідчення сучасних зажерливих ченців, архієреїв і навіть Предстоятелів. Візьміть хоча б приклад лукавих ченців у високому духовному званні на території Києво-Печерської Лаври, в Одесі, в Житомирі, в Луганську, Донецьку тощо. Кореспонденти не раз ставили питання намісникам монастирів, керуючим єпархій і ченцям-священнослужителям про придбання ними дорогих автомобілів за рахунок віруючих, а також будівництва своїх власних палаців тощо. За які кошти вони все це мають? Звичайно ж, що не за свої, а за приховані від контролю людей та церковних Рад і державні. Згадуючи ченців перших століть здається, що сучасне чернецтво є пародією часів, коли жили дійсні праведники і виконавці чернечого послуху.  

«Історія народження чернецтва»  

__________________________________________________________________
Чернечий постриг послушниці Іраїди Митрополитом Адріаном  
_______________________________________________________________________________
Відео спілкування Владики Павла з Михайлом Ткачем

____________________________________________________________________

-  Владикл, а чи може бути вікове обмеження для бажаючих прийняти постриг? Скажімо, занадто молодий, чи навпаки – не здатний фізично звершувати правило. 


На мою думку обмежень не може бути, але якщо чернецтво приймає молода людина, то їй необхідно надати особливий послух: це догляд за старенькими хворими ченцями, священнослужителями, церковнослужителями, інвалідами та хворими пенсіонерами. Бути на послуху на кухнях і їдальнях, на полі, на підсобному господарстві, а ні в якому випадку не бути прислужниками тільки в храмах при монастирях, де від бездіяльності у деяких ченців може розвиватися та гріховність, яка не має бути властивою ченцям. 

Є багато випадків, коли подружжя розлучила смерть, одного. Тому, залишившись у вірності своїй  половині, можна  йти до чернечого життя, до монастирів і там постійно молитися за своїх рідних і близьких, а також по силі можливостей, фізично працювати. Є й хворі люди, а вірніше, від народження не дано їм мати дітей і взагалі, бути одруженими чи заміжньою, бо Бог не дав їм цих можливостей. Тому ці люди дуже цінні для чернецтва, бо все своє життя віддадуть Церкві Божій і справі монастиря, а також своєму чудовому православному народу. Самотня  людина служить безпосередньо Богу, а одружений, спочатку служить своїй дружині, а потім тільки Богу.

Але серед цих людей, які постійно шукали Бога, виконували Його Заповіді, творили добро і уникали зла, були не тільки праведними подвижниками у Єгипті, Малій Азії, Сирії, у Візантії, але й і у нас, у Києві, на Русі, як препп. Антоній і Феодосій, Агапіт Печерський, преп. Сергій Радонезький, преп. Пафнутій Боровський, преп. Серафим Саровський, Митрополит Московський Филип, преподобний Максим Грек, Митрополит Ростовський Арсеній (Мацієвич) та інші.

 - А, як ви дивитесь на те, щоб чернецтво в Православній Церкві розвивалось надалі, наслідуючи католицьку традицію – поділ ченців на ордени, де кожен з них мав би свою власну спеціалізацію? 
 - Я не знаю католицької традиції, яка могла б допомогти мені відповісти на Ваше питання, бо був весь час студентом державних та православних учбових закладів. Але був я в двох католицьких монастирях під містом Сантьяго (Чілі) та у Австрії, в центрі Відня. Там я не помітив чогось особливого і подвижницького. Хоч відчув красу богослужінь, яка в якійсь мірі нагадує і нашу, православну. І взагалі, католики дуже близькі для деяких українців західної частини України, а не для українців її східної частини, до якої належу і я.

Звичайно, що з прибуттям до ватиканської кафедри Папи Франциска, весь світ відчув якесь особливе життя, народне і просте. І що його життєвий шлях буде прикладом і для багатьох Патріархів Православних Церков світу.  Тому, як католикам так і православним дуже приємно бачитися і зустрічатися з такими видатними церковними діячами, які хочуть мати в своїх руках керівництво Церквою і її народом і, що вони вважають себе найменшими й найгрішними людьми серед тих, які їм довіряють свою душу і серце.

- Як людині упевнитись в тому, що вона має поклик до чернецтва? 

По-перше, це самітноцтво з самого свого дитинства, юнацтва і в студентські чи свідомі роки.  вичайно, якщо ця людина православного віросповідання постійно відвідує храми чи монастирі, звершує молитвослів`я, правила і постійне повчання у житті святих угодників Божих та у Святому Письмі, вже отримала той вірний шлях, який керує домашнім чернецтвом або приведе до монастирів, щоб стати ченцем чи черницею. Але, в своєму житті ці люди отримали великий досвід і що ніхто в монастирях їх не зможе вивести з рівноваги, бо вони мають велику земну і духовну школу для подолання всяких спокус. Цей стан самітництва й приведе цю людину до дійсного чернецтва. Звичайно, якщо людина є мирною, спокійною, молитвенницею, милосердною і у всьому помічницею людям хворим, немічним, інвалідам, сліпим і калікам, як по тілу, так і по духу. 

- Щоб ви могли б побажати і порадити читачам нашого видання в час Великого Посту? 

У першу чергу я раджу якомога частіше відвідувати богослужіння й прислухатися до змісту текстів церковної служби, які читаються в алтарі чи на кліросі. Звичайно, щоб і псаломщики, чи просто чтеці вміло й доступно для віруючих читали стихири, псалми, тропарі, кондаки, часи, зображальні, повечір’я, полуночниці та інші тексти, щоб була чітка артикуляція губ, дикція, інтонація звуку, голос на диханні, а не горлове читання, через що  читач через пару хвилин закашляється і не зможе читати.  

По-друге, старатися вживати пісну страву, навіть без олії, яка дуже корисна і для душі, і для тіла, та дозволяє очистити тіло від зайвого. Необхідно постійно бути з Богом і в Бозі в молитовному стані, не зважаючи на працю, навчання, сон чи інші добові зайнятості. Молитися за своїх рідних і близьких, особливо за своїх ворогів, щоб Господь змирив їх душі і примирив їх з вами. Також необхідно молитися за померлих рідних, близьких і за своїх всіх парафіян, які мають постійну потребу у клопотанні за них перед Богом і у прощенні їх вільних і невільних провин. 

- Щиро дякую Вам, Ваше Високопреосвященство, за чудову та щиру розмову, яка, я впевнений, виявиться не лише цікавою, але й корисною кожному читачу "Помісної Церкви"! Спаси вас Господи! 

- Божого благословення вам і всім читачам вашого молодого, але вже популярного православного інтернет-проекту. Нехай вам допомагає Господь!