Інформаційний портал Тернопільської єпархії УПЦ Київського патріархату

середа, 9 жовтня 2013 р.

Про Російську Церкву, Європу та український вибір

Гіпотетичний вплив Російської патріархії на парафії та монастирі України, які перебувають у її юрисдикції, недооцінювати зараз було б злочинно. Прочитавши статтю про чотири фронти у ймовірній, але небажаній війні із РФ, подумала про ще один – церковний. На даний момент патріархія мовчить: ані Євангельськими аналогіями, ані прямими заявами не висловлює свого ставлення до європейського вибору України. Вона промовчала і коли всі українські церкви підписали спільне звернення до народу про перспективи України. Звичайно, хотілося би вірити, що цей церковний фронт ніколи не відкриється. Але не виключено, що слогани на кшталт: «Схаменіться, у Європу не можна!» будуть вкладені у вуста всіляких керівників церковних братств та популярних проповідників. 

Що повинна протиставити влада такій інформаційній кампанії? Не думаю, що паства піддається навіюванню більше, ніж користувачі Фейсбуку. Просто там різні лідери. Але паству можна та потрібно переконувати. Тиснути на клір у такій ситуації не можна – небезпечно та й гріховно (між іншим), але вичікувати теж не можна. Я, порадившись із друзями, які є й парафіянами своїх храмів, і користувачами соціальних мереж, склала свій перелік тез для такої роз’яснювальної роботи, якими ділюся просто з любові до церкви та до держави. Тож вважаю логічними такі аргументи. 

Перше. Росія не має ексклюзивного права на Православ’я. 

Більше того, самій Російській патріархії трохи більше, як чотириста років. Українська Церква для Російської Православної Церкви - Мати. Колись Україна наситила Російську церкву кадрами, дала їм і ієрархів і видатних богословів, але зараз РФ – країна, в окремих регіонах якої мечетей більше, ніж наших соборів. А, можливо, наш з вами шлях - це можливість навчити наших російських братів у вірі бути самостійнішими, відокремлювати духовні зерна Христового вчення від світської влади. Зрештою, духовній єдності не завадять ніякі кордони та об’єднання. 

Друге. Нащадки чорносотенців намагаються переконати нас у «не православності» європейського шляху.

І це – брехня. Греція, ставши членом ЄС, ані на йоту не втратила свої віри. На Страсну п’ятницю там перекривають рух на великих та малих майданах, перед храмами і в соборах вся країна стоїть на Погребінні Спасителя. А на Великдень кожне місто та село світиться мільйонами свічок, які вірні несуть з церкви, вітаючи одне одного «Христос Анесте!». Ані для духовного життя грецьких громадян, ані для потужних грецьких чиновників, ані для строгої Елладської церкви нічого не змінилося із їхнім входженням до Європи. Хоча дії світської влади піддаються новим регламентам та підпорядковується певним стандартам Європейського союзу. 

Чотири факти про Московську Патріархію та український вибір

Третє. Європейський курс, який диктує порядок у світському житті, матиме позитиви для церкви. 

Грецькій церкві дуже добре, бо вона – єдина. Російська церква також – єдина. Офіційна Російська православна Церква кілька років тому об’єдналася із Російською церквою за кордоном, але, на жаль, патріархія нічого не зробила, щоб об’єдналися наші українські православні церкви. Розкол церкви – страшна драма, це – гріх. А можливо, наш шлях до Європи це - шанс об’єднати нашу церкву? Подумайте, поруч у Володимирському соборі та Михайлівському золотоверхому стоять ваші брати та сестри, ваші сусіди та друзі. Вони так само дотримуються посту, вони так само прикладаються до мощей та їздять у паломництво. Ви з ними двадцять років потерпаєте від одних й тих самих проблем. Ви – один народ, який йде до Христа, і на цьому шляху не варто плутати політику та справу спасіння. І цей шлях не залежить від жодних інтеграцій. А жоден ієрарх чужої держави не може та не повинен вказувати керівнику світської влади, як йому діяти та не повинен закликати до непокори православну паству. 

Четверте. Європейський курс України не дозволить і Росії перетворитися на православний Талібан. 

Зараз злиття церкви та російської держави веде до того, що консервативно-ідеологічні течії в церкві та державі посилюють одна одну. В результаті, питання благочестя і віри в тоталітарній державі перетворює цю внутрішню духовну справу на майданчик для заробляння політичного капіталу. Внаслідок цього Росія перетворюється на такий собі православний Талібан, де віруючі намагаються швидше знищити опонета, ніж молитися за його душу. Втягування церкви в таку конфліктно-фундаменталітську парадигму веде до підриву її авторитету. А, може, врешті наш шлях до Європи допоможе православному суспільству повернутися до своїх джерел, навчитися розрізняти політику від віри, віддавати Богу-Богове, а кесарю – кесареве? 

Віра Приймак, член НСЖУ