Інформаційний портал Тернопільської єпархії УПЦ Київського патріархату

понеділок, 12 серпня 2013 р.

Петро Ющенко: Формуванню Помiсної української церкви заважають чужі, але все в наших руках

Нещодавні події, що сталися у релігійному світі, піднесли на новий рівень давно наболіле питання створення єдиної помісної церкви в Україні. Чи не вперше з вуст Президента прозвучав заклик до єднання. Втім, справді, вперше за останній час предстоятелі українських церков і словом, і ділом нібито підтвердили свої тверді наміри забути колишні образи і зробити крок до примирення. На думку багатьох, поштовхом до цього стала велика дата 1025–річчя Хрещення.

— Пане Петре, що для українців означає свято Хрещення Русі–України? Як ви ставитесь до того, що православний світ так пишно відзначає його?

— Вшановуючи 1025–літній ювілей великої історичної події — прийняття християнства, яке стало на Русі державною релігією, ми не повинні забувати, що хрещення Рівноапостольним князем Володимиром і грецьким архієпископом Михайлом було не першим на нашій землі.

Історія християнства на наших землях відкривається проповіддю христової віри святим Апостолом Андрієм Первозванним. Проповідуючи Євангеліє на узбережжі Чорного моря у 57—62–х роках від Різдва Христового, святий Апостол Андрій дійшов до Корсуня, а потім — на човні до Дніпрового гирла і піднявся вверх по Дніпру. В дорозі довелося їм заночувати на березі під горою. Вставши рано, Апостол показав учням на гори і сказав: «Чи бачите оці гори? Дивіться, бо на цих горах засяє благодать Божа, побудовано буде тут велике місто, і Бог воздвигне на них багато церков». Велике місто — це Київ.

Побожний цей літописний переказ відносить початки християнства на українських землях до часів апостольських, що свідчить про розвинене національне почуття наших праотців, які не хотіли бути «нічим меншим від інших народів в Церкві Христовій». Цю думку висловив Київський собор 1621 року: «Святий Апостол Андрій — перший Архієпископ Константинопольський, Патріарх Вселенський і Апостол Український, на київських горах стояли ноги його, і очі Україну бачили, а уста благословляли, і насіння віри він у нас насадив. Воістину Україна нічим не менша від інших східних народів, бо і тут проповідував апостол». Тому ми сьогодні повинні вшановувати 1950–ліття хрещення апостола Андрія Первозванного і створення Української Церкви.

Далі. Серед відомих святителів першого століття, що здійснювали християнську місійну діяльність на теренах України, був і 4–й папа Римський Климент І (90–100рр від Різдва Христового). За повелінням римського імператора Трояна святителя Климента вислали до Криму у каменоломні. На засланні святий вигнанець хрестив щодня сотні язичників. За наказом імператора Трояна святителя стратили: прив’язали до якоря і кинули у море біля Херсонесу, де пізніше постав монастир святого Климента. Його мощі упокоїлися в одній каплиці з мощами святого Кирила і знаходяться у Римі, а чесна мироточива глава хрестителя — у Києво–Печерській лаврі.

Про непереривність християнського служіння на теренах нашої Батьківщини свідчить і святий Іоанн Златоуст (407 рік): «і скіфи, і сармати переклали на свою мову Псалтир і святе Євангеліє і філософствують на ці слова». Ієронім Страдонський (420 рік) поетично гіперболізує: «холод Скіфії палає жаром віри...»

Свідчить про вкорінення християнства на нашій землі й існування єпархій та участь представників цих єпархій у Вселенських Соборах. У ІІІ столітті вже відомі Скіфська, Херсонеська, Босфорська, Фульська і Сугдейська єпархії. Єпископ скіфської єпархії Євангелик був учасником Першого Вселенського Собору (325 рік).

Провідник третього масового хрещення нашої землі — єпископ готський Ульфілла, блискучий проповідник, учасник Константинопольського Собору 381 року разом із Теофілом Босфорським.

