Інформаційний портал Тернопільської єпархії УПЦ Київського патріархату

середа, 3 липня 2013 р.

Делегація УАПЦ взяла участь у роботі УБТ. Фото

26 червня 2013 року в Київі, в Українському домі Біблії по вулиці Баумана, 18, відбулося засідання Центрального правління Українського Біблійного Товариства (УБТ), приуроченого до 1025-ліття Хрещення Руси-України. Відкрив засідання президент УБТ Григорій Іванович Комендант, який у своєму короткому слові подякував усім за допомогу Товариству в реалізації програм із друку Біблії та її поширення.

Член Центрального правління УБТ Дмитро Степовик виступив із доповіддю «Вибір християнської віри і доля українського народу». Після цього зі словами привітання виступили представники УПЦ МП, УПЦ КП, УАПЦ та протестантських Церков, які позитивно відгукнулися про роботу Біблійного товариства та внесли пропозиції щодо покращення наявних перекладів Святого Письма.

З благословення Предстоятеля УАПЦ, блаженнійшого Мефодія, митрополита Київського і всієї України, в роботі засідання Центрального правління взяв участь преосвященний Афанасій, єпископ Харківський і Полтавський. На цьому засіданні Владика Афанасій висловив свої міркування стосовно значення для українського народу Святого Письма та молитви на рідній мові, а також зауваження щодо якості перекладів. Єпископ Афанасій поділився своїми думками і з редакцією нашого сайту, в якому зазначив і наступне.

- Біблійне товариство ось уже поспіль двадцяти років проводить велику роботу по друкуванню та поширенню Святого Письма на українській мові в Україні й навіть за її межами, продовжуючи подвижницьку роботу братів-місіонерів святих Кирила та Мефодія, які стали видатними церковними діячами слов’янських народів. Слід наголосити на тому, що святі Кирило й Мефодій, за походженням болгари, прагнули донести до слов’янських народів Слово Боже їхньою мовою, в чому була на той час особлива потреба, враховуючи загострення в протистоянні східного й західного християнства, а також посилення політичного й церковного впливу германських племен на суміжні слов’янські народи, що накладало свій відбиток і на їх політичний та культурний розвиток.

До речі, коли латинські церковники, які відстоювали позицію тримовності - єврейська, грецька та латина - стали нападати на Кирила, звинувачуючи його в єресі, то він їм у відповідь відказав словами апостола Павла: «Бо коли сурма звук невиразний подає, хто до бою готуватись буде? Так і ви, коли мовою не подасте зрозумілого слова, то як пізнати, що кажете? Ви говоритимете на вітер» (І Кор., 14:8-9). Думаю, що і в цьому висловлюванні ап. Павла святі Кирило й Мефодій черпали своє натхнення й мужність у святій справі донесення Святого Письма до рідних їм по крові й духу слов’янських народів.

Тому, на основі тодішньої болгарської мови, перед тим добре підготувавшись, Кирило створив перший слов’янський алфавіт і з допомогою Мефодія переклав з грецької на слов’янську мову вибрані місця з Євангелії, Псалтир та Апостольські послання, а також Літургію. Згодом Мефодій, висвячений на єпископа моравських земель, що в центральній Європі, довершив працю свого брата після його ранньої смерті.

Величезні зусилля братів-місіонерів за достатньо короткий час забезпечили усталення слов’янської літургії на всьому просторі розселення слов’ян та утвердження нової богослужбової мови, на той час зрозумілої для всіх слов’янських народів, а також розвиток та поширення слов’янської книжності. Звичайно, церковнослов’янська писемність удосконалювалася учнями Кирила та Мефодія, залежно від тих географічних розмежувань, які складалися відповідно до тих чи інших живомовних середовищ та державно-політичних об’єднань.

До речі, саме їхня подвижницька праця сприяла утвердженню слов’янської мови як четвертої богослужбової поряд із прийнятими в християнському світі єврейською, грецькою та латиною. Адже й у Святому Письмі говориться про те, щоб не тільки трьома мовами славили Господа, а й усіма: «Хваліть Господа всі народи, хваліть Його всі люди» (Пс. 116:1).

Це вказує на те, що й український народ має повне право й на Святе Письмо, й на богослужіння рідною мовою, бо це найбільше наближає народ до Бога як в усвідомленні Слова Божого, так і в духовному єднанні зі своїм Творцем. Згадаймо, як і великий учитель християнства апостол Павло говорив, що краще сказати кілька слів мовою зрозумілою, аніж кілька тисяч мовою незрозумілою. Бог створив народи і дав кожному

лише йому властиву мову, тому той, хто позбавляє народ права на спілкування з Богом рідною мовою, втручається в промисел Божий. А хто така людина, щоб творити подібне? Оце якраз і є хула на Духа Святого, Який, за висловлюванням апостола Павла, дише, де хоче, а не комусь підконтрольний.

Більше того, тільки той народ, який хвалить Творця й молитовно звертається до Нього рідною мовою, відповідає Його творчому задуму стосовно кожного з них, як і кожної окремо взятої людини. Ми ніколи не будемо знати достеменно того, з якою метою Бог створив таке різномаїття народів, давши кожному лише йому властиву мову. Але переконаний в тому, що людина, відмовившись від рідної мови, коли у визначений їй Творцем час постане перед Ним, то почує від Нього: «Не знаю Я вас, звідки ви!» (Лк. 13:25).

