Інформаційний портал Тернопільської єпархії УПЦ Київського патріархату

четвер, 1 серпня 2013 р.

Рецензія на книгу Б. Краснікова «Оккупированная планета»

Як сказано в анотації, книга претендує бути світоглядним дослідженням про історію людської цивілізації та її майбутньої долі. Автор претендує на те, щоби висловити «біблійний, науковий та свій особистий погляд на світ, на сутність вселенської боротьби між добром і злом і на те, як ця боротьба торкнулася нашої планети», з позиції християнина. (Див. Анотація. – с. 2). Тому в подальшому я намагатимусь показати, наскільки його погляд науковий та біблійний, а також те, чи справді автор говорить з позиції християнина. Я подам також методологічні зауваження до книги.

При першому ознайомленні з книгою стає помітно, що вона – «про все»: у ній заторкується стільки тем – від питання про до- і післяпотопні зниклі цивілізації і до есхатології, – що вони могли б лягти в основу цілого ряду ґрунтовніших наукових публікацій. Тому вже цей факт спонукає замислитися щодо наукового характеру видання: адже щоби вмістити ці теми на 384 сторінках, потрібно присвятити розглядові кожної з них всього по декілька сторінок (найчастіше – 6-7, найбільше – 25). При ближчому розгляді це враження підтверджується: серйозні теми розлядаються поверхово й уривчасто. Тому це видання не можна класифікувати як наукове чи навіть як науково-популярне: воно радше поверхово-інформативне, розраховане на читача, який раніше не мав змоги ознайомитися з обговорюваними темами.

Потрібно віддати авторові належне: він заторкує цілий ряд питань, що їх не часто піднімають в українських наукових колах та в середовищі традиційних Церков. (Відповіді на ці запитання згаданим колам та середовищам раніше чи пізніше доведеться давати). Заслугою автора є й те, що він оглядово охоплює велику кількість сучасних наукових даних та фактів, підкріплюючи свої твердження посиланнями на цілий ряд наукових та науково-популярних видань (таких, як видання Московського видавництва «Вече» чи журналів типу Atlantis Rising). Певну кількість інформації включно з ілюстраціями автор взяв із фільмів швейцарського письменника, уфолога й теоретика палеоконтактів Еріха фон Денікена «Спогади про майбутнє» (1970)1 та «Тайни богів» (1976)2. Перевірка цих даних як результатів археологічних, астрономічних та культурологічних досліджень вартувала б уваги, однак для цієї рецензії я приймаю їх як достовірні. Наприклад, автор слушно критикує теорію еволюції як хибну парадигму (с. 240-253; 315-340) та пропонує вірогідну гіпотезу раптового глобального похолодніння та всесвітнього потопу (глава 4, с. 87-134).

Проблематичність цього видання, таким чином, полягає не в наукових даних, а в їх інтерпретації. Справа в тому, що як світоглядну парадигму автор a priori приймає теологію Адвентистів сьомого дня (АСД) й використовує наукові дані для підтвердження її положень. Таким чином, ціла книга має побудову порочного кола в аргументації (circulus vitiosus): відповіді беруться з теології АСД і вони відомі наперед, а наукові дані інтерпретуються таким чином, щоби вони підтверджували ці відповіді. З тієї самої причини в автора немає чіткого розрізнення між емпіричною наукою (методами якої є спостереження, ствердження реальності досліджуваних фактів та наступна індукція з метою формулювання загальних правил, які діють у сфері спостережуваного світу) та теологією, яка повинна базуватися на Божому одкровенні, й відповіді часто змішані: не довівши наукову аргументацію до кінця, автор перестрибує в теологію (а саме, в теологію АСД) й дає відповіді з позанаукового контексту. Тому, щоби належно оцінити висловлені автором твердження, я буду вдаватися й до богословської критики.