У 860 році святий благовірний київський князь Оскольд під іменем Миколай також хрестив народ київський. Патріархом Константинопольським була створена митрополія і до Києва був спрямований єпископ Михайло — перший очільник Київської Церкви.

Великий святий Дмитро Ростовський (Данило Туптало із Макарова) у своїй великій праці «Житіє Святих», описуючи факт перебування Кирила і Мефодія на наших землях, указує, що вони знайшли Псалтир і Євангеліє руськими письменами писані і людину зустріли, яка мовою цією говорила. І порівнявши голосні і приголосні зі своєю мовою, змогли пояснити прочитане.

957 року хрестилася княгиня Ольга. Князь Володимир Великий, приймаючи сам християнство та охрещуючи свій народ, чинив це не тільки як рівноапостольний, а й як великий державний муж.

Ось такі віхи християнської традиції на нашій землі першого тисячоліття. Якби ми зрозуміли цю вікову традицію, то нам би було легше відстоювати позицію за помісну церкву. До Володимира наша земля зазнавала хрещення п’ять разів. Я все це говорю, щоб ми зрозуміли, чого ми не святкуємо. Це був тривалий процес. А не так, що припекло, і ми бах — охрестилися.

— Скептики, назвемо їх так, стверджують, що не можна святкувати подію, яка принесла смерть тисячам слов’ян, оскільки хрещення відбувалось вогнем і мечем проти їх волі. Як ви ставитесь до такого аргументу?

— Неправда. Зайдіть у Андріївський собор і подивіться на картину Платона Бориспільця «Проповідь Андрія Первозванного на київських горах» (1754 рік), а потім — у Володимирський собор і погляньте на фреску Васнєцова «Хрещення народу київського». На цих полотнах зображені щасливі люди, які святкують цю подію. Але жертви дійсно були — серед місіонерів, які виходили з Києва, Чернігова і йшли на північ, схід і північний схід. Жертвами стали наші місіонери. У Новгороді — дружина Добрині, у в’ятичів — святий Кукша, у Ростові — святий Леонтій, у Муромі — син князя чернігівського Костянтина Святославовича — святий Михайло і тисячі інших.

— Ви особисто брали участь у святкових заходах до 1025–річчя Хрещення?

— Аякже. Я був на літургії у Володимирському соборі. Нас 30 тисяч українців пройшло уже традиційним Хресним ходом до Володимирської гірки на молебень.

— Зараз люди часто висловлюють думку, що їм байдуже, до якої церкви ходити, бо вони нібито ідуть до Бога і суперечками священиків не переймаються. Як можна зрозуміти таку пасивну позицію?

— Чим характерне XX століття для нашого народу. Як і для всіх народів СССР — це час богоборства. Ми не мали уявлення про розбудову християнського світу і церкви. Атеїстична влада стверджувала, що ми — продукти хаосу, що немає Творця, що це все «опіум...». Звідси всі наші біди. У XX столітті нас не навчили закону Божому, тому і уявлення частини нашого суспільства про Церкву, помісництво, автокефалію, національну Церкву — деформовано.

Справа в тому, що народу не знайомий сам імператив «помісності». Що таке помісна церква? У православ’ї це поняття використовується стосовно окремої Церкви на певній обмеженій території. Під помісною церквою зазвичай мається на увазі автокефальна, автономна або самоврядна Церква. Адміністративний поділ Вселенської Церкви здійснюється за територіальним принципом. Автокефалія (сам собі голова) — це статус помісної церкви як частини Вселенської православної церкви.

Декілька років тому патріарх Вселенський і Константинопольський, його Всесвятість Варфоломій ІІ запросив мене на службу Божу у Храм святого Юрія Переможця в його резиденцію у Стамбулі, а у вечері — на концерт, який давав Афінський хор. Відомо, що у 14–мільйонному Стамбулі проживає три тисячі греків. Зал також вміщує 3 тисячі глядачів. Він був повністю заповнений. Всі стамбульські греки прийшли на концерт. Чому? Тому що концерт під патронатом патріарха. Тому що вони греки!

