Інформаційний портал Тернопільської єпархії УПЦ Київського патріархату

неділя, 15 грудня 2013 р.

Архимандрит Кирил: "Про Майдан..."

Писати аналітику, а тим більше богословські рефлексії з приводу того, що відбувається на Київському Майдані, зарано. По-перше, все швидко змінюється і за одну ніч Майдан може стати іншим або його може не стати взагалі. По-друге, для якісної рефлексії на подію, тим більш таку як Майдан, треба щоб пройшов якийсь час. Але вже зараз можна сказати, що незалежно від подальшого розвитку подій Майдан змінив країну, суспільство, і змінив взаємини українських церков і українського суспільства. 

В Європі нацизм і Голокост змусив церкви докорінно переоцінити свої відносини із державою та суспільством. Народилася навіть окрема галузь богослов’я – політична теологія як реакція здебільшого на німецький тоталітаризм та Другу світову війну. В Україні ані гоніння на Церкву від більшовиків, ані Голодомор, ані сталінські репресії, ані війна, ані Хрущов, ані звільнення Церкви від атеїстичного тиску та одразу ж її розділення на ворогуючі групи не спричинили чогось подібного, хоча за масштабами ці трагедії не менші, аніж Голокост. Проте Майдан має шанси стати початком процесів, коли будуть переоцінені взаємини Церкви, держави і суспільства, а українські церкви по-іншому оцінять самі себе. Ось саме про це моя коротка репліка.

Історично Церква як на християнському сході, так і на християнському заході – ще до їх розділення – мала здебільшого двовимірні відносини з тим, що тепер називається публічно-політичною сферою, яку інколи ще узагальнюють грецьким словом “політейя”. А саме, ці взаємини вичерпувалися державою. Лише відносно недавно церкви почали усвідмолювати, що цієї двовимірності недостатньо, тому що є ще один потужній вимір, який став самодостатнім у взаєминах із державою – суспільство. 

Це усвідомлення змушує церкви переходити від двовимірних відносин “Церква-держава” до трьовимірних – “Церква-держава-суспільство”. Або навіть в іншому порядку: “Церква-суспільство-держава”, де держава відходить на третій план. Слід зазначити, що в історії християнської Церкви були випадки, коли окремі церковні діячі усвідомлювали необхідність розвитку взаємин із суспільством як таким, а не лише з державою. Вважається, що таким був блаженний Августин, в фундаментальній праці якого “Про град Божий” закладені засади взаємин Церкви з цим третім виміром – суспільством. На сході ми не маємо аналогічних розміркувань, але маємо дієві приклади, як-от святий Іоан Златоуст. Після падіння Візантійської імперії східна Церква втратила християнську державу як свою традиційну опору. Єдиною її опорою залишилася громада, на яку єрархія поступово і зперлася. Християнська прото-нація у Османській імперії – так званий “міллет” – стала також прото-громадянським суспільством, з яким східна Церква вступила у тісні взаємини, віднайшовши таким чином для себе той третій вимір, який є альтернативним церковно-державному. 

Архимандрит Кирил: "Про Майдан..."
Трохи по-іншому розвивала свої відносини із суспільством Православна Церква на теренах того, що виникло після падіння Російської імперії. В тій імперії взаємини Церкви і суспільства були приблизно такими ж, як у Візантії, тобто повністю знаходилися у тіні взаємин із державою. У Радянському Союзі Церква так і не змогла побудувати із суспільством окремі стосунки. З одного боку, войовнича атеїстична пропаганда стояла цербером між Церквою та суспільством. З іншого, сама Церква не змогла знайти для себе інший вимір, аніж взаємини із державою. Після того як держава відігнала від себе Церкву, остання замкнулася у своєму ґетто і терпляче чекала визнання. Коли її знову було визнано після падіння комуністичного режиму, вона насамперед почала наново розвивати відносини з державою, замість того аби зайнятися вибудовою зв’язків із суспільством. Власне, й після-радянське суспільство ще не сильно розуміло свою окрему від держави суб’єктність. 

І ось тепер на Майдані ми маємо яскравий приклад усвідомлення суспільством своєї власної суб’єктності. На Майдані народжується або й вже народилася спільнота, яка є хрестоматійним прикладом громадянського суспільства - його майже чистий субстрат. Ця спільнота ідентифікує себе на основі спільних цінностей: гідності, чесності, ненасильництва, взаємодопомоги, готовності до самопожертви. В такому чистому вигляді громадянського суспільства зараз немає навіть у Європі, де людей об’єднують здебільшого спільні інтереси: пенсії, зарплати, тощо. Я не можу собі уявити в жодній європейській країні, аби люди кілька тижнів мерзли під загрозою бути “зачищенними” у будь-який момент заради досить абстрактних цінностей, не пов’язанних із “покращенням життя вже зараз”. Український Майдан, який зібрався “заради Європи”, значно переріс саму Європу і її політиків. Ми бачимо, як європейські політики готові зраджувати “європейські цінності” через страх чи якісь власні політичні або й економічні інтереси – Майдан на такий компроміс поки не готовий йти. 

