Інформаційний портал Тернопільської єпархії УПЦ Київського патріархату

субота, 17 травня 2014 р.

Василь Липківський: Перший митрополит УАПЦ

До 150-ої річниці з дня народження митрополита Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) Василя Липківського (1864-1937).

Вшануванню цієї події була присвячена урочиста академія, що відбулася у контексті традиційної XXIV Міжнародної наукової конференції “Історія релігій в Україні” (Львівський музей історії релігії, 12-15 травня 2014 р.). Учасникам академії передали вітання та благословення від Їх Високопреосвященств митрополита Львівського УАПЦ Макарія (Малетича), митрополита Львівського і Сокальського УПЦ-КП Димитрія (Рудюка) та Його Преосвященства єпископа Львівського і Галицького УПЦ Філарета (Кучерова). Цього дня (14 травня) Владика Макарій вшановував День Ангела (Львів), Владика Димитрій у зв’язку з цим перебував на торжествах у Києві, а Владика Філарет – занедужав. Тож їх представляли на урочистості відповідні священики. У вшануванні Митрополита Василя Липківського взяли участь Президент Української асоціації релігієзнавців (УАР) професор Анатолій Колодний та професор Людмила Филипович (Київ). 

Василь Липківський – визначний церковний діяч України. Народився (19 березня 1864 р.) у с. Попудні Липовецького повіту на Київщині. Походив із  родини священика. Навчався в Уманській духовній школі, закінчив Київську духовну семінарію та академію, отримав вчений ступінь – кандидата богослов’я (1873-1881). 2 листопада 1891 р. висвячений на священика. Із 1892 р. – настоятель Липовецького собору та інспектор місцевих церковних шкіл. Відтак – директор Київської церковно-вчительської школи. 1909 р.  – звільнений за “українофільство” і призначений священиком Свято-Покровської церкви (Київ). З перших років священства працював для відродження Української Церкви. 1917 р. ініціював з’їзд духовенства й вірних, на якому проголосив створення “Братства Воскресіння”, що згодом реформувалося у Всеукраїнську Православну Церковну Раду (ВПЦР). 22 травня 1919 р. (перенесення мощей Св. Миколая, день перепоховання тіла Т. Шевченка у Каневі (1861) відправив у Миколаївському Соборі (Київ) першу Службу Божу українською мовою. 12 липня став настоятелем Собору Св. Софії (Київ). 

Постійно сприяв створенню українських православних парафій, переклав українською молитовники, Службу Божу Св. Іоана Золотоустого, інші відправи. Із 1921 р. – митрополит Київський і всієї України (УАПЦ). Переслідувався радянською владою, яка, після кількох арештів, добилася його примусового звільнення з найвищої церковної посади (1927) і, нарешті, знову арештувала (1937). Розстріляний у Лук’янівській в’язниці (27 листопада 1937 р.). Місце поховання поки що невідоме. Більшість творів Митрополита втрачено під час переслідувань. Видано після його кончини: “Православна Христова Церква Українського народу” (1951), “Відродження Церкви в Україні 1917-1930” (1959), “Відродження Української Церкви” (1961). За словами, дослідниці спадщини митрополита Василя Липківського доцента Ірини Преловської (Київ), вона становить на сьогодні понад 10 томів – це проповіді, статті, наукові праці з історії Української Церкви.

Лютнева революція 1917 р. у Російській імперії застала Православну Церкву в Україні в стані повної неволі. У минулому самостійна, як Київська митрополія в канонічному (молитовному, євхаристійному) єднанні з Царгородським (Константинопольським ) Патріархатом (до 1686), Українська Церква на той час була підпорядкована та інтегрована в систему Російської Православної Церкви (РПЦ). Однак, вже на єпархіальних з’їздах (весною і влітку 1917 р.), в яких брали участь миряни та духовенство, лунала українська мова, висловлювалися домагання духовного відродження Церкви, її розмосковлення та відокремлення від загальноросійської державної та церковної влади. Йшлося також про потребу скликання Всеукраїнського Церковного Собору, делегати якого вирішили б подальшу долю Української Церкви. Долаючи різні перешкоди (санкції РПЦ, нейтралітет і навіть байдужість державної влади – Української Центральної Ради, відсутність підтримки Царгородського Патріархату (вакансія Патріаршого престолу), перипетії змагань, протистоянь за посаду вищого духовного керівництва в Україні) православна спільнота домоглася скликання у Соборі Св. Софії  Всеукраїнського Православного Церковного Собору (Київ, 14 – 30 жовтня 1921 р.).

