Інформаційний портал Тернопільської єпархії УПЦ Київського патріархату

субота, 15 лютого 2014 р.

Хата скраю горить першою

Те, що станеться щось трагічне в Україні, я відчував уже давно. І це відчуття вилилося в проповіді на свято Воскресіння Христового минулого року, коли без будь-якої підготовки полилися страшні й жорстокі слова про те, що на Україну з усіх сторін насувається чорна й невблаганна небезпека і станеться щось таке страшне, що нині ми не можемо собі навіть уявити. Сльози заливали очі й здушували горло. Були вражені люди, був вражений і я сам. Ті слова було важко зрозуміти тоді, не зовсім вони зрозумілі й сьогодні. Найстрашніше те, що нинішні події нагадують ту проповідь лише частково. А це означає, що, можливо, попереду нас чекають ще грізніші події.

Тому протистояння, яке нині відбувається в Україні, для мене не було несподіваним, бо його поступове, але грізне й невідворотне наростання після ночі Воскресіння Христового, мною відчувалося щодня й в усьому. Головним, що стало каталізатором такого потужного вибуху людської непокори, стало, в кого свідоме, а в кого підсвідоме, відчуття українцями можливої втрати омріяної століттями незалежності. Народ не може жити вічно в підневільному стані. Це протиприродно. Це суперечить Богом укладеній світобудові.

А другий аспект – суто людський. Люди чекали перемін до кращого, а їх годували обіцянками та відвертим обманом. Люди чекали встановлення безпеки для себе та своїх дітей, а розгул криміналу й силових структур тільки посилювався, насилля стало буденним явищем. Люди прагнули до свободи, а саме якраз свободу й майбутнє у вільній і заможній державі в них відбирали, а будували заможне життя лише для своїх сімей.

Народ вели то в один бік, то в другий, і за кожним разом перед нами розверзалася прірва як особистісна, так і суспільна. Ніхто не вказував народу правильний шлях, який би відповідав прагненню його душі. А пошуками цього шляху повинні хоч у ці дні зайнятися всі – і державні керманичі, і політики, і всі ми – народ Божий, зважаючи на основоположні засади людської свободи й гідності життя.

Який же шлях повинен пройти наш народ, щоб нарешті наша українська земля стала «оновленою»? Невже аж сорок років ми будемо блукати потемками історії, втрачаючи кращих синів і доньок, як блукали євреї сорок років пустелею, яку можна було перейти за кілька тижнів? Невже знову будемо сподіватися на манну небесну в той час, як невеличка частина з нас послуговуватиметься не уявною «манною», а конкретними плодами нашої з вами тяжкої праці, залишаючи всім іншим лише надію на те, що колись (чи не через сорок років?) і на них проллється дещиця тієї «манни», а, може, й перепел засмажений впаде на голову з того ж таки неба?

Запитань багато, а де ж відповідь? В якій площині лежить ота омріяна воля, коли «врага не буде супостата»? Відповідь лежить тільки в одній площині – в площині Закону Божого й площині закону земного. Як один для всіх Закон Божий, так і один для всіх закон земний. А серцевина, що їх єднає в одне духовно-моральне тіло, – віра і Церква, яка є Тілом Христовим, а Він у ній цілковитий Господар.

«Там Бог дав народу устав і закон, і там випробував його. І сказав: якщо ти будеш слухатися голосу Господа, Бога твого, і чинитимеш угодне перед очима Його, і слухатимеш заповіді Його, і виконуватимеш усі устави Його, то не наведу на тебе жодної з хвороб» (Вих., 15:25-26).