Більш того, Майдан у своїй цінністній складовій значно переріс й українські церкви – всі без винятку церкви. Які до Майдану і почасти під час Майдану залишалися здебільшого у двовимірних взаєминах церква-держава, хоча якісь трималися за ці взаємини більше, а якісь - менше. Лише в останні дні Майдану українські церкви почали підтягуватися до того рівня моральної свідомості та відповідальності, які продемонстрував Майдан. Від загальних закликів до ненасильства вони перейшли до того, аби справами та словами солідаризуватися з цінностями Майдану, усвідомивши спорідненність його принципів із християнськими. - Майдану, який явив безліч прикладів альтруізму, готовності до самопожертви, взаємодопомоги тощо; який обрав бути слабким, незважаючи на свою чисельність; який має майже есхатологічні сподівання на відновлення гідності, що її Бог заклав у людську природу. 

Так, Майдан дав поштовх церквам піднятися над тим статус-кво, який панував у їх відносинах з державою упродовж років незалежності України, та виступити на стороні суспільства. Тепер церквам слід зробити крок далі й дати свою відверту оцінку цій владі. Не треба ховатися за звуженою інтерпретацією біблійної формули “будь-яка влада від Бога”. Звуженою, тому що вона не може дати пояснення поведінці таких великих святих як Афанасій Великий, Амвросій Медіоланський, Іоанн Златоустий, Максим Сповідник, тощо. Ці і багато інших святих відмовлялися закривати очі на беззаконня влади, до речі значно більш християнської, аніж теперішня влада. Вони не обмежувалися самоочевидними та безпечними для себе фразами на кшталт того, щоб всі були за добро і ніхто не був за зло. Вони називали речі своїми іменами й говорили в очі владі все, що думали з приводу її дій. 

Зараз для церков, які хочуть слідувати святим, є нагода сказати те, що зрузуміла більшість українського народу, який хоча і не вивчав у духовних семінаріях та академіях по декілька років морального богослов’я, проте чітко усвідомлює, що теперішня влада зовсім не є християнською, хоча її представники й готові демонструвати окремі ознаки схильності до православного культу. Їх християнство є симулякр: в ньому є форма, але немає змісту. В ньому відсутня християнська мораль. Ця влада не розглядає людей як братів. У стосунках з Богом її представники визнають Його авторитет, але більше хочуть, щоб Бог не заважав їм присвоювати чергові трофеї, відібрані у знедоленого народу, аніж думати, як поставити свою владу на служіння ближньому. 

Для церков зараз є нагода визнати, що вони часто приймають на себе роль посередника у бажанні шахраїв захистити себе від Бога за свої кримінальні вчинки. За це церкви отримують свої “комісійні”. Але ж до чого веде таке посередництво? – Воно веде не просто до легітимізації корупції у суспільних відносинах, а й до її сакралізації. Корупція в нашому суспільстві, таким чином, стає сакральною. Майдан для церков є можливістю змінити цей стан речей і відмовитися від надання “посередницьких послуг”, які насправді легітимізують корупцію, соціальну несправедливість, зловживання владою, тощо. 

Для українських церков зараз є нагода вийти з сірої зони колабораціонізму із злочинною владою і стати на шлях “Сповідницької церкви”, яка виступила у нацистській Німеччині проти націзму. Зараз час перестати посилалися на те, що держава живе за своїми законами, а церква може переховуватися у метафізичних схованках. Свого часу ганебна співпраця більшости німецьких церков із нацизмом змусила європейських богословів переглянути цей хибний дуалізм політичного і метафізичного. Натомість набула поширеності ідея того, що Христос є Господь усього, у тому числі політики. Ці ідеї таких богословів як Барт і Бонхоффер повністю застосовні до того, що зараз відбувається вУкраїні. Зараз для українських церков нагода вирости до рівня суспільства, яке швидко зростає на основі тих цінностей, які мали б демонструвати церкви. Час змінювати свої взаємини з владою. Час налагоджувати стосунки з людьми. І вчитися від них цінувати та відстоювати гідність, порядність, людяність.

Архімандрит Кирило (Говорун) (УПЦ МП),
Релігія в Україні.