А у нас в українській православній церкві Київського патріархату — 15 мільйонів вірян, так само у церкві Московського патріархату, до 5 мільйонів у греко–католиків, 500 тисяч у автокефалів. І у всіх церквах один чин служби. Немає ніяких ні догматичних, ні канонічних розходжень. Чи це не парадокс? Чи це від Бога? Ні, це не від Бога. Господь сказав: «Хай буде все єдине». Розбрат від лукавого, от тому і люди ходять куди завгодно і за єдність не думають. Отак і будемо борсатись. Якщо ми не об’єднаємось.

— А до якої церкви ви ходите?

— Я, безумовно, ходжу в Українську церкву. До Володимирського собору ходжу, до Михайлівського монастиря. Так і по Україні і по світу. Безумовно, в українську, а в яку я повинен ходити? Якщо не буде української, я піду в московську, в грузинську. Поїду на Буковину — піду в румунську. Десь половину свідомого життя я причащався у московській і маю достатньо нагород від тої церкви. У Москві я став хрещеним батьком у храмі, в якому вінчався Пушкін. Знаєте, ми доживемо до того часу, коли ті питання, які ми сьогодні ставимо, здадуться нам жахливими. Кожен спитає себе: «Господи, в якому я був невіданні, у якому отупінні? Як я можу жити у цій країні і ходити до чужої церкви, а точніше, як я можу жити в цій країні і не мати своєї церкви? Та що ж я не громадянин, та що ж я не людина?»

— Як ви оцінюєте право «старшого брата», на якому наполягає Московський патріархат?

— Я просто проілюструю фактами. Літописець свідчить, що святий Володимир, ділячи уділи між синами, посилав з ними і священство, заповідаючи їм, щоб кожен у своїй вотчині вчив і хрестив. І так відбувалося. Ізяслав Хреститель Полоцький, Мстислав — Таманський, святий Ярослав Мудрий і його син Володимир, єпископи Лука Жидята та Іоакім — Новгородські святителі, Костянтин Святославович — Муромський, святий Стефан — Пермський, святий Федір — Тверський. Згідно з реформами, запровадженими Володимиром і його синами, на теренах сьогоднішньої Росії наші князі і священство створювали світську і християнську цивілізацію.

Друга Київська митрополія була створена у 988 році. У її складі існували Київська, Чернігівська, Білгородська, Володимирська, Турівська, Переяславська, Перемишльська, Галицька єпархії. У 1303 році була створена Галицька митрополія, що включала Галицьку, Перемишльську, Володимирську, Холмську, Луцьку та Турівську єпархії.

У 1308 році вселенський патріарх Афанасій об’єднує церкву і створює Єдину Митрополію КИЇВСЬКУ і всієї Русі і призначає митрополитом Петра Ратенського. Згодом Петро переїжджає на територію Золотої Орди, у Володимир на Клязьмі, на землі, вільні від утисків. За Івана Калити він переходить до Москви. Там закладає московський Успенський собор. Через рік помирає, його канонізують, і наш Галицький митрополит, волинянин Петро Ратенський стає небесним покровителем Москви. І потім усі митрополити, що призначаються Константинополем, сидять у Москві. Але митрополія називається Київською аж до 1441 року, коли митрополита Ісидора, ставленика Константинополя, заарештовують за підписання Ферраро–Флорентійської унії. З цього часу Московська митрополія відділяється від Київської, а Ісидор тікає у Київ. Московська митрополія обирає першим митрополитом Йова без благословення Вселенського Патріарха. В 1599 році виникає Московська Патріархія. Без цього говорити про те, що відбулося у нас два тижні тому, неможливо. Адже стає очевидним, що будь–які претензії Московського патріархату на зверхність — безпідставні. Ніколи донька не стане матір’ю для своєї матері.

— Якщо комплексно поглянути на події, що відбулись у рамках святкування ювілею. Чи скресла крига, яка всі ці роки лежала між українськими церквами?