У роботі Собору взяли участь 472  делегати ( з них 64 священики) з усієї України, серед них визначні діячі українського національно-церковного руху – протоієреї Василь Липківський, Нестор Шараївський, працівники культури, освіти, мистецтва: академік Агафангел Кримський (1871-1941), професори Сергій Єфремов (1876-?), Володимир Чехівський (1876-193?), Василь Данилевич (1872-1935), Вадим Щербаківський (1876-1957), письменники – Марія Старицька (1865-1930), Людмила Старицька-Черняхівська (1868-1941), Григорій Косинка (1899-1934), лікарі – Микола Кудрицький (1884-?), Модест Левицький (1866-1932), композитор – Кирило Стеценко (1882-1922) і багато інших. Найгострішою проблемою церковного форуму стало створення власної української православної ієрархії. Зважаючи на відмову так званих єдинонеділимих єпископів на чолі із патріаршим екзархом митрополитом Михаїлом (Єрмаковим), Собор вдався до соборної висвяти, посилаючись на практику Церкви Христової апостольських часів і давньої Олександрійської Церкви.



23 жовтня 1921 р. , недільного дня, за такою процедурою було поставлено в єпископський сан протоієрея Василя Липківського, обраного на першого митрополита Київського і всієї України. “Ціле життя своє я був слугою народу, і коли тепер така воля Божа, щоб я став першим слугою народу свого, я не маю права відмовлятися. Соборне обрання мене на першоієрарха Української Автокефальної Православної Церкви приймаю”, - сказав обранець Церкви і народу до своїх братів і сестер у вірі. Було також рукоположено на єпископа протоієрея Нестора Шараївського (1863/65-1929), прот. Степана Орлика (1891-1938?), о. Іоана Теодоровича (1887-1971), прот. Юрія Міхновського (1868-1937), вірного Олександра Ярещенка (1890-?). Це був законний (канонічний), хоч і вимушений церковний акт Українського Православ’я. Водночас підкреслювалося, що надалі чин хіротонії єпископів буде виконуватися з участю двох чи більше єпископів, як це встановлено у Вселенській Православній Церкві. Напередодні у голосуванні взяли участь 324 делегати, з них за соборну висвяту висловилися 310, проти – 7, утрималися – 7.
Пізніше (1944), згадуючи про перебіг Собору, протодиякон Василь Потієнко (1898-1945) писав: “У Св. Софії ми почули й типові та характерні для автокефальної Церкви проповіді. Щодо цього прот. Василь Липківський створив свій стиль і свою методу промов. Він просто пояснював Євангелію, прочитану перед тим, але обґрунтовував своє пояснення історико-соціальними, на підставі Біблії, аргументами. Потім прирівнював тодішнє становище до сучасного, потім робив великий екскурс в історію України і закінчував чудовими патріотично-українськими висновками. Поскільки ієрархія російської Церкви була тісно пов’язана з російською монархією і царатом, то разом із російськими єпископами перепадало “і царям, і панам”. Іноді, слухаючи тих проповідей, страшно ставало і за проповідника і за слухачів – ми, в провінції живучи, не могли думати, що десь у Києві, в умовах радянської влади, виголошуються промови такого патріотичного змісту, так густо насичені націоналізмом. А почувши там, взяли те до уваги, легко опанували, і практику київської Св. Софії переносили на периферію”.

Відродження рідної Церкви, заснованої на національних засадах, з власним єпископатом і українською мовою богослужбових відправ викликало надзвичайний ентузіазм серед православних українців по всій країні. Упродовж перших трьох років УАПЦерква мала вже понад 30 єпископів, приблизно 1500 священиків і дияконів та біля 1100 парафій. Церква, яку назвали народною, охоплювала майже 10 млн вірних. Всеукраїнський здвиг Православної Церкви, її вірних, духовенства та єпископату вельми стривожив органи радянської влади. Поступово у різних містах України від УАПЦ відібрали кілька церков, митрополитові Василю Липківському та іншим членам ВПЦР заборонили виїзд із Києва. У 1926 р. відбулися перші арешти провідних діячів УАПЦ. Серед них очутилися митрополит Василь Липківський, архієпископи Олександр Ярещенко і Костянтин Малюшкевич (1890-?), єпископ Іван Павловський (1890-1936?), протодиякон Василь Потієнко…

