Інформаційний портал Тернопільської єпархії УПЦ Київського патріархату

четвер, 27 червня 2013 р.

Блищить і очі сліпить, або «Нате докупи й мої п’ять»

Так можна охарактеризувати статтю архієпископа Ігоря (Ісіченка), глави невеличкої релігійної організації, що йменує себе «Харківсько-Полтавська єпархія УАПЦ (оновлена)», яка у квітні появилася на сайті Kyrios.org.ua. В цій статті правда й неправда перемішалися в добротно виписаному тексті так, що, не роблячи аналізу й не знаючи, як було й є насправді, можна все сприйняти за чисту монету, та ще й ретельно натерту вовняною ганчірочкою. Блищить, аж сяє й очі сліпить – прямо таки владика Ігор спаситель автокефалії, а всі інші її погубителі. Але проглядається інше.

Восени минулого року в УПЦ МП відзначали двадцяту річницю Харківського Собору (архієрейського), на якому одноголосно відсторонили митрополита Філарета від управління Церквою. Ось це, якраз, і був конкретний розкол, коли архієреї на таємному зборищі (визначення св. Василія Великого) без благословення на те свого Предстоятеля й особистої присутності, що є обов’язковим, скинули його з посади, на яку був обраний довічно на Помісному Соборі, а він, маючи цілковите право, спробував ситуацію з набуттям УПЦ самостійності, врятувати.

Що ж стосується архієпископа Ігоря, то тут усе навпаки. Це він, єпархіальний архієрей, хоч і обраний Помісним Собором Церкви на посаду керуючого справами Патріархії, прикриваючись іменем митрополита Константина (Багана), який на той час керував УПЦ в США, що перебувала в складі Константинопольського патріархату, і не мав ніякого відношення до УАПЦ, спробував підпорядкувати собі особисто управління останньою. Ось із цього й ростуть «ноги» всіх наступних, після Помісного Собору УАПЦ 2000-го року, дій архієпископа Ігоря.

Заяви на кшталт: «У 2002 році фактично довершився розкол УАПЦ в Україні, розпочатий ще 1 березня 2000 р. вибором місцеблюстителя патріаршого престолу всупереч заповітові патріарха Димитрія (Яреми). За заповітом, після упокоєння патріарха, УАПЦ в Україні мала увійти під юрисдикцію митрополита УАПЦ в діяспорі Константина (Багана). Не встоявши під тиском адміністрації президента Леоніда Кучми, котра прагнула бачити предстоятелем залежну від президента людину, а не американського громадянина, більшість членів Патріаршої Ради відмовилася тоді визнати за свого предстоятеля главу УАПЦ в діяспорі», є всього лише черговою спробою показати себе центральною фігурою української автокефалії.

А навів я цю довгу цитату лише тому, щоб було зрозуміліше, про що йде мова. Вона йде про те, що вже вкотре архієпископ Ігор (Ісіченко) вводить усіх в оману, особливо старається для діаспори, чудово розуміючи, що вона слабко обізнана з реаліями автокефалії, як і всього православ’я в Україні.

Перш за все в тому, що 14 квітня 2000 року, на черговому єпархіальному соборі Харківсько-Полтавської єпархії (тоді ще в складі УАПЦ), його делегати, готуючись до Помісного Собору Церкви, прийняли таке рішення: «1.0. Харківсько-Полтавська єпархія… зможе визнати канонічну правосильність Помісного Собору 2000 року лише якщо він проходитиме за участі діаспорної частини Української Автокефальної Православної Церкви під головуванням блаженнійшого митрополита Константина як єдиного канонічного предстоятеля УАПЦ після смерті Святішого Патріярха Димитрія. В іншому разі… не вважатиме рішення Помісного Собору обов’язковими для Харківсько-Полтавської єпархії».

Блищить і очі сліпить, або «Нате докупи й мої п’ять»
Що це, як не звичайнісінький шантаж, недопустимий у Церкві, але саме з цієї вимоги, висунутої напередодні проведення Помісного Собору УАПЦ делегатам від усіх єпархій, і починається розкольницька діяльність архієпископа Ігоря Ісіченка. Вже тоді він намагався диктувати свої умови всій повноті Церкви, одночасно вводячи в оману як автокефальну спільноту, так і українське суспільство, формуючи неправдиве сприймання УАПЦ. Вже тоді він намагався нав’язати Церкві американського митрополита Константина (Багана) її главою. Виникає лише одне запитання – він розумів, чи не розумів, що підставляє й митрополита, аби добитися бажаного для себе, а також і всю Церкву?