— Формально зрушень не відбулося. Відбулося потепління. Я не хочу аналізувати, хто, де, що сказав. Я хочу, щоб ми розуміли, що наша українська церква — це народна церква. І те, що у нас зараз існують інші церкви — це чиста політика, яка пройде, і все, як сказано у Святому письмі, «прийде на круги своя». Цей процес складний і мало кому потрібний, він потрібен тільки нам — українцям. І як буде помісна церква, і як об’єднаються брати — у нас не буде ніяких проблем: ні з газом, ні з нафтою, ні з Кримом. Все влаштує помісна церква.

— Яким чином?

— У нас зміниться свідомість. Ми відчуємо себе народом з єдиною душею і колективним розумом.

— Ви негативно ставитесь до політики в церковних справах, але наполягаєте на єдності церкви і держави. Якщо політика невіддільна від держави, то як можна її відділити від церкви?

— Побудую свою відповідь на деяких історичних фактах. Перший: 313 рік від Різдва Христового. Рівноапостольному імператору візантійському Костянтину напередодні битви на нічному небі зорі вишикувалися у формі хреста зі словами: «Цим перемагай». Святий Костянтин створив православну державу і став ініціатором Першого Православного Собору 325 року.

Другий: як установив у своєму кодексі великий Візантійський імператор 6 століття Юстиніан, «Церква і держава — це два великих божих дари людству. Це два предмети речей, які витікають з одного джерела — з волі Божої, що їх установила». Церква опікується, щоб народ ішов шляхами, угодними Богові, а держава стоїть на сторожі священства і святих догм. І це він назвав симфонією. Тільки в такій єдності церкви і держави може існувати народ. Державні інституції — це тіло держави, а церква — це душа. Сьогодні у нас душа розідрана десь на 5 частин. Чи може бути здоров’я у нашому тілі, коли маємо такий стан душі?

Третій: за сприяння Петра Сагайдачного у 1620 році Патріархом Єрусалимським Теофілом ІІІ був висвячений ігумен Київського Михайлівського Золотоверхого монастиря Йов Борецький на Митрополита Київського та Галицького. У 2008 році Українською православною церквою Йов Борецький був канонізований. Тому для політиків у цій сфері є широке поле для діяльності. Наші політики повинні увесь час цим займатися, бо утвердженню єдиної помісної української церкви заважають ЧУЖІ політики, але помiснiсть нiколи нiкому не давали. Її завжди брали. Тому все залежить вiд нас.

— Що ж заважає об’єднанню? Де камінь спотикання?

— Немає каменя. Це не потрібно Москві, от і увесь камінь. Дуже легко. Москва просто не хоче зі своєї сфери випускати таку велику церкву.

— Якщо у перемовинах із Московським патріархатом причини непорозуміння зрозумілі, то чому не можуть домовитись УАПЦ, УГКЦ УПЦ (Київського патріархату)?

— Є проблема. Отакі ми українці. Є тут ще один фактор, який можна назвати дещо побутовим. (По–змовницькому знижує голос.) Сьогодні у кожного предстоятеля наших церков є посох. А у помісній церкві має бути один предстоятель і один посох. Думаю, пояснювати далі не треба.

— Коментуючи свій поцілунок при зустрічі з Володимиром, Філарет сказав, що об’єднання буде, але коли — Бог знає. Чи маєте ви якісь припущення з цього приводу?

— Я так скажу, ніхто не вірив у те, що розпадеться Радянський Союз. Здавалося, якась сила планетарного масштабу повинна була втрутитись, щоб ця імперія розпалась. А воно, бачите, Господь управив так, що розсипалось на капілярному рівні за декілька днів без жертв. Я думаю, що так само у нас станеться зворотний процес об’єднання. Не розсиплеться, а з’єднається. Це має відбутись перш за все у душах наших, незважаючи на всіх патріархів, політиків, агентів, які працюють проти цього. Господь управить. А для цього потрібна тільки наша молитва і добрі діла.

Катерина Петрова // Україна Молода