Інформаційний портал Тернопільської єпархії УПЦ Київського патріархату

неділя, 18 січня 2015 р.

Ігумен Полікарп: "Єдина мета постригу та чернечого життя - це спасіння душі"

Місце для осягнення протилежностей: умиротворення,  пробудження душі та розуму; знайомство із людьми,  повне усамітнення; багато запитань та внутрішня тиша; повітря, вода та ліси. Ми побували у Свято-Юріївському чоловічому монастирі на хуторі Вірля Кременецького району, де нас зустрів привітний та відкритий до спілкування отець-ігумен Полікарп разом із ченцями, які оберігають, розбудовують та розвивають цю Божу обитель.

- Отче Полікарпе, розкажіть нам про історичні події, які відбувалися на цьому місці?
- Місце це знамените тим, що тут в сиву давнину в XVI  столітті тут був маєток благочестивої,  православної поміщиці Анни Гойської, дружини луцького земського судді. 1559 року пані Анна прийняла до себе на гостину грецького митрополита Неофіта який, подорожуючи землями України, завітав до цієї гостинної шляхтянки. Від’їжджаючи Владика поблагословив її образом Божої Матері, який з часом проявився багатьма чудесами. Анна Гойська поставила цей образ у своїй домашній капличці, де разом із родиною молилася перед ним. Із часом богомольці почали помічати дивне сяйво, яке виходило з цієї ікони.

Пізніше сталося чудесне зцілення рідного брата Анни Гойської – Пилипа, сліпого від народження. Він щиро молився перед іконою та прозрів. Із того часу пані Анна почала думати, що негоже цю велику святиню, чудотворну ікону, тримати в себе вдома. Відтак, вона вирішує подарувати її Почаївському монастиреві. На той час це була невелика обитель із дерев’яною церковкою, не більше 10 монахів, які проживали в печерах.  Передаючи образ Пресвятої Богородиці Почаївському монастирю, Анна Гойська при цьому ще склала фундуш, тобто пожертвувала на Почаївський монастир 200 га землі, ліси, сіножаті, щорічно переказувала туди великі суми грошей. З того часу монастир почав розвиватися, розбудовуватися, а сама Анна стала першою фундаторкою цієї обителі.

Перенесення Чудотворного Почаївського образу Божої Матері відбулося 1597 р. Понад 30 років ця ікона знаходилася тут, на Вірлі. На тому місці, де знаходиться наш монастирський храм раніше була капличка Анни Гойської, тут і перебував цей Чудотворний образ. Зараз він знаходиться у Почаївській лаврі, в Свято-Успенському соборі над Царськими вратами, і є однією з найбільших святинь Лаври, окрім мощів преподобних Іова та Амфілохія Почаївських. Упродовж тих століть, від часу перенесення ікони з Вірлі на Почаїв, біля цього образу відбувалося багато зцілень: виліковувалися хвороби душевні та тілесні, було явлено віруючим чимало різних знамень. Тому, паломники постійно йдуть до нього з вірою і надією на те, що Пресвята Богородиця їм також допоможе. Як каже Святе Писання: «По вірі Вашій буде дано Вам». (Мф.9:29).

- А коли тут були збудовані храм та келійний корпус для братії?
- Будівництво почалося 1995 року, з благословення попереднього керуючого нашою єпархією – архієпископа Іова та за ініціативи мешканців навколишніх сіл Савчиць  і Кімнати. Тоді віруючі зареєстрували церковну «десятку», почали збирати кошти, звозити матеріали. Так, із Божою допомогою почалося будівництво, що ведеться за кошти місцевих жителів, які впродовж усіх цих років усіляко підтримують Київський Патріархат. Ремонтні роботи наразі ще не закінчено -  попереду в нас ще багато роботи.

- Чи були раніше ігумени в цьому монастирі?
- Промислом Господнім саме мені випав жереб бути тут першим ігуменом. До мого приходу храм був збудований, але не розписаний. Хатина, де ми живемо зараз, теж не була закінчена. На цьому місці я вже 2,5 роки. У кінці червня 2012-го я прийшов сюди з благословення владики Нестора. Спочатку мав призначення, указ як настоятеля храму, монастир ще не був зареєстрований. В 2013 році зареєстрували монастир і з цього часу проживаємо тут, молимося, працюємо по мірі своїх сил…

- Отче-ігумене, як ви прийшли до чернецтва?
- Раніше я був парафіяльним священиком, служив на парафії. Рішення прийняти постриг прийшло не відразу. Довгий час я думав про постриг, але ніяк не наважувався. Поїздив по монастирям. Поїду, побуду в одному монастирі кілька місяців, коли вже підходить до постригу, не наважуюся, залишаю монастир, їду додому. Відчуваю – не готовий. Через деякий час знову їду в інший монастир. Тобто рішення прийняти постриг прийшло не відразу, а було вистраждане. Багато прийшлося подумати, пережити, переоцінити своє життя. І вже тут, 2,5 роки тому я остаточно прийняв рішення. Це сталося тут, неподалік в с.Іква, остання парафія в Кременецькому районі, де я служив настоятелем 7 років. Моє нове ім’я – Полікарп - було обране Владикою. До постригу я, як і кожен послушник, не знав його, але вперше почув уже під час звершення самого Таїнства. З часом звик до нього. 