Чому? Та тому, що на той час – 2000-й рік, УАПЦ в США і УАПЦ в діаспорі як таких вже де-юре не існувало, бо в 1995 році вони увійшли до складу Константинопольської Церкви (факт чого архієпископ Ігор так «скромненько» замовчує), а митрополит Константин був прийнятий Священним Синодом до складу архієреїв цієї Церкви, а тому не мав права без благословення свого Предстоятеля, тобто глави Константинопольської Церкви, вселенського патріарха Варфоломія, очолити Церкву в Україні.

Такого дозволу його всесвятість патріарх Варфоломій йому й не дав. І це, з мого суб’єктивного погляду, головна причина того, чому митрополит Константин відмовився очолити УАПЦ в Україні. Адже за непослух був би відлучений від Константинопольської Церкви, заборонений у служінні й… втратив би канонічність свого архієрейського сану. Така перспектива владиці Константину аж ніяк не підходила. Тим паче, очолити Церкву, яку роздирали протиріччя внутрішні, а ще й зовнішні чинники – достатньо потужний розвиток Київського Патріархату, який впевнено займав духовне поле національно-патріотичного простору України, а також позиція української влади, яку він, як законопослушний громадянин США, враховував.

Але архієпископ Ігор «вперто» продовжує розвивати свій задум. Читаємо «Послання ХІ єпархіального собору Харківсько-Полтавської єпархії… до Блаженнійшого митрополита Української Автокефальної Православної Церкви Константина», прийнятого 6 (19) квітня 2002 року. «… звертаємося до Вас як до духовного глави Української Православної Церкви в США, Української Автокефальної Православної Церкви в діяспорі та Української Автокефальної Православної Церкви в Україні… До утворення єдиної Помісної Церкви в Україні для нас існує єдина канонічна влада в Церкві – Ваше Блаженство, як духовний глава УАПЦ та як представник Церкви-Матері». І ще: «Для запобігання розколові (який він же й творив. Єп. Афанасій), справи загально-церковного значення повинні вирішуватися соборно з благословення Блаженнійшого митрополита Константина… Проведення Помісного Собору УАПЦ є доречним безпосередньо перед об’єднавчим собором під головуванням Блаженнійшого митрополита Константина…». За яким правом архієрей іншої Церкви (Константинопольської) буде очолювати Помісний Собор УАПЦ? Крім того, це знов же таки нав’язування делегатам від повноти УАПЦ цього кандидата, який за Статутом не може мати навіть права на голосування.

І в протоколі рішень XII єпархіального собору Харківсько-Полтавської єпархії 29.03 (11. 04) 2003 р. читаємо: «Вищою канонічною владою протягом перехідного періоду визнається Його Всесвятість Вселенський Патріях та повноважний представник Його Всесвятости, що ним тепер є Блаженнійший митрополит Константин». Але ж вселенський патріарх не призначав мирополита Константина своїм представником в Україні! Як можна приймати таке рішення без благословення самого Варфоломія? Власне, це міжцерковний скандал. Але виходить так, що всі засоби для перемоги виправдані? Тут таки приймається рішення визнати: «єдиним канонічним главою УАПЦ блаженнійшого митрополита Константина як спадкоємця митрополита УАПЦ Полікарпа, визнаного за предстоятеля 1942 р. високопреосвященнійшим митрополитом Феофілом (Булдовським)».

По-перше, митрополит Полікарп (Сікорський) – архієрей Польської Православної Церкви, був призначений митрополитом Діонісієм (Валединським) – (главою Церкви) адміністратором відновлюваних та створюваних в Україні парафій УАПЦ, бо не міг приймати їх безпосередньо в лоно Польської Церкви, як і об’єднувати в свої єпархії, адже Польща й Україна належали до різних генерал-губернаторств Німеччини. До речі, УАПЦ так і не була остаточно структурно сформована, тому що заважала, перш за все, окупаційна німецька влада, а потім прийшли радянські війська і єпископат був змушений виїхати закордон.

Як ми бачимо, архієпископом Ігорем все це робиться за спиною діючого Предстоятеля УАПЦ блаженнійшого митрополита Мефодія. Цілковите блюзнірство!

На цьому соборі внесли й дуже красномовну зміну до діючого Статуту Харківсько-Полтавської єпархії: «6. У пункті 4.8. слова «статутом УАПЦ» замінити словами «Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ» і цією зміною фактично вивели єпархію й архієрея з підпорядкування Церкви: «Єпархіальний архієрей Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ (о) виконує свої обов’язки довічно за винятком обставин, передбачених канонічним правом і статутом Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ (о)». До речі, коли перед цим вносили зміни й поправки до вже діючого Статуту єпархії, то про (о) ще не було згадки.