Коли заходить мова про хвороби, то чомусь усі мають на увазі лише недуги тілесні, а недуги душевні чомусь обминають. В той же час, саме духовне начало в людині визначає її особистісну поведінку, а, відтак, і дії в суспільному житті. Стіна відчуження, яка розділила наш народ межею по лінії серця, а суспільство по лінії політичних уподобань та національної визначеності, творилася людьми, нечистими на руку й помисли, впродовж не одного десятка років. На щастя, вони не в силі звести цю стіну до неба і розділити нею єдиний народ, хоча останнім часом їхні зусилля пожвавішали. Що ж, коли Господь хоче покарати неслухняних, то відбирає в них розум.

Дивлячись на поведінку окремих з-поміж нас, задаєшся питанням – як може людина, народившись і живучи на землі цього народу, поводити себе так, наче загарбник – нахабний, жорстокий і бездуховний? Як, живучи з нами на одній землі, дихаючи з нами одним повітрям, споживаючи один хліб, п’ючи одну з нами воду, молячись одному Богу, – вони нас, українців, так люто ненавидять?..

Розчарований у своїх сподіваннях на кращу долю народ, позбавлений можливості хоч якось вплинути на вкрай незадовільну ситуацію, сміливо виступив на мирний протест, аби змусити владу, нарешті, «почути кожного». І що отримав у відповідь? Отримав кийком по голові, гумовими кулями по очах, картеччю, що нею полюють на дикого кабана, в серце. А народ просив усього лише законного права на краще життя для себе нині й для дітей своїх та онуків у майбутньому. І щоб це право задовольнялося у вільній і незалежній українській Державі, а не в новому/старому ярмі.

Хата скраю горить першою
Третій місяць народ хвилюється, як розбурхана ріка, повстає у сподіванні, що його почує як владна верхівка, так і влада на місцях. Але не чують, бо наче живуть в якомусь ірраціональному світі. Як же бути нам, Церкві Христовій, яка наповнюється народом Божим – як тим, що вже не хоче терпіти наруги над собою, й тим, який готовий терпіти наругу над здоровим глуздом і надалі?

На чийому боці правда – перших, чи других? Кого саме стосуються слова Господа: «І по причині примноження беззаконь в багатьох охолоне любов»? За першими охолодження любові не спостерігається. Навпаки, маючи у своїх серцях велику любов до Вітчизни, до своїх рідних, а, відповідно, й почуття великої відповідальності за майбутнє України та її народу, вони своїм подвигом протистояння корумпованій, зрощеній з криміналом владі, показують якраз приклад саме любові. Тільки любов подвигає молоду людину за велінням серця віддати своє життя за високі ідеали волі й свободи, за рідну Вітчизну. Ні, «примноження беззаконь» в даному випадку тільки розбурхує вогонь любові в їхніх серцях, а любов, як ми знаємо, творить чуда жертовності в ім’я інших. Ми це яскраво бачимо на Майдані в Київі й на місцях по всій Україні.

А от відсутність любові позбавляє людину почуття поваги до іншого, хоча вона сама й вимагає поваги до себе, позбавляє її здатності слухати й чути іншого, ставить її власний, особистісний інтерес вище інтересів спільноти, якій покликана служити, навіть вище інтересів Вітчизни, складовою частиною якої є. Така людина легко вбиває, катує, калічить, б’є лежачого й покаліченого, який стікає кров’ю, б’є жінку й дитину, вважаючи, що робить добру справу.

При такому переконанні вона легко порушує Закони Божі, втрачає самовладання й піддається стадному пориванню до захисту вже зайнятих позицій навіть тоді, коли розуміє їхню шкоду людям і суспільству в цілому, включно до державних інтересів. Власне й стадне, яке так само усвідомлюється нею як власне, бо вона є його частиною, така людина відстоює до останнього, навіть шляхом злочину. Ми це теж бачимо впродовж більш як двомісячного протистояння. Така світоглядна установка як іржа роз’їдає людські душі, руйнує основи громадянського суспільства, яке тільки формується, і ставить на межу виживання й саму державу.