Рецензія на книгу Б. Краснікова «Оккупированная планета»

Однією з ключових проблем (є ще й інші) теології АСД є невизнання нематеріальної дійсності, для означення якої (через неспроможність людських мов) існує аналогічне поняття «духовний світ». Через те автор неминуче приходить до фізикалізму – представлення надприродної дійсності у фізичних термінах, що веде до антропоморфізму в уявленнях про Бога і ангелів: автор приписує їм тіла (с. 19 і далі), бо ж, за уявленнями АСД не існує іншої реальності, крім матеріальної (за відсутності розрізнення між духовною та матеріальною дійсністю вчення АСД виявляється прихованим матеріалізмом). Й щоби якимось чином показати відмінність цих «тіл» від людських, автор вдається до міфологізованого розуміння плазми, розраховуючи на те, що читачі не конче знають, що це таке. Насправді плазма – це четвертий агрегатний стан матерії (поряд з твердим, рідким та газоподібним), сутність якого – частково чи повністю іонізований газ. При повній іонізації плазма – це ядра атомів, «обідрані» з електронів, та середовище електронів, які стали вільними. Тому плазма надзвичайно електропровідна, вона є тією «речовиною», з якої складаються електричні розряди, електрична дуга чи кульові блискавки, що їх автор прирівнює до ангельських тіл та до «позаземних світів» (с. 23 і далі). (Насправді, кульові блискавки вибухають або гаснуть і так припиняють своє існування. Їх ловить громовідвід і вони сходять в землю як звичайний електричний заряд). З онтологічного та аксіологічного погляду плазма є нижчим типом буття, ніж біоорганічний світ з його необхідною, нередукованою складністю, й немає жодних підстав приписувати її ангелам, чи тим більше – Особам Пресвятої Тройці3. Дальше – більше. Замість розуміти Бога як суто духовне, нематеріальне, абсолютне, безмежне, всемогутнє і всюдиприсутнє Єство, автор, приписавши Богові «плазмоїдне тіло», локалізує Бога у просторі, говорячи, що Божий престол перебуває в сузір’ї Оріон4 (як це нагадує наївно-язичеські уявлення вавилонян і греків, які називали сузір’я іменами своїх «божеств», чи вважали їх «божествами»!), внаслідок чого розуміє Бога як скінченне й обмежене антропоморфне єство5, й до того – у фізикалістський, матеріалістичний спосіб. Замість розуміти ангелів як суто духовні, нематеріальні особові єства, автор, приписавши їм «плазмоїдні тіла», перетворює їх у фізичні істоти, теж локалізовані у просторі, що їх за певних умов можна емпірично спостерігати. Звідси – один крок до ототожнення їх з емпірично спостережуваними НЛО протягом історії. А оскільки ангели бувають Божі і падші (це автор знає із залишків Християнства, які ще збереглися в АСД), то значить й НЛО – «добрі» та «погані»: техногенно зрозумілі «армія Бога» та «армія сатани», які ведуть «велику боротьбу» за нашу планету (це нагадує «зоряні війни» з американського кінематографу). Звідси – наступний крок до інтерпретації зниклих високотехнологічних до- і післяпотопних цивілізацій як «витворів сатани», його «укріплень» та «озброєнь» на планеті Земля.

Автор не вагається прямо приписати сатані наукові і технологічні здобутки цих цивілізацій (мегалітичні будови, літальні апарати, складні медичні операції, зображені на каменях з Іки, трепанації черепів...), причому схожі здобутки наших днів автор цілком спокійно вважає досягненнями людського інтелекту, «добрими», і мабуть ними користується. Складається враження, що автор приписує сатані виникнення культури і науки як такої (с. 135-141). Приписування сатані того, що автор не може пояснити з позиції емпіричних наук (замість намагатися просунутися якомога далі у пошуку природних, наукових пояснень), я називаю «методологічним сатанізмом» і складається враження, що в АСД він не лише методологічний. Саме до такого висновку спонукають вислови на кшталт: «По различным делам Иисус и Люцифер часто бывали вместе на различных планетах и встречались с их жителями» (с. 33), а також поняття антропоморфної «равной борьбы» із заключеними між Богом і сатаною «умовами» (с. 158-160). Останнє дуже нагадує ґностицизм з його боротьбою «рівних» чи «майже рівних» по силі начал, яку ґностики запозичили із Зороастризму з його боротьбою Ормузда і Арімана. Таке розуміння «равной борьбы» суперечить словам Ісуса Христа з Євангелії від Йоана: «У світі страждатимете. Та бадьортеся! Я бо подолав світ» (Йо 16, 33). А стосування тексту з Йо 3, 8: «Дух віє де хоче» до навіювання Богом і дияволом у рівній мірі (!) людям думок як їхніх власних (с. 159) – це цинізм і хула на Святого Духа. І виявляється, не прямі сатаністи, а інші християнські Церкви є скритим і організованим ворогом адвентистів (с. 275)...