А тепер давайте звернемося до рішень Помісного Собору УАПЦ 2000 року. В пункті 5-му записано: «Просити Блаженнійшого митрополита Константина бути духівником УАПЦ». Отже, всього лише «просити», а от про те, що він дав свою згоду хоча б на це, документа немає. Якщо є, то бажано б його опублікувати, щоб зняти хоч деякі питання в цій, вже замусоленій архієпископом Ігорем, дилемі. Але якби це й було так, то духівник не є керівником Церкви.

А от у пункті 6-му записано, хто ж насправді є Главою Церкви і повинен нею керувати безпосередньо: «Обрати… предстоятелем Української Автокефальної Православної Церкви високопреосвященнійшого митрополита Тернопільського і Подільського Мефодія».

І лише потім, у пункті 7-му, записано: «Обрати… керуючим справами Патріархії УАПЦ архієпископа Харківського і Полтавського Ігоря». Зауважте, справами Патріархії (тобто, канцелярії), а не всієї Церкви.

В Статуті УАПЦ, схваленому Помісним Собором у 1990 році, зі змінами та доповненнями Помісних Соборів 1997 та 2000 років, зокрема записано:

«1.7… Вищими органами церковної влади, управління й суду є Помісний Собор і Архієрейський Собор; вищим органом церковної влади на період між соборами є Патріарша Рада на чолі з Предстоятелем». Нічого, що б ставило керуючого справами Патріархії над Предстоятелем Церкви в управлінні нею, не сказано. Тому намагання архієпископа Ігоря (Ісіченка) керувати всією УАПЦ є такими, що грубо порушують рішення останнього Помісного Собору та Статут УАПЦ і свідчать про те, що він намагався захопити владу в Церкві.

В Статуті пишеться: «Предстоятель піклується про життя УАПЦ і керує нею разом із Патріаршою Радою». Отже про те, що Церквою керує «духовний опікун», не сказано жодного слова. До речі, в Статуті УАПЦ також записано: «Кандидат на посаду Предстоятеля повинен… бути єпископом УАПЦ», а митрополит Константин (Баган) ним не був. Якщо ж він був главою української православної митрополії в США (найменування УПЦ патріархом Варфоломієм дозволено зберегти), то вона належала тоді й належить дотепер до юрисдикції Константинопольської Церкви, а митрополит Костянтин належав до її єпископату і аж ніяк не міг очолити УАПЦ в Україні. Для чого ж вводити людей в оману, видаючи бажане за дійсне?

В положенні про Патріархію записано: «Патріархія діє під загальним керівництвом Предстоятеля» - чому ж тоді архієпископ Ігор (Ісіченко), повністю узурпувавши управління Патріархією й відмовившись виконувати вказівки Предстоятеля і навіть допускати (!) його до власного робочого кабінету, так протестує проти того, що Предстоятель, маючи на те повне юридичне право як Глава Церкви, вирядив його з приміщення Патріархії і відсторонив від виконання обов’язків керуючого справами як звичайнісінького заколотника?

І замість того, аби підкоритися рішенням Помісного Собору, скориставшись тим, що допущений до Патріархії як керуючий її справами, розпочав поступове відсторонення законно обраного Помісним Собором Предстоятеля митрополита Київського і всієї України Мефодія від займаної ним посади.

Коли ж той не силою «бандюків», як пише увесь час архієпископ Ігор, а згідно рішення Шевченківського районного суду міста Київа й при допомозі виконавчої служби, на законних підставах звільнив від нього і його прибічників приміщення Патріархії, яке належало Церкві, а не особисто архієпископу Ігорю, і розпочався гвалт про «захоплення Патріархії кримінальною групою митрополита Мефодія». Бачте, виконання постанови суду, це для владики Ігоря «захоплення кримінальною групою».

Цитата: «За заповітом, після упокоєння Патріарха (мається на увазі Димитрій Ярема. Єп. Афанасій), УАПЦ в Україні мала увійти під юрисдикцію митрополита УАПЦ в діяспорі Константина (Багана)». Знову, як кажуть, за рибу гроші!

УАПЦ в Україні аж ніяк не могла увійти під юрисдикцію американського митрополита, бо для цього потрібне було рішення Священного Синоду Константинопольської Церкви з благословення патріарха Варфоломія, тобто, надання ним УАПЦ канонічного статусу. Не тільки тоді (й тим паче!), а й до сьогодні вселенський Патріарх не відважується на такий крок, який може призвести до розколу у вселенському православ’ї.

