Інформаційний портал Тернопільської єпархії УПЦ Київського патріархату

субота, 27 липня 2013 р.

Хмельницький митрополит Антоній: відверто про важливе

Напередодні всеправославних та церковно-державних святкувань ювілею 1025-ліття Хрещення України митрополит Хмельницький та Кам’янець-Подільський Антоній (Махота) у місцевому єпархіальному Управлінні провів зустріч з представниками регіональних та церковних ЗМІ. Спілкуючись у дружній та невимушеній атмосфері, владика розповів присутнім про сучасний стан Української Православної Церкви Київського Патріархату, поділився своїми міркуваннями з приводу новин та церковно-політичної ситуації, що нині панує у православному світі. Єпархіальна прес-служба пропонує всім бажаючим для ознайомлення частину стенограми митрополита Антонія з незначними редакторськими правками. З огляду на великий об’єм тексту, розмову для публікації розділено на кілька частин. Сьогодні для вас – перша з них.

Про тих, хто проти святкувань Ювілею

Дійсно, черговий ювілей Хрещення Руси-України не є надзвичайно “круглим”, хоча ювілеєм прийнято вважати не лише “круглі” дати, але й ті, що кратні 25-ти. Однак для нас, віруючих людей епохи, яку сьогодні називають епохою постмодерну чи навіть пост-постмодерну та секуляризації, будь-яка нагода згадати про своє християнське покликання, молитвою та священнодійствами обновити Благодать Пресвятого Духа, що почиває у нас, - безумовно неймовірно цінний та важливий релігійний досвід.

Навіть на невеликих сільських парафіях день місцевого храмового свята зазвичай є часом особливого духовного піднесення. Можливо не всі це здатні відчути у повній мірі, але повірте, спілкуючись з "простими" парафіяльними священиками, не можна не відчути їхнього духовного запалу, натхнення та підбадьорення, коли, вшановуючи небесного покровителя громади чи то якусь іншу важливу подію, парафію відвідує архієрей. Що вже говорити, коли направду "всім миром" - від Патріарха до старенької бабусі, наша Православна Україна збирається біля Господнього престолу в молитві та єднається в Пресвятій Євхаристії. Тому мені теж видається дещо дивним, коли деякі скептично налаштовані до Українського Православ'я діячі в той чи інший спосіб критикують наші урочистості. Це так само дивно, якби з таких причин, скажімо, критикувати щорічні вшановування Різдва чи Великодня, відмовляючись від святкувань і посилаючись на відсутність красивої “ круглої” дати.

Сенс будь-яких християнських святкувань полягає не в тому, щоб у них дотриматись абсолютної хронологічної точності та формалізму, а щоб пригадати нашому народу про його богосинівство та християнську гідність. Духовенство та миряни нашої Церкви вважають, що сьогодні це особливо на часі. Бачимо як низько впала духовність та мораль і як мало справжнього християнства залишається у світі. Тож у цьому сенсі наші святкування мають і визначене практичне значення - як час своєрідної духовної мобілізації та церковного перепису: хто з нами, хто не з нами, а хто - проти нас.

Про посаду Патріаршого Намісника

Новина про те, що на Помісному Соборі УПЦ Київського Патріархату було затверджено посаду Патріаршого Намісника та обрано кандидата на неї, застала багатьох зненацька. Деякі недоброзичливці побачили в цьому навіть визнання Патріархом свого швидкого та неминучого відходу у вічність. Можу сказати наступне. Це дійсно неминучий відхід, бо від смерті не врятується жодна людина - ні Святійший Патріарх, ні ви, ні я. Але наскільки швидко і коли саме це станеться, знає лише Сам Господь Бог. Говорячи так само цинічно, як це роблять наші критики, зауважу, що Патріарх Філарет пережив не одного священика, єпископа чи патріарха. І, не дивлячись на свій поважний вік, до нині залишається при доброму здоров’ї та свідомому глузді. Чого, на жаль, не можна сказати про деяких інших, значно молодших кліриків та мирян, як з нашої Церкви, так посеред наших опонентів. Тим не менше, Святійший Владика звик тверезо дивитися на речі і Патріархові зовсім не байдуже, що ж станеться з нашою Церквою після його відходу. А тут, як розумієте, можливо безліч сценаріїв розвитку, не всі з яких можуть бути добрими та оптимістичними.

