Інформаційний портал Тернопільської єпархії УПЦ Київського патріархату

пʼятниця, 14 червня 2013 р.

Пам’яті митрофорного протоієрея Михаїла Чокалюка

14 червня виповнюється 9 років з дня упокоєння Високопреподобного отця Михаїла.
Божа мудрість гласить, що людина, саме людина, обдарована розумом, завжди повинна бути холодною до зла, до неправди та злочинства і гарячою в правді, справедливості, любові до Бога і до народу. Любити свій народ, свою націю, то означає любити самого себе, свою родину, свій дім, дружину і дітей, обдарувати їх таким дарунком, якого ні ворог не може вкрасти, ні вогонь не може спалити, ні вода залити, ні в землі цей дарунок не зогниє, бо цей дарунок - любов і віра в добрі діла і приклади.

Ось чому я присвячую цю книгу в першу чергу тим, хто подарував мені цей неоціненний скарб - татові Дмитрові Васильовичу Чокалюку і мамі Олені Іванівні Чокалюк, а також найдорожчому нашому другові, патріотові України, районному провідникові ОУН Михайлові Дмитровичу Тодорюку, моєму тестю Василю Михайловичу Кушніру і його синові, а моєму побратимові по неволі, Іванові Васильовичу Кушніру, кущовому провідникові ОУН, сміливому і мужньому воякові УПА Георгію Петровичу Василинюку і всім воякам Української Повстанської Армії, живим і полеглим у боях, а також усім моїм вірним друзям по неволі, які ділилися зі мною крихтою хліба і дрібком солі, були вірними за всіляких обставин, не зраджували, не продавались за баландний суп чи злочинну прихильність тюремного начальства і цивільної влади. 

Присвячуючи цю книгу пам’яті героїв УПА і тих, хто їм допомагав, ми увічнюємо їхні імена, бо ж відомо, що герої не помирають, якщо їхні імена викарбувані на сторінках “Книги Людської Пам’яті". Нині багато хто каже, що Україна отримала незалежність без боротьби, без єдиної краплі крові ми стали вільною державою. Ці слова є підлою зрадою, зрадою тих, хто виборював свободу в нерівній боротьбі. Тих, хто залишився лежати в лісах майже під кожною смерекою, тих, кого замордували в тюрмах і в Сибірі. А тих, хто пройшов крізь цю пекельну машину і вижив, переслідували, цькували і знущались аж до 1991 року. Що сказати, хіба не боляче, що і понині наша незалежна держава так і не визнала героями тих, хто віддав за її свободу життя в нерівній боротьбі. Ми повинні пам’ятати своїх героїв, бо колись вони, а нині ми є тою зв’язковою ланкою в ланцюзі історії між тими, хто йшов перед нами і буде іти після нас”... щоб вони пам’ятали, як дорого обходиться нам наша незалежність, щоб знали, що силу нації, силу держа¬ви складають..., загальнонаціональна єдність і любов до Вітчизни, взаєморозуміння і взаємоповага. І найголовніше, щоб серед нас не було зрадників, запроданців, холуїв,...” !

прот. Михаїл з дружиною Василиною в домашній церкві

Це слова заповіту із книги «Хресна дорога до незалежності» митрофорного протоієрея Михаїла Чокалюка, в пам’ять про якого пишеться цей спогад, про його величезну жертву, яка разом з іншими жертвами є порошинкою в фундаменті свободи нашої держави. Народився Михайло Дмитрович у сім’ї православних українських націоналістів - Дмитра та Олени Чокалюків в селі Стара Жадова 10 жовтня 1929 року. Був найменшою, п’ятою, дитиною у сім’ї. Змалечку разом з батьками ходив до храму Божого. У 1935 році шестилітнім хлопчиком пішов до румунської школи. Але при цьому уже досить непогано читав і писав українською мовою, через що інколи допускав помилки плутаючи румунські й українські букви.