- Хто ще населяє Вирлецьку обитель?
- Окрім мене тут трудяться ще двоє людей. Отець Платон і отець Євстафій. Отець Платон прийшов сюди більше року тому, восени, у вересні місяці. О.Євстафій – цього літа. Вони обидва теж ченці. О.Платон був у Михайлівському монастирі кілька років, а о.Євстафій спочатку в Києві в Феодосієвському монастирі, потім на Чернігівщині. Вони земляки, обоє з Донеччини, де зараз ведуться військові дії. Здзвонившись з о.Платоном, о.Євстафій вирішив теж поселитися в нас. 

- Яке у Вас тут є господарство?
- Господарство наше – це три коти: Булька, Мурчик, Лариска, собака Бім і 9 курок(сміється). Я люблю тварин, з ними життя веселіше, є про кого турбуватися. Ще є 5 вуликів із бджолами. Їх минулої весни подарував нам пасічник із Лановецького району. Помаленьку навчаюся бджолярству, яке мені дається не легко, бо це є наука, яку треба досконало вивчити. Щоб з бджолами дружити їх треба любити та ходити за ними, тоді буде результат. Взимку зараз бджоли в напівсплячці. Із вуликів не вилітають, а живуть споживаючи той корм, який є всередині, тому кожен пасічник повинен восени нагодувати своїх бджіл так, щоб вони мали що їсти протягом зими. Так ми годуємо бджілок, а нам самим допомагають люди. Слава Богу не голодуємо, але й не розкошуємо. Є 2 келії: в одній проживаю я, в іншій отець Платон, о.Євстафій – в трапезній, це й кухня одночасно. Хочемо добудувати прибудову, де буде ще дві келії, але, поки що, немає змоги закінчити через брак коштів, бо ще на даху маємо доробити дві келії. З часом, із Божою допомогою, розбудуємося і все в нас буде добре. 

- Який у ченців розпорядок дня?
- Встаємо в 7.30. О 8-ій годині ранку – чернече правило, тобто вичитуємо ранкові молитви, опівнічна відправа (полуночниця). Потім - попили чаю і, якщо є робота – працюємо, якщо майже немає роботи, от як зараз зимою, то кожен займається необхідними справами: приводить себе в порядок, молиться, книжку читає. Ввечері о 8 годині правила: Велике повечір’я з канонами та вечірні молитви. 

- Що шукає людина, яка приходить в монастир?
- Єдина мета постригу та чернечого життя - це спасіння душі. Душу спасти можна й проживаючи в миру, але монастир – це місце, де набагато зручніше трудитися, молитися задля цього. Тут є всі необхідні умови, зокрема, особливий розпорядок дня, який наповнений молитвою, богослужінням, послухом. Це не так реально втілити, живучи в миру. Монах постійно зайнятий чимось корисним. Не має часу на сторонні справи. Водночас чернецтво - це боротьба з самим собою, гріховними пристрастями, подвиг. Людина, яка бажає прийняти чернечий постриг повинна добре все зважити та випробувати себе. Бажано, щоб перед постригом людина прожила кілька років в монастирі послушником тому, що це серйозний і відповідальний крок. Буває так, що чернецтво приймають заради кар’єри, бо згідно церковних канонів прийняти єпископський сан може лише чернець. Але це невірно, бо якщо ченця не оберуть єпископом, той може впасти в розпач і це буде справжньою духовною кризою та розчаруванням. Бувають випадки, коли чернець залишає монастир і йде знову жити в мир. Буває і так, що біда, певна життєва драма приводить людину в монастир, але коли людина поживе в ньому, а її рани загояться, вона знову переосмислює своє житті і йде з монастиря. Але це є гріхом, бо чернець дає Богові обітниці, які він повинен виконувати все своє життя. Коли чернець йде жити в мир, одружується, він порушує обітниці, які він давав Богові. Це серйозна, відповідальна справа, до неї треба підходити зважено. 

-  Отче Полікарпе, розкажіть про Всеукраїнський літній православний молодіжний табір, учасниками якого стають хлопці і дівчата з різних куточків України і який уже кілька років поспіль проводиться на хуторі Вірля?
- Найперше, це духовне виховання. Разом із відпочинком на лоні природи, діти беруть для себе багато корисного в духовному плані. Кожного дня проводяться духовні лекції зі священиками, ранкові і вечірні молитви. Наш архієрей – архієпископ Нестор кожного разу, впродовж тижня живе тут разом із усіма. Цього року планується уже десятиденний табір. Влаштовуються різноманітні ігри, конкурси на природі, купання в ставку. Якщо сонячна погода, то вода в ставку дуже тепла. Я сам люблю плавати і долучаюся до учасників табору. Щоб потрапити на наш літній табір потрібно подавати заявку приходському священику в храм прихожанами якого вони є.

- Які плани у монастиря на новий 2015 рік?
- 2014 року ми збудували льох для зберігання овочів. Хотілося б добудувати ще келії для братії, яка буде приходити в монастир. Поштукатурити, поставити вікна-двері. Роботи вистачає, тай коштів треба ще немало. Але ми впевнені, що Господь нас не покине, якщо будемо «шукати перш за все Царства Божого та правди Його». Молимося, щоб Господь очистив наші душі та простив гріхи, то все інше – додасться нам.

Ірина Скоробогата
Прес-служба Тернопільської єпархії