Думаю, мало хто буде сперечатись, що Київський Патріархат зміцнів та утвердився саме завдяки винятковій ролі в його історії Святійшого Патріарха Філарета. Дійсно поруч з Його Святістю трудиться кілька десятків архієреїв та тисячі священнослужителів. Однак лише завдяки мудрій та виваженій позиції нашого духовного лідера, духовний ансамбль Київського Патріархату здатен грати злагоджено та в унісон ось уже два десятки років. Звичайно, ми всі люди грішні і навіть митрополити часом можуть припускатися помилок. Тим не менше, я б особливо хотів наголосити, що між окремими винятками з цього правила та самим правилом є суттєва різниця. Наша Церква зростає, а значить ми робимо все вірно.

Виняткову мудрість Патріарх виявив тим, що запропонував на посаду Намісника людину, котра не була зв’язана безліччю єпархіальних обов’язків та користується належною пошаною єпископату та мирян. Владика-митрополит Епіфаній являє собою яскравий приклад молодої генерації нашого єпископату, представник нашого вченого чернецтва, на яке Церква покладає особливі надії. За час свого служіння Владика зумів яскраво проявити себе, як достойний кандидат на посаду Патріаршого Намісника. То ж особисто я ні на мить не сумніваюсь у тому, що за цих умов, з кількох можливих альтернатив, затвердження такої посади було необхідним, а вибір особи Патріаршого Намісника був найоптимальнішим. Час покаже чи помилилися ми всі у своєму виборі, чи ні. Сам я не схильний ідеалізувати людей і не прагну, щоб мене хтось ідеалізував.

Хмельницький митрополит Антоній: відверто про важливе 
Кожен свій офіційний документ єпископ підписує фразою: "Милістю Божою єпископ (ім’ярек)". Це древня православна традиція підкреслює християнське переконання у тому, що будь-яке наше становище в Церкві - це не наші особисті заслуги, але наш вибір та співдіяння, співпраця зі Святим Духом Божим. Все, що ми маємо в собі доброго, - це не наше, а Господнє. Нашими у нас, на жаль, є тільки гріхи. 

Міркуючи по-світському, Владика Епіфаній дуже швидко зійшов кар’єрною драбиною. Але в Церкві Православній немає поняття “кар’єрна драбина”. Натомість, у нас є слово "ліствиця"- драбина духовного вдосконалення, яка не ділить людей ні на багатих, ні на бідних, ні на заможних, ні на безіменних. Єдине, що справді має значення, - це стан людської душі, її праведність чи нерозкаяна гріховність. Висока ієрархічна посада - це не нагорода, а випробування та важкий життєвий хрест. Тому будемо всі нелицемірно молитися, щоб наш улюблений у Христі брат митрополит Епіфаній явив Святій Церкві безумовний приклад смирення, послуху, вміння навчатись та чути ввірену йому братію.

У цьому аспекті митрополича гідність у тридцятип’ятирічної людини зовсім не вада. Патріарх Філарет не раз нам нагадував, що молодість – це та риса людини, яка дуже швидко проходить. Натомість, вадою буде зловживання своїм становищем та гординя, яка часто є супутником людей на високих посадах. Якщо Владика Епіфаній й надалі буде багато працювати, то буде й не раз помилятись. Не помиляється тільки той, хто нічого не робить. Святі Отці вчать, що від цього також може народжуватися відчай та неспокій. То про яку нагороду можна вести мову, коли на мові аскетики це означає, що чим більша на людині лежить відповідальність, тим запеклішу духовну боротьбу їй належить вести з собою? Як це дійсно важливо, виправдати всі сподівання. Як важливо не обманути всіх тих, хто довірив таку високу посаду. Зробиш щось не так, то розчаруєш і себе, і тих людей, які в тебе вірили, вважали, що ти все зможеш. Це ж не він сам себе обрав. Його обрала Церква.

Але варто також заперечити твердження, що з кількох десятків єпископів Київського Патріархату не знайшлося людини, котра б, маючи більший досвід архієрейського служіння, зуміла б виконувати обов’язки Патріаршого Намісника. Багаторічне жертовне служіння наших митрополитів, серед яких назву лише Преосвященних Димитрія та Михаїла, Іоасафа та Володимира, краще будь-яких моїх слів підтверджує цю думку. Кожен з них, безперечно, міг би обійняти цю посаду та чудово з всім впоратись. Справа тут не в чиїхось особистих "патріарших" амбіціях, а в реальній користі Церкві та розумінні наших реалій.

