Інформаційний портал Тернопільської єпархії УПЦ Київського патріархату

пʼятниця, 11 квітня 2014 р.

Війна в УПЦ, або доля спадщини митрополита Володимира

На Свято Благовіщення мені трошки пощастило, й я отримав можливість поспілкуватися із митрополитом Володимиром. Слабкість рук, погана вимова, сконцентрованість на головному — молитві, переживаннях за ближніх. Звичайно, дивно спостерігати, як у перервах сеансів хіміотерапії до Блаженнійшого пускають численних друзів відповідального за його здоров’я — 37-річного митрополита Олександра. Оскільки храм, де я читаю та іноді прислужую у вівтарі, — при онкоцентрі, знаю строгі правила, спрямовані на недопущення ризику інфекційних захворювань, адже імунна система підірвана, і кожен візитер може стати кулею в серце. Чому ж владика Олександр намагається створити враження, що все гаразд, Блаженнійшому краще, й він повертається? 

Як відомо, є три головні спокуси — і їх диявол пропонує не лише Христу, а й усім нам: концентрація на матеріальних благах, насолода владою, бажання чудесного ствердження свого авторитету. Христос матеріальним благам протиставив силу Слова, владі — покірність Богові, а утвердженню авторитету самості — визнання єдиного авторитету Небесного Отця. Але не в кожного є сила втриматися від цих спокус, і тоді якось забуваєш і про обов’язки синівські по відношенню до старця-митрополита, і про доручення Синоду УПЦ турбуватися про здоров’я Блаженнійшого.

Владика Олександр після історії з авантюрним зникненням значних сум своїх та чужих коштів стає легкою здобиччю наближених, які несуть «копієчку». Вони ж роздмухують бажання влади, причому — найвищої в українському православ’ї. Ну й якось само собою виходить, що ідея фікс — це в’їхати у крісло предстоятеля, змінивши все керівництво УПЦ, підім’явши також архієреїв УПЦ КП та УАПЦ.

Направо й наліво розповідається такий сценарій подій. У зв’язку з неможливістю сформувати загальноприйняті для УПЦ пропозиції «розкольникам» потрібно скликати архієрейський собор УПЦ. Щоб поговорити, відчути всім, якою є ситуація на місцях, якими можуть бути конкретні пункти згоди сьогодні та єдності завтра. Здавалося б — прекрасна ідея. Після публічної відмови патріарха Філарета поступитися своїм предстоятельством заради єдності постало питання про програму-мінімум, тобто про форми співіснування у відкритості, але без організаційної єдності. Напрацювати пропозиції до УПЦ КП повинні були б архієреї разом із богословами та експертами, і в принципі це можна зробити у робочому порядку. Хвилі ж закликів до скликання собору запускають з іншою метою, щоб на соборі поставити питання про реформу УПЦ та повну зміну її керівництва.

Сьогодні УПЦ, як і практично кожна Православна церква, має вищим органом законодавчої влади Помісний собор (в уставі скромно названий — Собор УПЦ). На нього обирають, окрім усіх єпископів, представників від священства і мирян. Скликався двічі. Реально вищим органом є архієрейський собор (в уставі — собор єпископів УПЦ). Між архієрейськими соборами править предстоятель разом із Священним Синодом, в який входять найбільш впливові архієреї УПЦ. Ідея заколотників проста: прийняти постанову, що членами Синоду мають бути правлячі архієреї УПЦ. І вже на хвилі хаосу повернутися до управління церкви митрополитом Олександром від імені Блаженнійшого Володимира.

Війна в УПЦ, або доля спадщини митрополита Володимира
Саме для цього обіцяють підтримку в боротьбі за предстоятельство тим провінційним архієреям, які бояться настання епохи тандему «митрополит Онуфрій (сьогодні Місцеблюститель, тобто в.о. глави УПЦ), — митрополит Антоній (сьогодні — керуючий справами УПЦ із розширеними повноваженнями, тобто «прем’єр» УПЦ)». Ці два архієреї чернечого складу розуму та серця користуються великою підтримкою у Церкві, мають більшість як у Синоді, так і в архієрейському соборі.

В той же час авторитет митрополита Олександра, який став центром бунту, не існує в самій Церкві як щось реальне. Архієреї прекрасно знають один одного, і причиною відсторонення Блаженнійшого митрополита Володимира від предстоятельства під час хвороби наприкінці 2011 — на початку 2012-го став саме ірраціональний характер дій владики Олександра, на той час — правої руки предстоятеля. Навіть у спілкуванні із заслуженими архієреями, які пройшли тиск радянської машини, витримали численні випробування на початку 1990-х, владика Олександр дозволяв собі підвищений тон, образи, насмішки. У протистоянні з Патріархом московським Кирилом з одного боку наносив удари, а з іншого — лив єлей похвал. У спілкуванні із державою та політиками — обіцяв неможливе, не виконував обіцянок, і потім не усвідомлював навіть своєї вини за те, що церква роками не просувається в діалозі з суспільством та державою. З одного боку, активно зображував із себе українофіла, з іншого боку — відверто дружив зі всією російською агентурою в УПЦ та в Україні.