Через це виник цікавий курйоз. Сплутавши букву румунського алфавіту «S» з «С» українською, Михайла викликав директор і, показуючи на букву, запитав: - Мігай, що це таке є? - Помилка, - відповідаю я. - Тоді він ще суворіше: - Ти знаєш українську мову? - Я промовчав. - Тебе, як і всіх інших, варто бити за це! Тут я не стримався, сам не знаю звідки в мене взялася така сміливість, і відповідаю йому по-румунськи: - Тоді і Вас треба бити, бо звідки ви знаєте, що це українська буква «С»?.. - Я директор! Я мушу це знати,- кинув він суворо. - Я теж маю знати це,... бо хочу стати священиком, - відповів йому в тон». (З книги «Хресна дорога до незалежності»).

Цей діалог вказує на те, що вже з юних літ священик Михайло був національно-свідомою людиною і готовий захищати своє, рідне, що поступово і продовжував робити в міру свого фізичного та духовного зростання. Так, у 1941 році, коли на Буковині декілька днів було безвладдя, між румунами і москалями, у селі Стара Жадова відбувся мітинг за незалежність України, в якому дванадцятилітній Михайло вже брав активну участь разом зі своїми батьками. А у травні 1944 року став зв’язковим розвідником Михайла Тодорюка (псевдо-«Весна»), який був референтом господарчої сітки Буковинського Куреня «Перебийноса. Звичайно, юний Михайло Чокалюк також отримав псевдо - «Мень», а його батько Дмитро - «Верба».

З цього часу їхній будинок став явочним, де у будь- який час воїни УПА могли знайти притулок, та у двосторонньому напрямку обмінювались інформацією. Як відомо, вже з протоколу НКВД, будинок неодноразаво відвідували вояки УПА такі, як: «Весна», «Крим», «Орест», «Чайка», «Степан», «Козак», «Моряк», «Кобза», «Граб», «Бучок» та багато інших. У 1947 році Михайло вступив до духовного училища при Чернівецькій консисторії, але боротьби не покидав. Так тривало до арешту 1949 року. Цьому передували важкі втрати та сумні події. У 1948 році в нерівнім бою в с. Черешенька загинув провідник УПА Сторжинецького району, Михайло Тодорюк («Весна»). Це була важка втрата, бо крім усього, він був родичем родині Чокалюків. Боротьба ставала жорстокішою, на жаль, зрадники росли, як гриби після дощу.

Так, провідником ОУН УПА в Сторожинеччині стає Афанасій Назарович Сіренко («Орест»). Це був засланець НКВД, який і розкрив усю сітку підпілля Сторожинецького району. З 6 на 7 червня 1949 року Михайла Дмитровича Чокалюка разом з батьками заарештували. 19 листопада цього ж року винесли вирок: 10 літ позбавлення волі з конфіскацією майна. Звичайно, всі розуміють, що 7 червня, 19 листопада це сухі дати, а між ними проходило життя, наповнене жахом. Яких тільки тортур не придумували комуністи!

Фото 1949 р. із кримінально-слідчої справи

Останні дні 1949 року провів у львівській пересилці. В середині січня 1950 року сформували етап і товарним, обдертим ешелоном рушили на північ. Майже тиждень не давали їсти, а після нагодували досхочу гнилою тюлькою і... не дали пити. Через день дали води і хто не стримався, пив досхочу. Багато тоді померло на місці. А попереду чекала колюча Воркута, звісно на тих, хто доїхав, тому що цей холод і голод пережити було неможливо. Далі воркутинські табори, де літом 1952 року смертельно захворів. Лікарі відмовилися лікувати, бо вважали безнадійним. Але один із лікарів, дізнавшись від товаришів, які принесли Михайла, звідкіля хворий, погодився лікувати, це був земляк із румунської частини Буковини. Як кажуть, не було б щастя та нещастя помогло. Знайомство з цим лікарем допомогло здобути знання фельдшера. Будучи фельдшером трішечки пом’якшився тюремний гніт, але каторга є каторга.