Дай, Боже, ще довгих років життя нашому першому Архіпастирю - Святійшому Патріарху Філарету. Нехай Спаситель і надалі посилає йому молодих та енергійних помічників, які зможуть полегшити важкий патріарший хрест, допомагаючи завжди там, де це буде доречно. Скажу навіть більше. Великою мірою, кожен чинний єпархіальний архієрей по суті й є Патріаршим Намісником, представником чи замісником у своїй області. А коли звершує богослужіння – символізує самого Спасителя. Тож, з канонічної точки зору, із заснуванням нової посади, жоден єпископ нічого не здобув, але й нічого не втратив.

Тим не менше, завдяки такому нововведенню процедура обрання Патріарха з часом все більше викристалізовується й так ми матимемо всі підстави, одного дня зустрівши сумну новину, не розгубитись, не поділитися при цьому у чварах, а також не зникнути чи то не розчинитися серед інших українських Православних Церков. Натомість, ми будемо й надалі консолідуватись, утверджуватись саме як Помісна Церква - рідна по духу Церква нашого народу. За Господньою Заповіддю ми шануємо всі Православні Церкви, але з особливою ревністю та наснагою працюємо над зміцненням рідної, батьківської духовної оселі - Української Православної Церкви з власним Київським Патріархом. У будь-якому випадку не варто забувати давню приповідку: “Людина планує, а Господь керує”. Якщо будемо надіятися більше на Бога, ніж на себе чи на людей, все у нас вийде спасительно та правильно. У церковному світогляді ці два слова завжди є синонімами. Все інше - від лукавого.

Чому Помісні Церкви не спішать визнавати Київський Патріархат?

Часто можна почути докори у нашу адресу й про те, що, мовляв, Київський Патріархат не визнає жодна з Помісних Церков Православного світу. Але подивимось чи відповідає це дійсності, а якщо відповідає, то чому.

Багато наших архієреїв та священиків з приватними та робочими візитами відвідують інші країни. Під час таких подорожей ми природно маємо неофіційні або офіційні контакти з представниками інших Церков та конфесій. Хочу зауважити, що майже завжди такі наші зустрічі проходять у теплій та конструктивній атмосфері. Якщо фундаментом діалогу є богослів'я, мова про християнську духовність чи мораль, то нас сприймають як рівних. Однак, як тільки мова торкається політики, тоді дійсно дехто утримується від спілкування, оскільки відчуває природній страх перед ситуацією. А в ній, очевидно, заручниками є не ми, а вони самі!

Насправді більшість Помісних Церков попри свою декларовану незалежність є заручниками цілої низки політичних та економічних чинників, що тяжіють над їхніми Церквами та країнами. Ось погляньте лише на найбільші Церкви Сходу. Більшість з них переживають сьогодні часи глибокої кризи, вийти з якої без стороннього втручання, найперше економічного та політичного, у них немає шансів. Розміри древніх Патріархатів сьогодні часто рівняються нашим пересічним благочинням єпархії. Окрім того на їх канонічних територіях часто ведуться війни чи мають місце сутички з мусульманами, які нерідко доходять до масового кровопролиття. В кількох країнах священики та єпископи вже вимушені покидати місце свого служіння, оскільки православних парафіян навіть у великих містах зовсім не залишилось. Їх або залякано смертю або вже вбито. Особливою економічною проблемою є Церкви Африки та Близького Сходу. Місіонерська діяльність там вимагає значних капіталовкладень, яких у скарбниці патріархату давно немає. Єдиним виходом у такій ситуації є дружня, “взаємовигідна” співпраця з багатими Церквами, зокрема Російською Православною Церквою. 

Росія давно відкрито чи таємно фінансує безліч проектів на територіях інших держав. За це місцеві, вже в прямому значенні “кишенькові” Патріархати, працюють над зміцненням авторитету РПЦ. І ці гроші варто відробляти у будь-якому випадку, будь-яким доступним способом. Згадаймо хоча б сумновідому Кіпрську кризу. Лише втручання Росії зуміло врятувати країну від остаточного економічного колапсу і людина, яка чи не найбільше була задіяна в вирішенні економічних питань держави, - це Предстоятель Кіпрської Церкви архієпископ Хризостом. Чи може варто згадати про роль Росії у Сирійському конфлікті? У той час, коли патріарх Кирило з миротворчою місією відвідував країну, уряд Росії постачав туди зброю. Олександрійський Патріарх Феодор п’ять років жив в Одесі на початку 90-х років та чудово поріднився з РПЦ, яка, очевидно, приклала свою руку до його обрання. Так само й Болгарський патріарх Неофіт у свій час закінчив аспірантуру при Московській Духовній Академії. Таких прикладів можна привести ще багато.