Оскільки аргументація автора є нерозрізненою сумішшю наукових та богословських тверджень, то я змушений вдатися також і до богословської критики. Поняття Божества Ісуса Христа у теології АСД – аріянське. Це добре показує цитата з Елен Уайт, згідно з якою Отець об’явив небожителям, що «віднині, по Його волі Ісус є рівним Йому» (с. 33), тобто – а саме так навчав Арій – Отець у певному моменті в часі вчинив Ісуса рівним Собі, а значить Ісус – «не вповні Бог», що суперечить прологові Євангенгелії від Йоана – див. Йо 1, 1 і далі, та є кроком до заперечення Божества Ісуса Христа, як його здійснила наступна організація, що вийшла з Адвентистів сьомого дня, – «Свідки Єгови».

Узагалі, цілий ряд положень вчення «Свідків Єгови» вже міститься у вченні АСД (нічого дивного – адже засновник «Свідків Єгови» Чарльз Тейз Рассел був колись адвентистом). До таких положень належить твердження, що інше ім’я Ісуса Христа – Михаїл (с. 176), хоча у Посланні Юди Михаїл виразно названий архангелом (Юди 9), й таким чином до нього теж стосується розрізнення, що його проводить Послання до Євреїв між ангелами як службовими духами, та Сином (див.: Євр 1, 1-14). Узагалі, постає питання про підставу для пророчого авторитету Елен Уайт, твори якої відіграють роль «Вартової башти» Адвентистів сьомого дня: автор цитує її на одному диханні та на одному рівні значущості з Біблією і словами Ісуса Христа. Саме від Елен Уайт Адвентисти сьомого дня успадкували примітивні фізикалістські уявлення про Бога і Царство Небесне. Наведену автором цитату з Одкр 10, 8-11 про книжку, солодку в устах і гірку в животі, та про наказ пророкувати я такою підставою не вважаю: у ній нічого не говориться про Елен Уайт. Радше, її б стосувалася цитата з 1 Тм 4, 7. Її концепція «великої боротьби» – ґностична, її пізнання про Біблію – наївні.6 «Съ нѣкоторимъ умиленіемъ» я прочитав її вислів про те, що «Були часи, коли у світі залишалося всього декілька екземплярів Біблії, але Бог не допустив, щоби Його Слово зовсім щезло» (с. 237): складається враження, що пророчиця ніколи не чула про грецькі і єврейські рукописи Біблії, наприклад, про Синайський (IV ст.), Александрійський (V ст.) чи Ватиканський 1209 (IV ст.) Кодекси, й вважала доступний їй англійський текст Біблії таким, що взявся невідомо звідки у готовому вигляді, подібно як сучасні юдеї-талмудисти навчають, що Тора була передана ангелами Мойсеєві на горі Синай у готовому вигляді. Де були б сьогодні адвентисти, якби, починаючи від апостольських часів, не існувало Христової Церкви, яка зберігала, перекладала, видавала і встановлювала канонічні тексти Священного Писання? Де б адвентисти взяли тексти Біблії, якими вони зараз користуються? Такий самий підхід демонструє і автор «Оккупированной планеты», цитуючи Біблію по російському Синодальному перекладу 1876 року (зробленому на основі Єлизаветинської та Острозької Біблій) – перекладу, здійсненому ненависною йому Церквою, яку він вважає виродженою й звинувачує її у ідолопоклонстві й спіритизмі та вважає її знаменованою «начертанием зверя», бо ця Церква святкує День Христового Воскресіння – неділю. Виявляється, можна плювати на саму Церкву і водночас без докорів сумління користуватися плодом її діяльності – канонічними текстами та перекладами Біблії...

