Інформаційний портал Тернопільської єпархії УПЦ Київського патріархату

вівторок, 13 серпня 2013 р.

Московська митрополія - «розкольницька» та під анафемою

Від часу "хрещення Русі" князем Володимиром Київська митрополія входила до складу Константинопольського патріархату. У 1448 р. відбувся її остаточний поділ між великими Литовсько-Руським і Московським князівствами, внаслідок чого відокремилася незалежна від Константинополя (автокефальна) Московська митрополія. Передували цьому такі події…

Ще в 1320-тих роках єдина Київська митрополія Константинопольського патріархату розділилась на умовно Московську (Золотоординську) і умовно Київську (Литовсько-Руську) частини. Це було пов’язано з тим, що Московське князівство входило до складу імперії Золотої Орди, тоді як Київщина й Волинь були визволені литовсько-білорусько-українськими військами під проводом князя Литовського Ґедиміна ще близько 1323 р. (можливо, Ґедимін став васалом Золотої Орди, але це вже була менша залежність). З того часу "Сарайсько-Московські" митрополити, які були в Золотій Орді невід’ємною частиною державного апарату ханів, стали небезпечними для Литовсько-Руського князівства з міркувань державної безпеки, адже навіть у храмах "Сарайсько-Московської" митрополії молилися за великого хана-царя.[1]

Великі князі Литовські Ґедимін, Ольґерд і Вітовт просили Константинопольського патріарха створити окрему "Києво-Литовську" митрополію. Це прагнення також відповідало правилам святих Апостолів та Вселенських Соборів (церковним канонам), згідно з якими, помісна (місцева) Церква в окремій державі має бути автокефальна, тобто незалежна в управлінні (17-те правило Четвертого та 38-ме правило Шостого Вселенських Соборів), а єпископам усякого народу належить знати першого серед них, і визнавати його як главу (34-те Апостольське правило).[2]

У XIV ст., у зв’язку з утворенням Литовсько-Руського князівства й проханнями його князів про відокремлення Києво-Литовської Церкви від Золотоординської, Константинопольський патріархат для позначення земель Київського митрополичого престолу вперше запровадив поняття "Мала Русь" — колишні землі Великого князівства Київського (нинішні Україна й Білорусь), і "Велика Русь" — більш віддалені православні землі угро-фінських народів (нині Російська Федерація). Терміни "Мала Русь" і "Велика Русь" є грецькими за походженням. Значення їхнє подібне до термінів "Мала Греція" — власне Греція, і "Велика Греція" — розкидані по світу грецькі міста-колонії. У 1347 р. вперше запроваджено титул "митрополит Київський (і) всієї Русі".[3]

Однак політика Константинополя в цьому питанні була непослідовною: митрополію то створювали, то ліквідовували, називали її то Київською, то Литовською, то Галицькою. На це дуже великий вплив мала Золота Орда: ще в 1269-1271 рр. великий хан Менгу-Тимур воював з Візантією й здобув для себе право визначати кандидатуру митрополита (надавав ярлик на митрополію), а в 1312 р. великим ханом став мусульманин Узбек, який одружився з дочкою православного візантійського імператора. Щоб мати вплив на Литовсько-Руське князівство, царі (хани) Орди й князі Московські хотіли, щоб зберігалась єдина митрополія і щоб митрополит жив на території Орди.[4] Бувало, іноді на чолі двох частин митрополії стояли різні митрополити, які одночасно називалися "Київський і всієї Русі".

Можна собі уявити, наскільки складно було князям Литовським боротися за визволення з-під влади ханів Орди "Києво-Литовської" Православної Церкви. Це було також однією з причин того, що з кінця XІV ст. великі князі Литовські перейшли в католицтво і були прихильниками Унії.

Не добившись у Константинополі поставлення окремого митрополита для Церкви в його державі, великий князь Вітовт навіть скликав у 1415 р. в місті Новогрудку помісний (місцевий) собор литовсько-руського духівництва й представників політичної еліти, на якому митрополитом Київським і всієї Русі поставили добре освіченого ігумена Дечанського монастиря, небожа колишнього митрополита Кіпріана, Григорія Цамблака. У соборній грамоті однією з причин поставлення Григорія зазначалося те, що митрополит Фотій (грек за походженням), який жив у Москві, зневажав Київську Церкву й піклувався тільки про збір церковних податків (як і багато хто з його попередників). Підставою для проведення такого собору назвали приклади поставлення митрополита Київського Клима Смолятича в 1147 р. та проголошення автокефальних патріархатів у Болгарії (919, 1235 рр.) та Сербії (1346 р.).