Перед відстороненням Блаженнійшого наприкінці 2011 року на запитання: «Чи є у вас план дій на час кризи, бо здоров’я може стати приводом для перевороту?» — з посмішкою відповідав: так, у мене є два плани. Коли ж митрополит Павло у Синоді перейшов на бік митрополитів Агафангела та Іларіона, коли захоплення влади стало реальністю, був шокований і не знав, що робити. «Права рука Блаженнійшого» при першій справжній кризі не зуміла зробити нічого. На наступних засіданнях Синоду владику Олександра відсторонили від членства в Синоді, від усіх посад, а також його попередили про можливе позбавлення сану за всю ту критику дій колегіального церковного керівництва, яка звучала публічно й була завжди на межі відвертих провокацій.

«Синодальний період правління» Агафангела і його прибічників згадується до цього часу як період, коли нічого не працювало і навіть не виплачувалася заробітна плата в митрополії та синодальних відділах УПЦ. Намагання провести архієрейський собор і на ньому отримати більшість голосів якщо не за м. Агафангела, то за Іларіона чи Павла, не стало реальністю. Попередні опитування архієреїв показали невтішну картину відсутності достатньої підтримки для «путчистів».

Коли у Блаженнійшого покращилося здоров’я, постало питання про схему управління УПЦ в подальшому. Перший варіант — повернутися до фаворитизму владики Олександра — відпав одразу. Єпископи не були готові терпіти все наново. Як висловився тоді один з архієреїв: «Нам все одно — чи він у вишиванці, чи в нього на телефоні знову стоїть «Боже царя храни». Ми — церковні люди, а цей хлопчик внутрішньо зруйнований владою і вже ніколи не зможе бути корисним для УПЦ, горя ж може принести багато». Другий варіант — здатися «путчистам», у яких були міцні зв’язки із Росією. Серйозно розглядалася і до уваги бралася кандидатура митрополита Іларіона. Однак останній одразу відмовився. Причина? У Києві його могли просто «з’їсти», причому швидко, і небезпека чекала з усіх боків, особливо від самого ж Блаженнійшого. Третій варіант — постаратися втримати владу самому, але за допомогою нової «правої руки», позбавленої недоліків владики Олександра. З усіх українських владик Блаженнійший вибрав владику Антонія Бориспільського. Синод обрав його керуючим справами, і одночасно владиці Антонію було делеговано більшість повноважень предстоятеля. Блаженнійший попросив захистити його — і це прохання було виконано. Численні спроби забрати владу в старіючого митрополита знешкоджувалися так, що практично ніхто про них і не знав.

♦ На Синоді 25 вересня 2013 року митрополит Володимир запропонував створити самостійну Бориспільську єпархію. Це робило митрополита Антонія офіційним претендентом на предстоятельство. Всі були свідомі цього — від митрополита Володимира, до останнього члену Синоду — і проголосували за це. На початку жовтня Блаженнійшому стало гірше, він намагався встигнути провести Собор, на якому піти у відставку та передати владу «живою рукою». На той момент уже викристалізувалася більшість єпископату, об’єднана прагненням зберегти та розвинути все, що було створено митрополитом Володимиром. Лідери цієї більшості — митрополити Онуфрій та Антоній, дізнавшись про неможливість проведення Собору, вирішили почекати на можливе одужання, хоча лікарі не бралися давати жодних позитивних прогнозів. Однак уже кілька разів за своє життя Блаженнійший піднімався чудом, і надія на Божу милість була й цього разу.

Сьогодні все забуто — і як витягали владику Олександра із халепи, спричиненої участю у сумнівних оборудках, і виплачували за нього значні кошти, і як спасали від гніву то держави, то Москви, то єпископського корпусу.

Є неприховане бажання влади — захопити будь-якою ціною, не зупиняючись ні перед авторитетом Місцеблюстителя, ні перед повагою до Синоду, ні перед можливими катастрофічним наслідками для Церкви та України. Також очевидне бажання створити фальшиве чудо: мене відсторонили, а я повернувся і з тріумфом став переможцем у найбільшій війні в українському православ’ї. Ну, і є просто утома від життя без грошей...

Зрозуміти — можна. Але чи можна простити? Де-факто, маємо провокативну діяльність із застосуванням усіх методів політичної боротьби всередині найбільшої української церкви.

Цілісністю УПЦ владика Олександр готовий пожертвувати, але чи готові до цього всі інші? Зовсім ні. Владика Олександр усвідомлює, що де-факто грає проти України. Але чи підуть шляхом деструкції інші архієреї УПЦ? Очевидно, що ні.

Якби ще була ідейна боротьба. Але влада заради влади — все це занадто низько, щоб стати знаменом честі чи навіть просто знаменом.

Ще не зайшовши далі першого ж поля бою у війні проти Місцеблюстителя, керуючого справами, Синоду, владика Олександр вже все програв.

Тільки невимовно жаль Блаженнійшого, життя якого ставить під загрозу саме той митрополит Олександр, якому і сам митрополит, і Синод доручили опікування здоров’ям Володимира.

Юрій Чорноморець
Газета "День", 11 квітня 2014 року