У протоколі №32-К від 17 липня 1956 року записано: «Чокалюка Михайла Дмитровича за недоцільністю дальшого утримання у виправно-трудовому таборі звільнити зі зняттям судимості». Здавалося, все скінчилось, судимість знята, ти вільний. Та це не була воля, хіба що внутрішня, бо її обмежити ніхто не може. Починався новий виток боротьби зради і поневірянь. Приїхавши на рідну Буковину, серце огорнув смуток. Батько Михайла Дмитро повернувся з тюрми інвалідом, згодом і повернулася мати. Вони змушені були скитатися по чужих людях. Хату їм не повернули, там проживала дружина голови сільської ради. Скитаючись, батько невдовзі помер, тому Михайло його не застав. Жити ніде, працевлаштуватися також. Всі лікарні відмовилися взяти на роботу фельдшером, мотивуючи судимістю.

За порадою старожадівського священика Івана Григоровича Барана пішов в Чернівці до владики Євменія і з його благословення поновив своє навчання в Духовному училищі при консисторії. 5 травня 1957 року одружився з Кушнір Василиною Василівною, батько якої помер в тюрмі в Сухобезводному, а брат Іван Кушнір відбував покарання разом у Воркуті. Одруження дає змогу стати священиком, тобто рукоположитись, що і сталося 7 липня - в сан диякона, а 12 липня - в сан пресвітера. На той час було два типи священиків: свої, радянські, які чітко виконували волю КДБ, були вухами і очима цього карального відділу; другий тип - це патріоти, вільні душею, які служили українською мовою, виховували людей у патріотичному дусі, та й взагалі щиро виконували свої обов’язки. КДБісти ліпили на них різні ярлики: священики «бандерівські», «буржуазно-націоналістичні».

Протоієрей Михайло в душі радо погоджувався з цими ярликами і виправдовував їх своєю працею, через що не міг довго затриматися на одній парафії. Постійно викликали на допит в КДБ, навідувалися додому з різними запитаннями. Декілька разів, за свідченням Григорія Бучацького, який брав у цьому участь, планували вбити. У сім’ї священика Михайла народилося шестеро дітей: троє хлопців і троє дівчат. Всіх вихо¬вували в патріотичному дусі. Троє синів пішли по батькових стопах, здобули вищу богословську освіту з вченими ступенями «кандидат бого¬словських наук». Старший син - митрополит Рівенський і Острозький Даниїл (Богдан Чокалюк нині спочилий) досягнув вершини духовного рангу, був членом Священого Синоду, Головою ВЗЦВ, вів активну діяльність щодо утворення в Україні Помісної Церкви.

Дивлячись на життя борців за волю й незалежність нашої держави розуміємо, не стала вона вільною сама собою без єдиної краплі крові. Вона вільна завдяки тим патріотам, які жертвували життям у боротьбі з ворогом. Ця жертва прийнята і від тих, хто вижив, бо, вступаючи в боротьбу, не надіявся на життя. Провідник ОУН УПА Сторожинецького району Михайло Тодорюк («Весна»), звертаючись до Михайла (священика Михаїла Чокалюка) говорив: «Я цього змагу не переживу. Про це навіть мови нема, я загину. А якщо ти за¬лишишся живим, не забудь про мене...» Не забув.

Наприкінці життя прот. Михаїл був ініціатором спорудження пам’ятника воїнам УПА в с. Стара Жадова, на якому перше прізвище та ім’я - Тодорюк Михайло. А також написав книгу «Хресна дорога до неза-лежності», в якій з великим пієтетом згадує подвиг «Весни». Сам священик Михайло неодноразово говорив: «Я ніколи не втрачав віри в Бога, був певний, що без Його волі волосина з голови людської не впаде, але ніколи не ду¬мав, що переживу ці страшні роки тортур і поневірянь». Вічна слава героям, які поклали душі свої в нерівній боротьбі за волю й незалеж ність України!!!  

За матеріалами книги «Хресна дорога до незалежності»
митрофорного протоієрея Михаїла Чокалюка