 Уже в січні 1926 р. лише у в’язницях Києва перебувало понад 100 священиків УАПЦ з різних місць України. 1 липня 1926 р. вимушено припинила діяльність канцелярія ВПЦРади. Репресії зростають, а Церква стрімко втрачає вплив у суспільстві і цілком контролюється Державним політичним управлінням (ДПУ). На вимогу державної влади створили  так звану комісію по унормуванню життя УАПЦ. Фактично йшлося про безпідставний осуд та усунення чинного і канонічного керівництва УАПЦ. Під тиском органів державної влади були скликані Великі Покровські Збори ВПЦРади (25-30 жовтня 1926 р.), а згодом – II Всеукраїнський Православний Церковний Собор (жовтень 1927 р.), делегати якого “звільнили” митрополита Василя Липківського із всеукраїнської митрополичої кафедри.

Почався тотальний наступ радянського режиму на українську національну та церковну самобутність православної спільноти, її вірних, духовенства та єпископату. 28 січня 1930 р. органи радянської влади насильно скликали “надзвичайний церковний собор” (було кілька єпископів та 40 священиків). За словами прот. Демида Бурка (1955), на цьому “соборі” ніякого церковного духу не було, ним керував не Христос, не голос Церкви, а безбожна, антихристиянська, безоглядно жорстока державна влада… ДПУ подиктувало “соборові” ухвалу, що Українська Автокефальна Православна Церква “віднині самоліквідується” і духовенство залишається “служителями культу” при храмах. Фактично ж, сфабрикувавши черговий наклеп на Церкву, духовенство та вірних, радянська влада ліквідувала УАПЦ, як “національно-політичну, контрреволюційну організацію – складову частину “Спілки визволення України”.

У 1930 р. митрополит Василь Липківський писав: “Радвлада утворила цю “соборну ліквідацію УАПЦ” запевне лише про людське око; в затінку цієї ліквідації вона робить справжню і невпинну ліквідацію взагалі віри і Христової Церкви за своїм комуністичним програмом, і в першу свою п’ятирічку взялась до ліквідації УАПЦ, як наймолодшої, значить найменш тривкої, та ще й такої, що дуже захоплює селянство... Хоче все селянство обернути в безвірницьку спролетарізовану масу... Цілими гуртами жене до зречення сану, цілком унеможливила заснування релігійних шкіл, видання часописів, книг релігійного змісту, і взагалі цілком нищить і релігійний і національний дух українського народу, робить духовну руїну…”. Були репресовані 26 архієреїв, 1350 священиків, 54 диякони, припинено діяльність понад 20 тис. православних парафій. Про відродження УАПЦ за умов комуністичного тоталітарного режиму не могло бути й мови.

Ці та інші матеріали з історії УАПЦ прозвучали на академії з уст науковців – доцента Ірини Преловської (Київ), кандидата філософських наук Василя Курила (Львів) (захистив дисертацію з проблеми філософської спадщини Митрополита), о. Ігоря Бурмила (УАПЦ), о. Петра Політила (УПЦ КП), (онука спочилого у Бозі Владики Євсевія (Політила), ієромонаха о. Маркіяна (УПЦ), о. Назарія (зачитав вітання Від Святішого Патріарха УПЦ КП Філарета), нарешті, онука митрополита Василя Липківського – Костянтина Липківського. Йшлося також  про потребу дальшого дослідження спадщини Митрополита, з’ясування обставин його кончини, місця поховання. Українська Церква має повне право канонізувати Митрополита Липківського.

Поки що завдяки старанням Блаженної пам’яті Патріарха УАПЦ Димитрія (Яреми) (1996-2000) ім’я митрополита Василя Липківського зачислено до лику Українських новомучеників (вшанування 27 листопада 1997 р.). Маємо ікону та акафіст, видано альбоми, буклети, поштові конверт та марку, присвячені вшануванню пам’яті Митрополита. У Києві названо його ім’ям вулицю столиці України. Однак донині у Верховній Раді України лежать незатребувані матеріали для всеукраїнського вшанування подвижницького життя  першого митрополита УАПЦ. Прикро, але учасники академії не почули ні слова-привіту від Міністерства культури України та Всеукраїнської Ради Церков та релігійних організацій. Та й не було жодного представника від органів місцевої влади на вшануванні першого митрополита УАПЦ.

Оксана Боруцька, магістр історії. //  "Вголос"