Інформаційний портал Тернопільської єпархії УПЦ Київського патріархату

понеділок, 30 грудня 2013 р.

Де зараз нормальні чоловіки?

Все частіше від своїх друзів, знайомих чи навіть від малознайомих молодих і не тільки людей доводиться чути такі фрази, як наприклад: «Так хочеться заміж, але нормального чоловіка, нажаль, не знайдеш – або всі нормальні вже зайняті, або ті, які ще не одружені, вже розбещені цим грішним світом…», або ж таке: «Я не можу вийти заміж без взаємного кохання…», «Мені потрібно забезпеченого чоловіка, щоб я ні в чому собі не відмовляла …». 

Можна було б ще й ще перераховувати подібні висловлювання, але на це я не хочу звернути Вашу увагу. Почну з того, що я була одна із таких «дивакуватих» панянок, які ніколи не вірили у те, що жіноче щастя колись буде і на «моїй вулиці», але ж «шляхи Господні несповідимі …». Мріяла про принца на білому коні і весілля принцеси. Ще декілька років тому я була успішною студенткою вузу і активісткою по житті, саме в цей прекрасний час, як і годиться, я зустріла своє перше кохання. Мабуть, як і 50% дівчат, я вірила у те, що це саме той, єдиний,«принц на білому коні», і що в найближчому часі ми відгуляємо найкраще весілля у світі, у нас народяться діти, і будемо жити у мирі та злагоді до кінця своїх днів… 

Знаю, що все це звучить смішно, але впевнена, що майже кожна закохана дівчина пережила ось такі прекрасні відчуття у своєму житті. Та єдине, що турбувало мою православну душу було те, що мій, так би мовити, обранець був уніатом, чи як то кажуть у нас на Закарпатті – греко-католиком. Я виросла у сім’ї, де велику роль приділяли духовному вихованню і консервативності у всьому. Ні, в моїй сім’ї ніхто не був проти цього шлюбу, хоча деяку стурбованість батьків по цьому питанню я відчувала інтуїтивно. То ж, майже постійно я була у роздумах і моя душа розривалась на дві частини – бути чи не бути цьому шлюбу. 

Вже майже всі мої подруги були або заручені, або одружені, ну і, звичайно ж, ментальність нашого краю, невгамовний плин часу, почуття і постійні питання типу «коли весілля?» мене зводили до безвихідних питань (як я тоді вважала) – що робити? Чим більше я думала над цим питанням, тим більше було відповідей «за», ну і ми почали, так би мовити, готуватись до весілля. Знайомство з батьками, ріднею, все було чудово, хоча з боку матері молодого я відчула якусь неприязнь, та все списала на те, що спочатку це завжди так, все налагодиться. Вже через деякий час, я зрозуміла, в чому полягала ця неприязнь… 

Де зараз нормальні чоловіки?
Все було дуже просто – коли мова зайшла про вінчання, то тут мене поставили до відома, що за їхнім сімейним звичаєм у питанні віри дружина має йти за чоловіком, тобто я мала зрадити тому, чим я жила і живу все життя. Без віри я не відчуваю себе людиною. Знаю, що багато хто з вас подумає, що у Православ’ї є багато прикладів життя з іновірцем, який через деякий час ставав православним християнином, що кохання і Божа Воля роблять чудеса. Але чомусь на той момент для мене це було, можливо, поштовхом до того, щоб поглянути на наші стосунки не зі сторони почуттів, які як вже доказано часом і наукою, нажаль, швидко зникають, але зі сторони духовного бачення нашого життя, та й взагалі як ми РАЗОМ бачимо НАШЕ майбутнє. 

Ось тут і почалася альфа і омега мого тодішнього життя. Саме за це, я щиро вдячна Богу. Почала я з найголовнішого – з молитви! Ні, не з тієї, звичної і знайомої всім, що є обов’язком кожного християнина, але з молитви, якщо можна так сказати, односторонньої розмови з Богом. Я вірила і була впевнена, що ніхто у даному питанні не допоможе, тільки Він. Кожної вільної хвилинки я просила у Бога допомоги, підтримки і розуміння як діяти у даній ситуації. Такий стан «загубленості» тривав у мене десь один місяць, потім мій обранець дивним чином почав від мене віддалятись, перестав телефонувати, постійно був зайнятий, то ж бачились ми дуже рідко. Звичайно, для мене ця його поведінка стала, м’яко кажучи – шоком. Я почала впадати у депресію, зневіру, думала, що все – більше нікого не покохаю, не вийду заміж і вже розчарувалась не тільки в хлопцях, але і в людях… Почала в думках скаржитись Богові, чому він цього допустив, чому мені так не щастить, і таке інше… Та все ж таки я продовжувала вірити і молитись… 

І ось, одного разу я зустрілася у місті з моїм давнім другом дитинства і вирішили піти «на каву», згадати цікаві випадки з нашого життя і, самі не знаючи чому, почали ділитись своїми переживаннями. Ми й не помітили як пролетіло декілька годин… 

Якоїсь миті до нашого столика підсів хлопець, знайомий мого друга, високий, статний і як мені тоді здалось, занадто самовпевнений. Розмови у нас не вийшло, то ж я зібралась додому. Пройшло небагато часу, як оцей самовпевнений юнак знову з’явився у моєму житті. Ми почали дружити, ділитися думками і переживаннями й самі не помітили того, що за дуже короткий час ми закохались один в одного. Пройшло знову не так багато часу, як він мені освідчився і ми стали на рушничок щастя! Дійсно, це була незабутня і найщасливіша мить нашого спільного життя! “Господи, Боже наш! Славою й честю вінчай їх!” – лунало в церкві і в наших серцях! Він – православний юнак із такими ж поглядами на життя, такими ж принципами та моральними засадами та й таким же духовним вихованням як і в мене! 

У нас прекрасна, дружня сім’я і ми любимо один одного, як і раніше! Кожного дня молю у Бога милості і вірю у те, що й надалі у нас все буде гаразд! Зараз, як пройшло вже багато часу, я розумію: все що зі мною відбулося – все від Бога і все задля мого блага. Воістину, по вірі вашій дасться вам! 

 P.S. То ж шановні дівчата, закликаю Вас вірити у Бога, молитись і ніколи не жаліти про минуле, бо як звучить одна мудра приказка: «Все, що не стається, все стається на добро» Слава Богу за Все! 

Автор: р.Б. Олександра, газета Православне Закарпаття №12, 2012