Ще раз нагадаю, що Предстоятель УПЦ в США входить до складу єпископату Константинопольської Церкви, тобто повністю підпорядкований патріарху Варфоломію, а сама УПЦ (вона офіційно не носить назви УАПЦ), є рядовою єпархією (як і УПЦ Канади) розкиданого по всьому світу Константинопольського патріархату, своєрідною митрополією, яку очолює митрополит та ще два єпископи і нараховує вона 162 громади.

«Системна дискредитація «галицької» УАПЦ» - цей вислів взагалі не лізе ні в які ворота. За його словами потужні єпархії: Львівська – 362 діючих парафії, Івано-Франківська – 245 діючих парафій, Тернопільська – 143 діючих парафії, крім того, Івано-Франківська єпархія, яку створив і очолює один із перших архієреїв УАПЦ (висвячений патріархом Мстиславом ще в 1989 році) митрополит Андрій (Абрамчук), - має чоловічий монастир, який останніми роками наповнюється братією, там діє два дерев’яних храми, найближчим часом розпочинається будівництво величного собору в стилі українського барокко, - є «дискредитовані». А парафіяни малесенької кількісно та чисельно (9 діючих парафій, та до двох десятків в інших областях), Харківської-Полтавської «оновленої», яку очолює архієпископ Ігор, (а не тієї, що в складі УАПЦ), - бачать свою групку як «автохтонну інституцію, покликану забезпечити українську присутність у вселенській православній спільноті». І сміх, і гріх!

Що ж зробиш, можливо, професору одного з харківських університетів видніше, аніж тисячам священиків та віруючих «галицької УАПЦ», які перебувають у стані «фатальних змін у західноукраїнському православному середовищі». А які можуть бути фатальні зміни в західноукраїнському православ’ї, коли там, окрім автокефальних, ще кілька потужних єпархій Київського патріархату? Та й Московського теж. Може б таки варто було подивитися на ситуацію відкритими очима, а не бачити тільки свою особу крізь рожеві окуляри?

Архієпископ Ігор звинувачує УАПЦ в тому, що вона, мовляв, відкололася від… Харківсько-Полтавської єпархії, яка нині йменується «оновлена». Або я чогось не розумію, або світ перевернувся, як кажуть, догори дном – як це може Церква відділитися від своєї єпархії, тобто піти в розкол та ще з усіма єпископами й на чолі зі своїм Предстоятелем? А єпархія, собор якої в 2003 році «ухвалив визнати канонічним предстоятелем УАПЦ митрополита в діаспорі, а для правного захисту східноукраїнських громад і єпархіальних інституцій внести зміни до Статуту консисторії (єпархіального управління), які б неуможливили залучення Харківсько-Полтавської єпархії до розколу», не вчинила розколу в Церкві.

Читаємо далі: «Навпаки, Харківсько-Полтавська єпархія вперто продовжувала підтримувати дружні взаємозв’язки… з кліриками й мирянами Львівської та Івано-Франківських єпархій. Вона прийняла до свого складу кілька громад з Центральної та Південної України… надала консультативну допомогу в юридичному оформленні подільських громад».

Люди добрі, та що ж це, як не визнання власного розколу й розкольницьких дій проти УАПЦ і її законно обраного на Помісному Соборі Предстоятеля? Власноручне визнання цього факту самим же владикою Ігорем!

В Статуті УАПЦ чітко записано: «Рішення про ліквідацію єпархії УАПЦ, зміну її територіальних меж та кафедрального міста ухвалюється Архієрейським Собором і набуває канонічної правосильности з виданням відповідного Указу Предстоятеля». Ні такого рішення Архієрейського Собору, ні затвердження його Предстоятелем не було й бути не могло. Тобто, виокремлення ХПЄ владикою Ігорем в окрему релігійну організацію ХПЄ УАПЦ (оновлену) - (хоч він цього не визнає, пишучи, що то все: «плітки… , -і що: - проросійські джерела та апологети розколу послідовно впроваджують у масову свідомість думку, нібито в 2003 р. започатковано нову релігійну організацію – УАПЦ (оновлену), - сталося насправді і є доконаним фактом.

Отже, всі ті рішення єпархіальних соборів ХПЄ УАПЦ (о) в період з 2003 по 2006 про зміни й доповнення до Статуту єпархії, які вивели її зі складу УАПЦ, є розкольницькими! І слова зі статті владики Ігоря: «Ані собор 2003 року, ні жоден наступний єпархіальний собор не ставив питання про цілковитий відхід єпархії від УАПЦ», є неправдивими уже з огляду на те, що навіть непоминання Предстоятеля Церкви під час богослужіння вже є наміром виходу із лона Церкви. Адже, крім того, на тому єпархіальному соборі прийнято рішення визнати: «єдиним канонічним главою УАПЦ блаженнійшого митрополита Константина», тобто конкретно вказано на невизнання главою Церкви діючого Предстоятеля, блаженнійшого митрополита Мефодія і, в той же час, підпорядкування сторонній для УАПЦ особі. А це якраз і є розкол!