Розгляньмо щойно згадані звинувачення Православної та інших Церков: автор не завдав собі труду ближче познайомитися з вченням християнських Церков, які вшановують Марію, Матір Ісуса та святих, і моляться за померлих. Йому невтямки богословське розрізнення між θυμησις (лат. veneratio) – вшанування як давання належної відповіді на святість, та προσκινησις (лат. adoratio) – поклоніння, яке належиться тільки Богові. Тому звинувачення Католицької Церкви у тому, що вона поклоняється Марії як богині (с. 281-282) – просто неправда. (До речі, витоки вшанування Марії – в Євангелії від Луки (Лк 1, 48), де вона сама про себе говорить, що «απο του νυν μακαριουσιν με πασαι αι γενεαι» – Мартін Лютер так і перекладає: «von nun an werden mich selig preisen alle Kindeskinder» – де «selig preisen» дослівно означає «блаженною славити». А ім’я Θεοτοκος – Богородиця, виводиться зі слів Єлисавети (Лк 1, 43): «η μητηρ του κυριου μου» – матір Господа мого). Ототожнення молитви за померлих і прослави святих зі спіритизмом – злісна підміна понять: спіритизм як викликання померлих рішуче засуджується усіма християнськими Церквами.7 Й узагалі – ставлення автора до інших християнських Церков – тенденційно однобоке: він не завдає собі труду помітити чи навмисне не помічає героїчної моральності та святості численних дітей цих Церков протягом століть, хоча у Вступі (с. 5-10) визнає, що в Середні віки Церква (очевидно – Католицька) була єдиним культурним вогнищем в Європі, та називає так пізніше ним очорнюваних католицьких святих енциклопедичними умами, які зробили величезний внесок у розвиток науки. При цьому автор спирається на Олександра Меня – священика й мученика очорнюваної автором Православної Церкви... Все інше, що автор говорить про християнські Церкви і віровизнання у тексті книжки (наприклад, с. 275-282), може класифікуватися як образа почуттів віруючих і розпалювання релігійної ворожнечі та підпадати під статтю 161 Кримінального кодексу України.8

Оскільки адвентисти не проводять розрізнення між духовним та матеріальним буттям, ототожнюючи душу з плазмою9, то, відповідно, заперечують існування свідомої духовної душі після смерті. (Іншою причиною такого заперечення є їхня хибна інтерпретація Книги Еклезіяста (Екл 9, 10) та псалма 146, 4: «Виходить його дух, і він повертається у землю і того ж дня гинуть його задуми». Як видно з тексту псалма, йдеться про наміри і задуми, які людина вже не здійснить після смерті, а не про згасання свідомості, як у буддійській нірвані). Відповідно, вони – всупереч Біблії – заперечують існування аду (гр. αιδης – дослівно: «місце, де нічого не видно», «тьма кромішня»). В цьому їх наслідують і «Свідки Єгови». Тому автор, точнісінько так само, як і ті «Свідки Єгови», з якими мені доводилося дискутувати, з вправністю тренованого слаломіста обходить цитату з Одкровення: «А диявола, що зводив їх, повержено в озеро вогню і сірки, де – і звір і лжепророк; і мучитимуться день і ніч на віки вічні» (Одкр 20, 10, підкреслення моє – П.Г.); так само, він обходить слова Ісуса Христа з Євангелії від Матея: «Ідіть від мене геть, прокляті, в вогонь вічний, приготований дияволові й ангелам його» (Мт 25, 41), а Притчу про багача і Лазаря (Лк 16, 19-31) тільки згадує, говорячи, що це алегорія, яка має на меті показати, що після смерті нічого не можна змінити. Однак, всяка алегорія (з гр.: іносказання) можлива тільки тоді, коли пряме зачення має сенс, тобто (стосовно цієї Притчі), ад є адом, муки є муками, ангели ангелами, понесли на лоно Авраама – значить понесли, втішається – значить втішається і т.д. Тільки тоді, визнавши це пряме значення, можна будувати подальші алегорії. Примітно, що автор (а значить – уся теологія АСД) підходить до Біблії вибірково: незручні цитати оминають10; там, де це вигідно, говорять про пряме значення (наприклад, Шестоднев: Бут 1, 1-31), а де невигідно – про алегорію. Судячи з ерудиції автора та зі знання ним біблійних текстів, його важко запідозрити в добросовісному незнанні та добрій волі: радше, читач зустрічається у цій книзі зі свідомим обманом. Показово, що найвище покарання для грішників, як його розуміють Адвентисти сьомого дня і «Свідки Єгови», – остаточне знищення – збігається з найвищим блаженством, що його Гіндуїзм і Буддизм обіцяють своїм праведникам...