У відповідь на економічне та політичне сприяння уряду та церкви Російської Федерації ці невеличкі Церкви залюбки готові називати біле чорним і навпаки. Але, звісно, це зовсім не означає, що через це біле перестане бути білим, а чорне - чорним. Як тільки в Росії закінчиться газ та нафта або в Кремлі приймуть рішення про зупинку фінансування чужоземних Церков, в України різко зросте шанс отримати офіційне визнання нашої Церкви - Київського Патріархату.

Ми завжди готові до діалогу, а наші братські обійми завжди відкриті. А коли нас не хочуть прийняти, то це в першу чергу проблема тієї сторони, в якої відчувається брак християнської любові.

Про Київ, Москву та націоналізм

Українська Церква сьогодні, зрештою, як і двадцять років тому, переживає непрості часи. Нам досі потрібно боротися за своє право на існування. Це величезна проблема, але проблема не наша, не Церкви, а самої України. Ми, віруючі, можемо існувати в будь-яких умовах, а дехто з нас згоден навіть стати сповідником чи прийняти мученицький вінець за Христа та Його святу Церкву, не шукаючи для себе ситості та комфорту. Однак, не можна забувати, що Церква буде без держави, але Україна як повноцінна, незалежна держава без Помісної Церкви ніколи не відбудеться. Поки тут пануватиме Церква з "широкою автономією" від Москви, доти сама Україна залишатиметься з правами цієї ж широкої автономії. Ми начебто й маємо всі зовнішні ознаки незалежності, але поки люди моляться чужою мовою за чужого Предстоятеля, до того часу вони залишаються або заручниками, в"язнями цієї лукавої системи, або ж самими окупантами, принаймні духовними.

Справа тут не лише в тому, якого патріарха згадувати на богослужінні: Філарета чи Кирила. За цими іменами стоїть вся історіософна система, все світобачення людини. Зрештю це знову ж таки цілком релігійне, богословське питання - з ким і як ми себе ідентифікуємо, які в нас духовні цінності та пріорітети.

Деякі діячі часто намагаються нас таврувати "націоналістами", прозоро натякаючи, що націоналізм - це гріх та зло. Не заходячи зараз в дебрі любомудрія, нагадаю, що це не націоналізм є злом, а шовінізм – ставлення своєї нації вище за іншу. Натомість, кожен християнин, тим більше православний християнин, повинен любити свій край словом та ділом. Жоден розвинутий народ, жодна освічена та окультурена людина не може заперечувати цінності любові до рідного краю. То чому ж те, що у всіх вважається рисою благочестя, в українців має вважатись вадою? Може саме тому, що український націоналізм суперечить російському шовінізму чи великоімперському закомплексованому націоналізму?

Аналізуючи розвиток політичних та церковно-політичних відносин останніх років, все більше переконуєшся в тому, що політична система Росії не в останню чергу побудована на потворному симбіозі з місцевою церковною машиною. А відтак увесь "передовий" досвід таких стосунків, наші брати хочуть експортувати нам сюди, - в Україну. Хотілося б відповісти словами Леоніда Даниловича: “Україна не Росія”. Однак, поки українці не будуть розуміти світоглядної різниці між Київським та Московським Патріархатами, між нашими державами жодної принципової різниці не буде. Але думати так гріх! Росіяни, просуваючи ідеї російської Церкви в Україні, в одне вухо улесливо кажуть, що у християн повинна бути одна матір і одна мова. А в інше шепочуть: “Навіщо вам своя матір, якщо у нас є наша?” Відречіться від своєї, то здобудете благодатність та спасетесь. Але хіба можна зрадництвом спасти свою душу? Який "бог" у тих людей, які зрадництво та яничарство ставлять у фундамент свого богослів'я? Людей обманути, безумовно, можна. Але той, хто обманює, завжди програє, принаймні до часу, поки в цьому світі існує Бог... 

(Далі буде…)  

Митрополит Антоній (Махота),
Керуючий Хмельницько-Кам'янець-Подільською єпархією
УПЦ Київського Патріархату