Інформаційний портал Тернопільської єпархії УПЦ Київського патріархату

четвер, 27 березня 2014 р.

Порятунок від брехні, або чому треба заглушити «голос Кремля»

«Ніколи не вірте росіянам, тому що росіяни не вірять навіть самі собі».
О. Бісмарк.

Кількома російськими телеканалами, котрі щедро лили в нашому ефірі помиї на Україну, нарешті зайнялися Генпрокуратура та СБУ. За ініціативою РНБО вони проводять розслідування відповідності вітчизняному законодавству діяльності кремлівських трубадурів та встановлюють, чи є в їхніх програмах факти розпалювання міжнаціональної ворожнечі, заклики до війни і сепаратизму. Нацрада з питань телерадіомовлення також обрала законний шлях боротьби з ідеологічними диверсантами: замість наполягання на вимозі до провайдерів просто відімкнути чотири телеканали вона подала відповідний позов до Вищого адміністративного суду.

Наміри заглушити «голос Кремля» неоднозначно сприймають в українському суспільстві. Більшість схвалює такі кроки і навіть вказує на їх запізнілість. Є й такі, що обурюються запровадженням цензури в країні, яка «на Майдані виборювала свободу слова». Можна вважати й так, звісно, якщо під вільним висловленням думок мати на увазі брехню й маніпуляцію фактами, що не просто вводить в оману довірливих глядачів, а призводить до зіштовхування лобами громадян України, до нацьковування їх одне на одного за регіональними, етнічними й релігійними ознаками. Днями, як пам’ятаємо, і Дмитро Кисельов сприйняв застосування проти нього західних санкцій як боротьбу зі свободою слова, хоча ця сама свобода у його виконанні відгонить отруйним згарищем. Шкідливим, мов радіоактивний попіл, на який він погрожує перетворити США...

Кілька чергових прикладів. Російські ЗМІ розтиражували «чергове занепокоєння» МЗС РФ «загостренням ситуації» в Україні. Цього разу ми з вами «загострювалися» через погрози на адресу священиків: «Якась націонал-соціалістична робоча партія України, — заявляє відомство Лаврова, — направила лист з погрозами на адресу представника Української автокефальної православної церкви ігумена Олександра Широкова». Далі йдеться про причину погрози: за начебто «промосковську ворожу агітацію» ігумену та його сім’ї пообіцяли «кардинальні методи фізичного і нищівного характеру». І узагальнення: «Такі нападки на священнослужителів в Україні ще раз підтверджують атмосферу національної та конфесійної нетерпимості, яка панує в даний час в Україні». Одне слово, треба негайно нас захищати, Як саме, знаємо... Однак, схоже, в «даний час» щось несусвітнє панує в головах тих, хто писав і поширював цю заяву. Хоч би в патріарха Кіріла проконсультувалися, перш ніж насилувати папір та засмічувати ефіри. По-перше, ігумен — чернець, який автоматично заперечує наявність дружини та дітей. По-друге, їх вочевидь перемкнуло від уточнення в назві церкви «православна». Насправді УАПЦ не має жодного відношення до РПЦ і твердо стоїть на державницьких патріотичних позиціях. «Радикалам» загрожувати її представникам за «ворожу агітацію», даруйте, просто підстав немає. По-третє, в Україні серед білого дня не знайдете партії з такою назвою. 

Це щось у звивинах дипломатів не склеїлося, мабуть, приклад гітлерівської Німеччини завів їх далеко у хащі невігластва «кардинального і нищівного характеру».

Порятунок від брехні, або чому треба заглушити «голос Кремля»
Так само химерними є і «вояки УПА», які «у поїздах грабують громадян Росії». Панове-господа, ви б вигадували щось ближче до сучасності, а то ще припишите до набігів на ваших пасажирів Мазепу чи запорізьких козаків, які просто з «чайок» (човнів) беруть на абордаж потяги московського напрямку. Історія з відомою «жертвою бандерівців» теж нічого їх не навчила. Гастролювала така собі Ніна Прудникова по «городам і вєсям» України та Росії і грала роль то матері вевевешника, то біженку, то одеситку, то мешканку Донецька, то біс його знає ще кого, аж доки не заробила непосильною акторською працею грошенят. Повернулася до рідного Севастополя і потрапила... в загребущі руки опричників з «казачьєво войска». Пограбували «гастролершу» рідні захисники дощенту, і гонорар забрали, і цінні речі, ще й побили чоловіка та доньку. Конфуз! Хоча, припускаємо, на російських каналах і тут поживу знайдуть: «бандерівці» зі Львова підземний хід прогризли до Севастополя...

Чи потрібна нам така «свобода слова» в умовах агресії? Адже за результатами опитування фонду «Демократичні ініціативи», 35—40 відсотків мешканців східно-південних регіонів України дивляться саме «інформаційно-аналітичні» програми російського телебачення і більшість з них бере почуте близько до серця, сприймаючи брехню як реальність. Навіть обізнані у справжніх подіях зізнаються, що під дією московського «25-го кадру» починають самі в собі сумніватись і заковтувати мимоволі гачок. Що вже казати про тих, хто беззастережно вірить у диверсійні «страшилки».

Слово — зброя. Це не просто заяложений афоризм, а підтверджена правда. Та начинене несусвітніми «дезами», воно застосовується для масового ураження людської свідомості, для знищення країни і єдиної нації. Залишається протидіяти, розуміючи, що це підіб’є наших «друзів» на чергову хвилю істерики. Що робити? МЗС Росії взагалі переконаний, що саме існування України є антиросійською агітацією...

Людмила Коханець // golos.com.ua