У 1439 р. відбувся Ферраро-Флорентійський собор, на якому було прийнято рішення про Унію (об’єднання) Римо-Католицької та Православної Церков під владою папи Римського — то була спроба подолати церковний розкол між християнами, що тривав з 1054 року. Цікаво, що ідея скликання такого собору була запропонована ще митрополитом Київським Григорієм Цамблаком, за підтримки князем Вітовтом.[5] Константинопольський патріархат погодився на Унію під тиском світської влади, бо правлячі кола ослаблої Візантійської імперії, на яку посунули турецькі завойовники, шукали проти них військових союзників у Західній Європі.

Оскільки сподівання на військову допомогу Заходу не виправдалися, вже в 1451 р. Константинопольський патріархат зібрав православний помісний собор і скасував Флорентійську Унію. У 1453 р. турки завоювали м. Константинополь. Софійський собор перетворили на мечеть. Константинопольський патріархат продовжив своє існування під владою султана-мусульманина, однак збіднів і зазнавав утисків.

Але кількома роками раніше, у грудні 1448 р. за наказом великого князя Московського Василія Васильовича в Москві скликали помісний собор єпископів, архимандритів, ігуменів і всього православного священства Золотої Орди (Велике князівство Московське тоді ще було підвладним великому хану). На ньому єпископа Рязанського Іону поставили митрополитом "Київським і всієї Русі" (фактично Московським). Це відбулося без благословення Константинопольського патріарха, тобто, з порушенням діючої на той час процедури.

Усе духовенство Московського князівства перебувало тоді під анафемою (відлучення від Церкви) Константинопольського патріархату за те, що великий князь Московський у 1441 р. відмовився визнавати надалі владу свого законного митрополита-уніата Ісидора й ув’язнив його. Ця анафема була залишена в силі й після того, як Константинополь скасував Флорентійську Унію в 1451 році та повернувся до "чистоти" православної віри.[6]

Константинопольський патріархат не визнавав автокефалію Московської митрополії з того часу протягом майже 140 років (до 1589 р., коли цар Борис Годунов ув’язнив патріарха Константинопольського Єремію та примусив його надати митрополії статус патріархату).

Прийнято вважати, що великий князь Литовський Казимир визнав владу невизнаного митрополита Іони над Києво-Литовськими єпархіями. Однак інформація з цього питання є суперечливою, що може свідчити про перекручення історії на користь Москви. Якщо Казимир і визнавав владу Московського митрополита, то лише з 1451 року — коли Константинопольський патріархат розірвав Унію. Адже, на відміну від Москви, влада Литовсько-Руського князівства виявилась після Ферраро-Флорентійського собору більш слухняною своєму патріарху: митрополита-уніата Ісидора визнав і православний князь Олелько в Києві, і влада у Вільні; саме сюди він утік у 1442 р. після арештів у Москві і Твері. Однак з якихось причин Ісидор виїхав до Риму (у широких верств суспільства Унія не знайшла розуміння), хоча продовжував виконувати обов’язки митрополита: звершив хіротонію єпископа Володимирського Данила.[7]

Стосовно ж визнання в Русько-Литовській державі влади Московського митрополита, то "влада" його була якась обмежена: єпископські кафедри заміщали без його згоди, єпископ Полоцький називав Іону братом, а не отцем, як прийнято за церковним етикетом називати свого митрополита.[8] Отже, факти свідчать на користь того, що митрополит Московський Іона ніколи не мав влади над Києво-Литовськими єпархіями, які залишались формально підвладними уніату Ісидору.

А незабаром папа Римський Каліст III на прохання Ісидора поставив на православні єпархії в Литовсько-Руському князівстві нового митрополита-уніата, владу якого визнав князь Казимир і всі єпископи. У 1458 р. в Римі митрополитом Київським поставили настоятеля константинопольського Дмитрівського монастиря Григорія Болгарина. Йому надали титул архиєпископа Київського, Литовського і всієї Малої Русі (тобто України). Побачивши несприйняття Унії народними масами в підлеглих йому єпархіях, митрополит Григорій не виявляв жодної "унійної" активності, а в 1467 р. патріарх Константинопольський Діонісій приєднав його до Православ'я й надав благословення на Київську митрополію.