Тенденційною є й інтерпретація ІІ Божої заповіді (с. 165): «Не робитимеш собі ніякого тесаного кумира, ані подобини того, що вгорі, на небі, ні того, що внизу, на землі, ні того, що попід землею, в водах. Не падатимеш перед ними ниць і не служитимеш їм, бо я Господь, Бог твій, Бог ревнивий, що караю беззаконня батьків на дітях до третього й четвертого покоління тих, хто ненавидять мене, і творю милосердя до тисячного покоління тим, хто люблять мене і бережуть заповіді мої» (Вих 20, 4-6). Автор, як і вся теологія АСД, прямо стосує цю заповідь до заборони зображень Бога та святих – ікон, статуй і т.д. Якби така інтерпретація була правдивою, то тоді Бог суперечив би Сам Собі, бо Він наказав Мойсеєві зробити золотих херувимів над Ковчегом Завіту (Вих 25, 18-20). Також і Соломон порушив би цю заповідь, бо він у храмі зробив херувимів (1 Цар 6, 23-35) та волів і левів (1 Цар 7, 25-29).

Насправді, Бог цією заповіддю забороняє виготовляти язичеських ідолів – зображення неіснуючих богів або бісівських сил.11 Про старозавітнє законничество Адвентистів сьомого дня – святкування ними суботи – написано багато. Я лише зауважу, що для адвентистів, як і для «Свідків Єгови», Воскресіння Христа не має ніякого значення: воно не займає жодного місця у їхній богословській системі, й автор, мабуть – зціпивши зуби – дуже неохоче наводить цитати з Нового Завіту, у яких згадується Воскресіння Христа. Така постава прямо суперечить вірі ранньої апостольської Церкви, для якої Воскресіння Христа було ключовою подією: «Коли Христос не воскрес, то марна проповідь наша, то марна й віра ваша» (1 Кор 15, 14). Святкування суботи суперечить і практиці ранньої Церкви: перші християни збиралися на молитви й ламання хліба саме у перший день тижня. Це засвідчено у Діяннях апостолів та Першому посланні Апостола Павла до Корінтян: Ді 20, 7 («А першого дня тижня, як ми зібралися, щоб хліб ламати»); та 1 Кор 16, 2 («Першого дня тижня кожний з вас хай відкладає в себе, збираючи, що може заощадити»). Ну і нарешті, інтерпретація VI Божої заповіді теж тенденційна (с. 168): виявляється, не прямі вбивці і абортмахери (показово, що автор зовсім мовчить про аборти та абортивні засоби – цей найбільший голокост всіх часів і народів), а священнослужителі християнських Церков є справжніми вбивцями... (див. статтю 161 ККУ). 

Підсумовуючи сказане: книга Бориса Краснікова «Оккупированная планета», не зважаючи на певні елементи креаціонізму й оглядову інформативність щодо наукових даних, що може бути корисним для читача, який не був з ними знайомий з інших джерел, не є посібником з наукового креаціонізму. Вона є сумішшю уфології, теорії палеоконтактів, прихованого матеріалізму та теології Адвентистів сьомого дня. З огляду на останнє, не є вона й християнською книгою. Але їй слід віддати належне: вона є викликом для християнських Церков та наукових структур – викликом дати серйозні й обґрунтовані богословські та наукові відповіді на ті запитання, які заторкнув у своїй книзі Борис Красніков.