Статутом УАПЦ до компетенції єпархіального собору не віднесено право вносити зміни й доповнення до Статуту єпархії, які виводять її з підпорядкування Архієрейського собору й Предстоятелю Церкви, до того ж, вони обов’язково повинні затверджуватися Предстоятелем Церкви. Такого, знов же таки, не було. І якщо Мін’юст затвердив Статут УАПЦ (о), то тільки тому, що це вже був Статут самостійної релігійної організації.

В Статуті також записано: «Єпископ може бути позбавлений повноважень і виведений поза штат УАПЦ за рішенням Помісного або Архієрейського Собору указом Предстоятеля». Архієпископ Ігор Ісіченко за деструктивну діяльність, спрямовану проти Предстоятеля УАПЦ митрополита Мефодія, спільним рішенням Патріаршої Ради та Архієрейського Собору УАПЦ від 9 квітня 2003 року, «скреслюється з числа архієреїв УАПЦ, позбавляється всіх посад УАПЦ і виводиться за штат УАПЦ». З того часу архієпископ Ігор не є архієреєм УАПЦ. Для чого ж дурити людей!

А те, що він, користуючись складною ситуацією в УАПЦ, викликаною розгнузданою інформаційно-дискредитаційною війною, розв’язаною проти нашої Церкви Київським Патріархатом, провокаційно заявляє: «Харківсько-Полтавська єпархія готова відновити повномасштабну участь у загально-церковному житті за умови повернення УАПЦ до стану, визначеного Помісним Собором 2000-го року й виведенням поза клир із сумнівним свяченням та авантюрників», будь-яка знаюча людина визнає як заклик до розкольницьких дій в УАПЦ і переманювання до себе її парафій. Раптом і справді УАПЦ почне розпадатися! На це архієпископ Ігор давно вже сподівається. Але Церква тільки загартовується в боротьбі за своє існування.

Преосвященний Афанасій,
єпископ Харківський і Полтавський УАПЦ

Цей відгук єпископа Афанасія на виступ архієпископа Ігоря (Ісіченка) на сайті Kirios.org.ua. надруковано з деяким запізненням, бо йшов Великий піст, а по закінченню посту було вирішено не виставляти статтю взагалі, адже пройшло чимало часу. Аж тут раптом на офіційному сайті ХПЄ УАПЦ (о) з’явилося звернення Національної (!) конференції Всеукраїнського братства апостола Андрія Первозваного (начебто в нього тисячі чи хоча б сотні членів): «Зупинити кризу УАПЦ – наша християнська суспільна місія». Одразу хочу зазначити, що це братство, яке базується у Львові, не має ніякого організаційного стосунку до УАПЦ, але сміливо береться судити про те, що діється в нашій Церкві та ще й вказувати священноначаллю що йому робити та як діяти.

Але все оте галасування в Каневі, як, власне, й взагалі вся їхня діяльність, звичайнісінька провокація, спрямована на підрив авторитету й самої діяльності УАПЦ та її Предстоятеля. Бо замість того, аби визнати власні помилки, покаятися й повернутися в лоно Церкви, вони, на чолі зі своїм духовним главою – архієпископом Ігорем Ісіченком, люто воюють проти Церкви, в складі якої колись перебували, але через гординю й непослух опинились за її межами. Але ж дуже вже хочеться й надалі в ній верховодити, бо хоч якогось зиску від нинішнього перебування поза огорожею УАПЦ, де опинилися через власну ж недалекоглядність, немає, окрім хіба того, що можна влаштовувати якісь провокації, нагадуючи про своє існування.

І цей заклик є звичайнісінькою провокацією, бо як інакше розцінювати заклик до керівників найбільших кількісно і найміцніших єпархій, авторитетних в УАПЦ та й у православному світі, шанованих всіма архієреїв? Як розцінювати відверту брехню про критичний стан у Тернопільській єпархії, чого насправді немає? Все це – підтвердження того, що харківський архієпископ Ігор Ісіченко продовжує розпочату ним у 2000-му році деструктивну діяльність по руйнуванню УАПЦ. І тут треба, нарешті, всім, хто підтримує історичну автокефалію, задуматися над тим, в чиїх інтересах все це робиться і… з якого центру управляється деструктивна діяльність цього владики, братчиків та їхніх підспівувачів.