А все тому, що Він не тільки створив різні народи, а й дав кожному властиву лише йому мову, характерні тілесні ознаки, відмінність у характері, навіть відповідний побут та інші відмінності. Світ має таке поняття, як ідентичність. Так от, це поняття, як ніщо інше, й відповідає творчому задуму Творця, аби світ розвивався в різномаїтті, і в цьому його цінність перед Божим зором.

Виникнення першої держави українського народу – Київської Русі, мало величезне політико-культурне значення у його формуванні як великої нації, а запровадження та поширення в новій державі шкіл для оволодіння кирило-мефодіївською мовою стало початком становлення писемності, що сприяло формуванню єдності між розрізненими племенами та стрімкому розвитку могутності давньоукраїнської держави.

Безумовно, кирило-мефодіївський алфавіт на той час відіграв величезне значення в історії нашого народу, особливо в його долучені до європейської культури, тим паче, що завдяки цьому алфавіту - письму для слов’янської мови, вона почала розвиватися й стала основою для розвитку й усталення мов народів, які вже на той час формувалися із споріднених, знов же таки, завдяки мовним ознакам, племен.

Але коли стала формуватися вже безпосередньо жива народно-розмовна українська мова, як і мови більшості слов’янських народів, то церковнослов’янська, якою велися богослужіння в церквах, але на якій уже не говорив народ, стала гальмом у розвитку вже української писемності.

І хоч у стару слов’янську писемність вносилися деякі українські народно-розмовні елементи (скажімо, українська вимова в літургійних текстах, молитвах, окремі українські слова), але суттєво вплинути на вироблення суто української писемності воно не могло.

Тим паче, коли Московське царство почало формуватися у велику імперію, приєднавши до себе й українські землі, то, починаючи від Петра І, в Російській імперії робилося все, аби український народ не мав писемного слова, а, отже, й не міг розвиватися в самодостатню націю. Вже тоді добре розуміли, що коли позбавити народ його мови, тобто вбити душу, то такий народ легше розчинити у своєму етносі, бо тоді зникне основна ознака ідентичності, що об’єднує, - мова, а відповідно перестане розвиватися культура, освіта і всі інші складові нації. Крім того, хочу зазначити й те, що, переймаючи чужу мову, народ починає й мислити категоріями іншого народу. Це, до речі, головна причина такої впертої протидії з боку Росії наданню автокефалії українському православ’ю. І нині, саме з допомогою церковнослов’янської мови, вона намагається втримати українців у духовному полоні. Це глибинні за своїм значенням процеси, до яких треба ставитися з розумінням і великою обережністю, бо прагнучи якоїсь політичної, економічної чи церковної вигоди сьогодні (маю на увазі нав’язування російської мови, низькопробного російськомовного продукту, яким намагаються заповнити український інформаційний простір, а отже й засмітити народну душу, котра ще зберігає свою божественну природність), можна якраз і втратити ту ідентичність, яку заклав українству Творець і яку відновити, враховуючи такий потужний розвиток комунікацій, буде вже неможливо.

Але Творець заклав українству таку могутню духовну потугу, що як не старалися вороги раніше (так і нині) зітерти його з лиця землі, та вбити ні його мову, ні його культуру, ні його тяжіння до самовизначення, ні його віри в Бога й прагнення молитися рідною мовою й мати Святе Письмо, так і не змогли. Народ склав тисячі пісень, казок, переказів, приказок, а згадайте кобзарів! Народ, таким чином виявляючи свою божественну природу, боровся за своє утвердження. Згадайте слова Тараса Шевченка, спрямовані до народу кавказького, але звернені й до українського: «Борітеся, поборете, вам Бог помагає!»

Не змогли посіпаки вбити народну душу. Але вона прагнула й Божого слова. І тому вже починаючи з 19 ст. з’являються переклади Святого Письма, авторами яких стають відомі українські письменники Пантелеймон Куліш та Іван Нечуй-Левицький, за ними відомий вчений Полюй, а в 20 ст. - митрополит автокефальної Церкви Іван Огієнко. На жаль, ці переклади були мовно та й почасти по змісту недосконалими, а переклад Біблії митрополитом Іваном Огієнком так густо ряснів закарпатськими діалектами, що вони призводили навіть до протилежного стосовно оригіналу прочитання тих чи інших місць у тексті. Бажано нині привести україномовне Святе Письмо до усталеної літературної мови, що можуть зробити фахівці мовники та редактори спільно з церковними діячами.

Та в будь-якому випадку, титанічна праця по перекладу Святого Письма стала міцним грунтом у святому прагненні народу хвалити Бога рідною мовою і дала гідні плоди - нині українці мають на рідній мові не тільки Святе Письмо, а й богослужбову літературу, спираючись на яку, в українських церквах богослужіння правляться українською мовою і більшість населення возносить хвалу Богу на мові рідній. Тобто, те, що дали нам святі Кирило й Мефодій на зорі нашого виокремлення як народу, як нації, хоч і через багато століть, але дало гідний плід, який став великою духовною потугою у справі національного відродження українства. Помагай нам, Боже!