Петро Гусак, Ph.D., к.ф.н.
Кафедра філософії
Український Католицький Університет


Борис Красніков «Оккупированная планета» (Вид. Основа: Київ, 2013. – 384 с.)

ПРИМІТКИ

1 Див.: http://www.youtube.com/watch?v=5e4oJ7Q1ZoY (29.07.2013).

2 Див.: http://www.youtube.com/watch?v=kL6FWTXFsKs (29.07.2013).

3 Їх автор теж хибно інтерпретує, говорячи, що Отець є з Них «головним», не пояснюючи, що це «главенство» Отця означає, що Він – Джерело, Начало [гр. Αρχη] для інших Осіб Пресвятої Тройці, а не «вищий». Твердженню автора, що у всіх священних текстах Отець згадується першим, суперечить 2 Кор 13, 13, де першим згадується Ісус Христос.

4 За іронією, назва сузір’я Оріон – з грецької міфології. Таке ім’я мав велетень-мисливець з Беотії, коханий Ео («ранішньої зорі», лат. Аврори), якого вбила Артеміда (лат. Діана) і перетворила в сузір’я. – Див.: И. Х. Дворецкий, Д. Н. Корольков. Латинско-русский словарь. – Госиздат иностранных и национальных словарей: Москва, 1949. – С. 619.

5 «Бо те, чого де-небудь і коли-небудь нема, є таким, чого могло б не бути ніде і ніколи». – св. Ансельм Кентерберійський, Прослогіон, відповідь монахові Ґауніло.

6 Про інші аспекти її творчості, див.: Богословские проблемы в «пророчествах» Елены Уайт – http://anti-adventism.ru/protiv-eresi/43-bogoslovskie-problemy-v-prorochestvakh.html (30.07.2013).  

7 Див. наприклад, ## 2115-2117 Катехизму Католицької Церкви. – Вид. Синоду єпископів УГКЦ: Львів 2002. – http://catechismus.org.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=95&Itemid=42 (30.07.2013).

8 Ст. 161 ККУ: «Умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності, або образа почуттів громадян у зв'язку з їхніми релігійними переконаннями, а також пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками – караються штрафом від двохсот до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до п'яти років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого. Ті самі дії, поєднані з насильством, обманом чи погрозами, а також вчинені службовою особою, – караються штрафом від п'ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк від двох до п'яти років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого». (Підкреслення мої – П.Г.).  

9 Хоча автор згадує про здобутки таких вчених, як Сер Джон Еклз, Чарльз Скотт Шерінґтон, В. Ф. Войно-Ясенецький, У. Пенфілд та інших (с. 179-188), які власне доводили відмінність нематеріального свідомого і свобідного «я» від матеріального мозку, то через «плазмовий забобон», взятий з теології АСД, автор спотворює їхні висновки і приписує властивості нематеріального центру свідомості – матерії у вигляді міфічного «плазмового тіла».

10 Ще один приклад: критикуючи відпущення гріхів священнослужителями християнських Церков (с. 275), автор свідомо обминає слова Ісуса Христа з Євангелії від Йоана: «І ще раз Ісус їм каже: «Мир вам!» Як мене послав Отець, так я посилаю вас». Це промовивши, дихнув на них і каже їм: «Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи – відпустяться їм, кому ж затримаєте – затримаються» (Йо 20, 21-23).

11 Жодна християнська Церква, яка у своєму культі використовує ікони й священні зображення, не поклоняється їм як ідолам (як не поклонялися золотим та дерев’яним херувимам Мойсей і Соломон): ці зображення допомагають лише уприсутнювати зображених святих осіб. Непрямим доказом на користь використання ікон є нерукотворні зображення, які нам полишив наш Господь Ісус Христос у своєму Воскресінні – Туринська плащаниця та Плат з Манопелло: одне і друге зображення випалене воскресаючим Тілом Христа, яке пройшло крізь полотно.