Згідно Святого Письма всяка влада від Бога, але не всяка влада Божа. Ми з гіркотою констатуємо, що духовно-моральний рівень української влади, незалежно якого періоду незалежності – минулого чи нинішнього, перебуває на досить низькому рівні, іноді навіть на рівні втрати людяності. А все через гріховну природу людини, з якою вона не бореться, а навпаки – не оцерковлюючи свого життя і не маючи покаянного почуття, вона розбурхує свою гріховність, яка, як вогонь суху траву, спалює всі зачатки природи божественної.

Прикро, що народ, більшість якого визнає себе віруючими християнами, ніяк не може усвідомити найголовніше – доки кожен не почне зміни в самому собі, доки головні заповіді Божі не стануть принципом життя, ніяка влада нічого не змінить на краще, тому що, кого б не обирали, кого б не призначали, але вони приходитимуть із духовно й морально недужого середовища, й продовжуватимуть, і навіть поглиблюватимуть особистісну й суспільну деградацію владної системи в цілому, а разом із тим і падіння морального рівня народу.

За таких умов на заповідь «не вкради» ніхто не буде звертати уваги й надалі, і корупція та відверте привласнення чужої власності сильнішим продовжуватиметься, «не бреши» – брехатимуть всі – хто при владі, й хто прагне її, політики й ЗМІ, правоохоронні органи і – всі. Знаючи, що говорять неправду, подаватимуть її як правду, а слухачі, теж знаючи, що їм брешуть, згідливо киватимуть головами. Така держава сповзає в прірву, з якої вибратися буде дуже тяжко.

Щоб усе це зупинити, потрібне потрясіння як на рівні особистості, так і на рівні суспільства. Це якраз і відбувається. Жаль тільки, що це потрясіння перевертає уявлення про честь і гідність, про совість і жертовність поки що в меншої частини нашого народу, над яким ще тяжіє одвічна українська біда: «Моя хата скраю». Але в часи потрясінь першою горить якраз хата, що стоїть скраю.

Тож на чийому боці повинна бути Церква Христова? Відповідь однозначна – на боці народу Божого. А народ – це всі ми: ті, що стоять по різні сторони барикад на вулицях міст і сіл, і ті, що звели ці барикади у своїх душах і серцях. Всі ми – народ Божий, а тому Церква не ділить людей на добрих і злих, на своїх і чужих, але її святий обов’язок стати на захист слабшого й скривдженого, не дивлячись на те, з якого він боку.

Церква також зобов’язана загострювати увагу суспільства на духовно-моральній кризі, що вразила його організм, вказуючи шляхи її подолання, бо занепад в усіх інших сферах суспільної життєдіяльності починається саме з духовно-морального занепаду особистості.

Кожен із нас шукає в Церкві, перш за все, відповіді не на політичні чи економічні проблеми, а на питання духовні, на питання моралі, кожен шукає розв’язання життєвих проблем, що затягують його долю у вузол, якого він самостійно розв’язати нездатний. Ось чому в часи політичних потрясінь моральна значимість Церкви зростає, а її голос потрібен хворому суспільству, бо до кого ще, як не до Церкви, прислухаються люди?

«Я прийшов до хворих, а не до здорових», – сказав Господь наш Ісус Христос і до останнього Свого подиху служив простому народу. Навіть розіп’ятий на хресті, з волі того ж таки народу, віддаючи дух Отцю Небесному, вигукнув до Нього: «Прости їм, бо не знають, що чинять».

Чи й справді не знаємо, що творимо? Якщо не знаємо, то треба шукати відповідь, яку нам може підказати тільки Господь. А для цього треба постувати й багато молитися. І тоді – «Бог миру й любові» підкаже нам єдино вірний шлях, яким будемо йти в своєму житті, бачачи попереду преображаюче світло на горі Фавор. Тоді кожен зійде на власну гору Фавор, тоді на гору Фавор зійде й наша рідна Мати-Україна. Слава Україні!


Преосвященний Афанасій,
єпископ Харківський і Полтавський УАПЦ