Патріарх Діонісій тоді також звернувся до "всієї Руської землі й до Великого Новгорода" з вимогою визнавати законність тільки цього митрополита — Григорія Болгарина, але послів з його грамотами не пустили навіть у межі Московського князівства, де після кончини св. митрополита Іони ставили митрополитів зовсім незалежно від Константинополя.[9]

З 1461 р. предстоятелі Московської митрополії взяли собі титул "митрополит Московський і всієї Русі", хоча претендувати на "всю Русь" вони не мали жодних підстав, адже всі етнічні руські землі в цей час (XV ст.) входили до Великого князівства Литовського і Руського. Такий титул митрополитів виражав завойовницькі плани Московських князів, оскільки Православна Церква була для них інструментом зміцнення своєї влади та ведення міжнародної політики. Захоплюючи війною землі Великого князівства Литовського і Руського, місцеві єпархії та парафії підпорядковували митрополиту Московському, і таким чином, силою відбирали їх у Київської митрополії.

Саме в XV ст. у Московії визріла ідея про Москву як третій Рим, тобто про створення нової імперії з державною релігією, наступницю завойованої турками Візантії (другим Римом до того називали Константинополь). Ця теорія за самою суттю своєю суперечить словам Господа Ісуса: "Кесареве — кесарю, а Боже — Богу"; "князі народів володарюють над ними,.. але між вами нехай не буде так", "Царство Боже всередині вас є" (Мф. 22: 21; 20: 25-26). Багато святих Отців Церкви були проти з’єднання держави з Церквою ще за часів існування Візантійської імперії.[10]

Намагання Московського князівства заявити себе світові як найбільшого захисника "істинного Православ’я" виглядали досить дивно на тлі того, що наприкінці XV ст. сам великий князь Іоан ІІІ, його родичі та оточення, бояри, велика частина архієреїв і духівництва й навіть митрополити Московські (!) Геронтій (1473-1489) і Зосима (1490-1494) впали в "єресь юдействуючих", що тривало протягом кількох десятиліть.[11]

Київська ж митрополія так і залишалася в складі Константинопольського патріархату (своєї Церкви-матері) до 1685 р. (більше 200 років), коли її з порушенням церковних канонів було приєднано до Московського патріархату. Уже через два роки після того патріарха Константинопольського Діонісія IV зняли з посади за неканонічну передачу Київської митрополії за хабар, а в 1924 р. спеціальним церковним документом — Томосом патріарха Константинопольського — це приєднання ще раз визнано неканонічним.

 Анна Троїцька

* * *

P.S. Цей текст є уривком з книги «Священномученик Макарій, митрополит Київський — святий України, Білорусі та Литви», виданої 2012 р. Передруковано на сайті http://risu.org.ua

Примітки:

[1] Білінський В. Країна Моксель або відкриття Великоросії.– К.: Вид-во імені Олени Теліги, 2007. – Книга 2. — С. 289, 295, 307.

[2] Київський патріархат – помісна Українська Православна Церква: історико-канонічна декларація Архієрейського Собору УПЦ КП від 19 квітня 2007 р. – К.: Видавничий відділ УПЦ КП, 2009. – С. 11.

[3] Ульяновський В.І. Митрополит Київський Спиридон: образ крізь епоху, епоха крізь образ. – К.: Либідь, 2004. – С. 18.

[4] Білінський В. Країна Моксель або відкриття Великоросії.– К.: Вид-во імені Олени Теліги, 2007. – Книга 2. — С. 289, 295, 307.

[5] Полонська-Василенко Н. Історія України. — К.: Либідь, 1992. — Т.І. — С. 324.

[6] Карташев А.В. Очерки по истории Русской Церкви.- М.: Эксмо, 2006. — Т. І. – С. 247-248.

[7] Полонська-Василенко Н. Історія України. — К.: Либідь, 1992. — Т.І. — С. 330.

[8] Полонська-Василенко Н. Історія України. — К.: Либідь, 1992. — Т.І. — С. 330.

[9] Карташев А.В. Очерки по истории Русской Церкви. . — М.: Эксмо, 2006. — Т. І. – С. 248.

[10] Десницкий А.С. Писание – Предание – Современность. – К.: Центр православной книги, 2007. – С. 163.

[11] Карташев А.В. Очерки по истории Русской Церкви. — М.: Эксмо, 2006. — Т. І. – С. 333-338.